f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

День Миколайчука

06.08.2017

У середині червня 2017 року у Чернівецькій області пройшов щорічний Всеукраїнський фестиваль «Іванова переберія».

Ірина Гордійчук, «День»

«Іванова переберія» (можна адаптувати цю ємку назву як «Іванів карнавал» або «Багатоликий Іван») — фестиваль, який щорічно проводиться в Чернівецькій області на згадку про свого геніального, всесвітньо відомого земляка — актора, режисера, сценариста, композитора — талановитого і красивого Івана Миколайчука. Проходить він у середині червня, оскільки Іван народився 15 числа шостого місяця, тут, на Буковині, в селі Чортория Кіцманського району Чернівецької області. Нинішнього року Івану Миколайчуку виповнилося б 76, але вже 30 років, як його немає з нами...

«НА ГОСТИНИ ДО ІВАНА»

Ця скорботна цифра здається придуманою, тому що коли ми — делегація Національної cпілки кінематографістів України — їхали з Чернівців до Чорториї (відстань — 36 км), всюди уздовж дороги, біля будинків, стояли накриті столи з короваями, домашніми стравами, вином або медовухою. І рукотворні плакати — «На гостини до Івана». Будь-яка людина могла підійти, випити чарку за легендарного земляка, сказавши зрозумілу, але не відтворювану в іншій мові фразу: «Я п’ю до тебе Іване!», перехреститися і постояти мовчки, згадуючи його яскраві ролі в кіно — великого українського Кобзаря та Івана Палійчука з фільмів, що прославили актора, «Сон» і «Тіні забутих предків», Фабіана («Вавилон ХХ»), Петра Дзвонаря («Білий птах з чорною ознакою»), Івана Герасименка («Комісар»), багато інших (тут його творчість знають напам’ять), або просто перекинутися анекдотом про кіношників з випадковим перехожим, і йти-їхати собі далі... Створювалося враження, що це режисерська вигадка самого Івана Миколайчука — аби поїздка до його садиби була не обтяжливою, а легкою і веселою. Так, власне, воно й є: кажуть, Іван мріяв, що настануть такі часи, коли він заробить грошей і на свій день народження виставить з обох боків дороги з Чернівців до рідного села щедро накриті столи, а гості йтимуть на його свято пішки, зупиняючись перепочити у гостинних господарів, «заправитися», заспівати пісню під настрій. Слова, як відомо, матеріалізуються, і ось вже три десятки років саме таку картину може спостерігати кожен, хто потрапляє цими літніми днями на Буковину. Ми їхали без зупинок, оскільки друзів і колег Івана чекали в Чорториї, де відбулися основні урочистості, але не «відлипали» від вікон, тому що наш автобус чекали і вітали по всій дорозі...

А в маленькому селі Чортория (згідно з переписом населення 2001 року — лише 685 жителів) вже все було готово до фестивалю, на який з’їжджаються багато років поспіль сотні шанувальників Івана Миколайчука, кінематографісти, туристи з усієї України. Тих, хто завітав «На гостини до Івана», господарі району та області зазвичай зустрічають хлібом-сіллю біля в’їзду до села, і щоб потрапити до музею Івана Миколайчука, що стоїть на пагорбі, потрібно пройти метрів 200 по дорозі, уздовж якої суцільними рядами вишикувались сувенірні ятки. Дерев’яні вироби, прикраси з бісеру, кераміка, божественної краси буковинські вишиванки настільки гарні, що інколи на цьому маленькому відрізку шляху гості затримуються години на дві! Причому від спокуси все розглянути, приміряти не стримується ніхто — кінорежисер Роман Балаян, наприклад, переміряв з десяток капелюхів (день був спекотний) і зупинився на солом’яному брилі, такому, що став додатковою приманкою для київських і місцевих фотографів.

