f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Російські аритмії

26.08.2017

Відлуння 8-го Одеського кінофестивалю.

Сергій Тримбач, «День»

В Одесі, на кінофестивалі, було чимало цікавого. Серед іншого й російські фільми, які із зрозумілих причин українці переглядають із особливими почуттями. Звісно, щось «путіноїдське» сюди просто не пустили б. Але ж нам хочеться, попри все, прислухатись: а що там у них, там, у Росії та росіян? За отим всім пропагандистським туманом...

У ТІСНОТІ, АЛЕ Й В ОБРАЗАХ

Одна із очевидних подій поточного кіносезону — фільм «Тіснота» 26-річного дебютанта, випускника майстерні Олександра Сокурова у Кабардино-Балкарському університеті — Кантеміра Балагова. Картина побувала в Каннах, звідки привезла приз ФІПРЕССІ, по тому — успіх на російському фестивалі в Сочі... Нетрадиційний шлях у велике кіно юнака з Нальчика, який учився на економічному, а потім йому підказали повчитися у Сокурова. Не в Москві, не в Санкт-Петербурзі, а в тому ж Нальчику, в глибокій кінематографічній провінції...

Власне, і фільм зроблено на матеріалі, близькому режисерові. Він повертається на двадцять літ, у роки свого дитинства, в кінець «лихих» 1990-х. Нальчик, в якому живе собі єврейська сім’я. Далеко не вперше, як з’ясовується, роблячи спробу укорінитись на новому ґрунті — бо ж так не хочеться бути таким собі перекотиполем. Тому сім’я ця входить до місцевої єврейської общини, розраховуючи на те, що гуртом добре й батька якогось бандитського здолати.

Одначе ж не складається. Дві єврейські сім’ї вирішили поріднитись, відбуваються заручини сина й дочки. А на ранок жених і наречена зникають. Викрадачі вимагають викуп — замежевий. Хіба що в складчину, усією общиною... Одначе ж тут і розчарування: община не здатна викупити двох, тільки одного. Не здатна захистити, виходить так.

Поступово у фокусі фільму опиняється Ілана, дочка тієї самої єврейської сім’ї. Дар’я Жовнер, випускниця школи-студії МХАТу, подає її в режимі контрастів — різкими, амбівалентними фарбами. Ілана не має жодних ілюзій щодо дієвості патріархальних цінностей. Тут війна — всіх проти всіх, захистити можна тільки саму себе. Ну, хіба ще брата свого, якого вона таки визволяє з полону.

А по-справжньому любить Ілана людину не свого клану, а красивого породистого кабардинського парубка. Стосунки з яким вона не соромиться виставляти замало не напоказ. Що однаково не подобається ні євреям, ні кабардинцям, котрі прагнуть утримувати традиційні канони поведінки, дівчини й жінки у першу чергу. Тільки ж який контекст тих канонів і тих традицій?

У фільмі Балагова є епізод, в якому герої дивляться документальне відео, де чеченці відрізають голови російським солдатам, що завіялись на ті землі. Страшно. Одначе коментар злий: не треба було з’являтись тут. Тут живуть общинні уявлення про те, як і задля чого жити. Відтак приходьте тільки в гості, а селитись тут не треба. Чужим життя тут не буде. Ілана це починає розуміти гостріше, аніж інші. Хоча її батьки роблять той самий висновок: треба шукати інших земель, інших людей.

І вони таки їдуть. Причому везе їх дочка, та сама Ілана. Визволений з полону син вирішує залишитись. Хоча б, здавалось, він навчений і спонуканий до втечі найбільше. Його лишає любов — до нареченої. Тільки ж чи надовго триватиме ілюзія того, що почуття порятують, понад те переможуть неприхильні обставини?

«Тісноту» навряд чи покажуть в Україні, а жаль. Образ катастрофи общинних цінностей і етнічно згуртованих спільнот був би не зайвий для розуміння ситуації у нас. Звісно, Україна не Кавказ, а все ж, а все ж... І у нас ми бачимо складання спільнот, які формуються на основі зовсім не етнічних установок і традицій. Мафіозні структури унеможливлюють мирне співіснування людей різних культурно й ментально вихованих, вони пропагують ненависть і взаємну нетерпимість. Тіснота, замкненість у своїх нішах ту нетерпимість тільки активізує. А вирвешся на простір — і що, кому ти тут потрібен, у цій вселенській пустці? Трагічна, по суті, колізія, фільм, що ставить непрості і непростимі питання.

СЕРЦЕ ЗУПИНЯЄТЬСЯ

У ще одному російському фільмі, побаченому мною в Одесі, «Аритмії» Бориса Хлєбникова, так само тіснота, скупчення тіл і речей на невеличкому майданчику. Герої стрічки — лікарі Олег (Олександр Яценко) і Катя (просто блискуча робота Ірини Горбачової) живуть у найманій однокімнатній квартирці. Живуть більше на роботі, працюючи на «Швидкій допомозі», де повсякчас стикаються з людьми, ще більш закутими у власних проблемах вкупі з болячками і примхами.

Фільм знято в Ярославлі. Провінційне місто, російські інтелігенти чеховського, сказати б, розливу. Ну справді, для Олега, скажімо, не існує поняття кар’єри, пристойного заробітку, необхідності дарувати дружині більше уваги. Зрештою, вона й не витримує, пропонуючи розлучення. Внутрішня напруженість поступово наростає, ритм життя ламається (аритмія, небезпечний стан, відчуття, що серце от-от зупиниться).

А тут ще новий начальник на роботі, який береться втілювати міністерські реформи (о, знайомий українцям матеріал). Реформи полягають в «оптимізації» — на кожного хворого за викликом необхідно витрачати не більше 20 хвилин. Як то, адже люди і їхні болячки такі різні? А чиновники все передбачили. Слід викликати дільничого лікаря, хай він береться до діла. Головне, наставляє шеф «Швидкої», аби «під вами ніхто не помер, нехай помирають під іншими».

Тихе, інтелігентське повстання Олега і його колег. І вони перемагають — так само тихо, без видимих ознак перемоги. Знов-таки чеховське: «они обедают, просто обедают, а в это время...» А в цей час міняється склад людської душі — коли отак, незрадливо і не поступливо. І Катя здається на Олежине розпачливе зізнання, що без неї — ніяк, пропаде зовсім. Хоча на хепі-енд це не дуже схоже, адже зовнішня тіснота і скутість усілякими циркулярними правилами триватимуть далі...

ТЮРМА — НАРОДУ І НАРОДІВ

Зовсім інша Росія у фільмі «Лагідна» Сергія Лозниці, знятого у копродукції кількох країн, з Україною та Росією (респект продюсерам) включно. Картина була учасником Каннського кінофестивалю, нічого там не отримала, одначе мала доволі прихильну пресу.

Напевно, фільм вийде в український прокат, отже, коротко. Титульна назва «Лагідна» відсилає до знаменитого твору Федора Достоєвського, одначе насправді збігів тут майже немає. Є сам Достоєвський, з його Росією «Мертвым домом», в’язницею і каторгою, несвободою духа, парадоксальним чином помножену на вольницю й анархізовану, розхристану, жорстоку до людини силу, у чомусь метафізичну.

Картина Лозниці, як на мене, задовга. До того ж виконавиця центральної ролі Василина Маковцева (із «Коляда-театру») виглядає надто статично, що додає піснуватості. Одначе такі враження з’являються вже під кінець стрічки, коли автор пропонує нам більш ніж тривалий епізод такої собі сатиричної фантасмагорії. А до того — мандрівка героїні, сільської жінки, яка рушає на пошуки свого чоловіка, що згинув десь за тюремними мурами у містечку Отрадноє, єдиною «отрадою» життя якого і «градообразующим фактором» є в’язниця.

Це мандрівка не тільки в просторі, а і в часі — бо ж це Росія, якою ми знаємо її з книжок Салтикова-Щедріна і того ж Достоєвського. Персонажі фільму здебільшого ексцентричні і трагікомічні. Як в епізоді в потязі, коли сусіди героїні фільму по купе нахвалюють Росію, пишаються нею — бо ж «всех держит», всі її бояться, бо сильна дуже і мудра, хоча й доводиться жертвувати заради того багато чим, передусім матеріальним благополуччям. А ще — своїми правами, цінність яких є малозрозумілою, такою, що можна й знехтувати.

Нехтують! Лія Ахеджакова (вона була гостем Одеського кінофестивалю) запам’ятовується в ролі правозахисника, чий труд викликає у простих російських трударів одверту зненависть. «Американська найманка», бо ж працює на заокеанські гранти, незнамо в ім’я чого. Бо право людини у цьому світі є чистісінькою ефемерністю — і це виглядає страшно. Страшно у фільмі Лозниці, страшно і в житті. В отому задовгому передфінальному епізоді чиновники і люди простого звання збираються «по случаю единения тюрьмы с народом» — аби порадіти такому «единению».

Така Росія — мертва, її труп смердить на увесь світ. На щастя, є й інша, жива Росія і росіяни, які, будемо вірити, й витягнуть її з нинішньої прірви.

Сергій Тримбач, «День», 18 серпня 2017 року, №145–146

26 листопада, неділя, Червоний зал Повнометражний анімаційний фільм «ЖИТТЯ КАБАЧКА»

23-26 листопада, четвер-неділя XXIV Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК-2017: у рідній гавані»

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»