Коли здавалося, що до мети залишилися лічені кроки, на нас чекала ще одна — гастрономічна спокуса. На великій галявині півколом було розташовано навіси з домашніми смаколиками з усіх одинадцяти районів області: величезний асортимент сирів на будь-який смак, голубці, вареники, випічка, що тане в роті, ну і звичайно — копченості, сало, мед і місцевий «віскі». Тих, хто приїхав, упізнавали здалека і з жартами-примовками зазивали продегустувати буковинську кухню, яка, звичайно ж, у кожного господаря була найкращою. Грошей ніхто за пригощання не брав (цього дня так заведено), а коли один із членів нашої делегації запитав, чи не можна купити додому вподобану ним місцеву настоянку, її автор відповів, що на продаж сьогодні нічого не привозив, а настоянку робив «спеціально для Івана»... Але тут же люб’язно дав свій телефон, додавши, що для друзів їхнього знаменитого земляка зробить ексклюзивну партію і сам переправить до Києва. Щирість, доброзичливість, комунікабельність господарів привертала і обеззброювала, ми і тут затрималися понад виділений час. І лише коли Людмила Адамівна Калінкауцька, головний організатор, мотор і душа фесту, а також наша «зірка-дороговказ», оголосила «штормове попередження», ми, нарешті, дісталися до Іванової хатини.

Невеликий двір садиби був заповнений до найзатишніших куточків: кому не вистачило лавок, стояли, сиділи на траві. Відкриття фестивалю — не формальне: присутні просто згадували Івана, говорили важливі й теплі слова. А найкоротшим і найемоційнішим був, напевно, виступ колеги і друга Миколайчука — Романа Балаяна, якого багато хто в Чорториї знає не лише за його фільмами, але й особисто — він приїжджає сюди майже щороку.  «В Україні є лише три великі кінематографісти — Довженко, Параджанов і Миколайчук. Решта — дріб’язок», — напевно, це перебільшення, але така оцінка ролі земляка чорторийців у кіномистецтві країни припала всім до душі, тим паче, що висловив її талановитий режисер, і аудиторія вибухнула оплесками. Сестра Івана Фрозина Грицюк подякувала всім, хто пам’ятає і шанує пам’ять її брата, і запросила гостей до столу. На жаль, ми не могли скористатися унікальною можливістю поспілкуватися з рідними, однокласниками, односельцями Івана Миколайчука, тому що мали їхати далі — заходи фестивалю в ці дні проходять по всій області. А свято тривало до пізнього  вечора — всіх, хто завітав «На гостини до Івана», чекав концерт народних та фольклорних колективів з різних міст і сіл області, театральна вистава, та й ярмарок продовжував гуляти і веселитися...

БЕССАРАБСЬКІ МОТИВИ

Правда, все, про що я розповіла відбулося на другий день перебування делегації Національної спілки кінематографістів України на батьківщині Івана Миколайчука. До складу потужного «десанту» увійшли режисери Роман Балаян, Тарас Ткаченко, Аркадій Микульський, оператор Віталій Зимовець, кінорежисер і кінознавець Володимир Горпенко, кінокритики Лариса Брюховецька і Володимир Войтенко, кінознавці Станіслав Сукненко і Олена Парфенюк, композитор Володимир Губа, актори Алла Сергійко і Юрій Рудченко, заступник директора Кіностудії ім. О. Довженка Єлизавета Плесконос, журналіст Стелла Кломінська, продюсер Валерій Сардудінов та інші. Всі вони так чи інакше знали Івана — вчилися, працювали з ним, писали про нього статті, знімали телепередачі, просто дружили, і тому зустрітися з такою командою хотіли жителі багатьох міст і сіл Чернівецької області, де пам’ятають і цінують свого талановитого земляка не лише на пам’ятні дати. «План-перехоплення» спрацював, і, не доїхавши ста кілометрів до Чернівців, ми потрапили в дивовижну місцину — селище Кельменці. Я довго не могла запам’ятати цю назву, поки мені не розповіли легенду його походження.

Перші згадки про поселення датовані 1559 роком. Кажуть, сподобалися ці краї чи корчмарю, чи то лихварю на ім’я Кельман. Будинок, у якому він жив, почали називати будинком Кельмана, а людей, які служили у нього, кельменцями. Звідси і Кельменці. Сьогодні це селище міського типу, районний центр області, знаходиться він недалеко від Молдови — менш ніж у двохстах кілометрах. По території району проходить кордон із сусідньою державою, його довжина 72 км, а в самих Кельменцях навіть знаходиться пункт контролю через державний кордон з республікою Молдовою. Близькість Бессарабії, природно, вплинула і на народні звичаї, і на національні костюми, є запозичені слова і в мові.

Кельменчани зустрічали нас на площі перед районним Будинком народної творчості та дозвілля. Звичайно ж, з традиційною гостинністю. Звичайно ж, у  вишиванках. До речі, кельменецька вишивка дуже відрізняється від загальновідомої буковинської, її узори стриманіші, але такі красиві й вишукані, що негайно захотілося приміряти вишиванку на себе, а ще краще — придбати таку унікальну річ, аби потім вразити столичних модниць і модельєрів. Напевно, так би й вийшло, та ось тільки часу на пошуки не було, тому що нас чекало інсценоване театральне дійство «бессарабське весілля» і концерт, які підготували юні (і не дуже) актори. Сказати, що видовище захопило, — не сказати нічого: танці просто підривали зал своєю експресією і волелюбністю (так-так, саме гордою самосвідомістю були пронизані всі рухи акторів, жодного натяку на «шароварщину», а лише жага до життя сьогодні і зараз у країні, яку називають Україна), а запальні пісні хотілося підспівувати, хоча не знав слів, та, відверто кажучи, і з вокалом (як у мене) не склалося...

Завершуючи концерт, актори спустилися до зали, аби зав’язати гостям на пам’ять червоні вовняні ниточки на руці. І хоча грала музика, процедура затягнулася — делегація була досить велика. І тоді веселий і винахідливий продюсер Валера Сардудинов почав пританцьовувати, допомагаючи розрядити обстановку. Його приклад перейняли всі інші, й ось так, хороводом, нас і провели до автобуса.

Ця перша зустріч на чернівецькій землі відразу ж задала тон поїздці, встановила температуру взаємин, і виїжджаючи, ми вже планували приїхати в Кельменці наступного року. Ось тоді можна буде і вишиванку вибрати, і поповнити словник української незнайомими раніше словами та виразами. Під час нинішнього візиту я дізналася, наприклад, що «фудульна дівчина» — означає «гонорова», «бухурець» — «хлопець», а «гацапулька» і «вівать» — що ви подумали? Ні. Це просто назви танців. І ще: вчитайтеся уважно в поетичну фразу «келих п’янкого трунку». Красиво, правда? А йдеться лише про трав’яний напій...

ГНІЗДО «БІЛОГО ПТАХА...»

Ранок наступного дня, коли ми лише перебували в очікуванні чорторийських вражень, почався з покладання квітів до пам’ятної дошки Івану Миколайчуку. Здавалося б, протокольна подія, але й тут причаїлася інтрига. Журналіст Стелла Кломінська, наприклад, пригадала, що багато років тому була присутня на її відкритті, але сьогодні не впізнала ні саму дошку, ні вулицю, названу на честь актора. Виявилось, пам’ять її не зрадила — і знак був іншим, і вулиця не та. Минулого разу хтось із чиновників поквапився, щоб поставити галочку про проведення заходу, і меморіальну дошку встановили у випадковому місці, яке жодного відношення до Івана Миколайчука не мало. Змінилася влада, прийшли прискіпливі і небайдужі  люди, і справжній знак пошани знаменитому українському акторові і режисерові знаходиться нині по вулиці, де юний Іван декілька років поспіль ходив на заняття до Чернівецького музичного училища, яке закінчив 1957 року. Однокурсник Івана Миколайчука доктор мистецтвознавства Володимир Горпенко, хвилюючись, вніс пропозицію замінити на дошці слово «видатному» на «геніальному», тоді, сказав він, істина переможе. А голова Національної спілки кінематографістів України Тарас Ткаченко пообіцяв, що зробить все можливе, аби відродити в країні кінофестиваль національних фільмів імені Івана Миколайчука. Не знаю, втіляться ці плани в життя чи ні — кілька днів тому Тарас Ткаченко склав посадові повноваження. Хто прийде на його місце, поки невідомо.

А після відвідин Чорториї наша делегація розділилася на дві групи: одна поїхала до Чернівців, де в кінотеатрі перед демонстрацією фільму «Пропала грамота» відбулася зустріч кінематографістів з глядачами. А друга (актриса Алла Сергійко, кінокритик і ведучий телепрограми «Аргумент кіно» Володимир Войтенко і режисер Тарас Ткаченко, до яких приєдналася і я) вирушили у Вижницю, де стартував Відкритий фестиваль українського документального кіно і пісні «Миколайчук-фест». Його організувала торік, коли відзначали 75-річний ювілей актора і режисера, почесний президент фестивалю — вдова Івана Миколайчука, народна артистка України Марічка Миколайчук. Девіз — «Бачити і чути рідне».

В день відкриття фесту відбувся спеціальний показ фільму «Гніздо горлиці», окремі епізоди якого знімалися у Вижниці. Режисер Тарас Ткаченко, представляючи картину, сказав, що йому дуже важлива реакція глядачів, присутніх у залі, тому що вони певною мірою його співавтори, і відчують будь-яку екранну неправду.

Здавалося, все складається чудово — прекрасний концерт, гостинні господарі, але я трохи засумувала, тому що рвалася у Вижницю ще й тому, що наслухалась про магічну красу цього краю, який приваблює кінематографістів, і де знімалися епізоди української класики — «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка і «Захар Беркут» Леоніда Осики. Ми ж через щільність графіка не встигли навіть прогулятися центром Вижниці, про що я побіжно натякнула керівникові народного аматорського вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» Антоніні Клоцькій і солістові Наталії Шолевій. І тут — як за помахом чарівної палички — буквально через 10 хвилин в нашому розпорядженні виявився комфортабельний автомобіль, а ще через п’ять — ми були на мальовничому березі річки Черемош, саме там, де майже 50 років тому майстерна камера оператора Вілена Калюти спостерігала за молодими Іваном Миколайчуком, Богданом Ступкою та Ларисою Кадочниковою, які ще не здогадувалися, що Юрій Іллєнко знімає шедевр. А наші чарівні гіди Тоня і Наташа навперебій розповідали про історію Вижниці, про свій колектив, про креативну і небайдужу Наталію Додяк, начальника відділу культури Вижницької районної держадміністрації, про те, що «Смерічка» тричі їздила в зону АТО і дала там 29 концертів... Закінчилася наша спонтанна екскурсія на мосту, який сполучає Чернівецьку та Івано-Франківську області, де всім, хто їде у бік Буковини, жартівливо кажуть: «Ти до румунів?», а тим, хто прямує на Івано-Франківщину: «До поляків поспішаєш?» Коли ми фотографувалися на пам’ять на тлі цієї нереально кінематографічної природи, хотілося побешкетувати і прокричати, аби в горах відгукнулася луна: «Життя прекрасне!», але було якось незручно. Тепер шкодую.

СПОГАДИ ПРО МАЙБУТНЄ

А зранку ми вже їхали до Києва і ділилися враженнями з групою, яка провела попередній вечір у Чернівцях. Вони розповідали про прощальні посиденьки, ми — про Вижницю і музей Маланки у Вашківцях, куди завітали по дорозі і до якого неодмінно потрібно повернутися взимку, на Різдво, аби «поводити козу», поколядувати, приміряти костюм когось із персонажів свята — наприклад, «Козака» або «Вулана», а можливо, й самої Маланки... Або одну зі ста оригінальних масок, які роблять лише там, у Вашківцях. Охоронці музею дають добро на переодягання в раритетні костюми під час свята. А на привалі, розпакувавши кошики з апетитними харчами, якими забезпечила нас невтомна Людмила Адамівна, згадували всіх, хто причетний до «Іванової переберії» — начальника управління культури облдержадміністрації Віру Китайгородську, губернатора області Олександра Фіщука і звичайно ж саму Людмилу Калінкауцьку, директора Чернівецького обласного «Кіновідеопрокату», та її маленьку, перевірену часом команду, без яких цього гарного і щирого свята просто  не було б.

Ірина Гордійчук, «День», 7 липня 2017 року, №115–116