f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Прекрасна

26.08.2017

У серпні 2017 року відзначає ювілей Лариса Кадочникова, муза Сергія Параджанова і Юрія Іллєнка, видатна українська актриса.

Олег Вергеліс, "Дзеркало тижня"

Треба ж було переглянути "тищі" фільмів і вистав, перечитати гори розумних книжок та різноманітної макулатури, щоб тільки рік тому виявити очевидне, неймовірне. І це очевидне полягало ось у чому: саме цій актрисі й судилося небом втілити в національному кіно образ України. Кажу без жодного пафосу. Бо ця думка блискавкою протяла мене на перегляді відреставрованої версії фільму "Білий птах з чорною ознакою".

Природно, добре знаючи актрису, обожнюючи її неповторний творчий стиль, неважко припустити, що "її Україна" — в її ж найкращому кіно — без будь-яких прапорів, орденів. Без пропагандистських і рекламних кліше з глянсовим відливом.

"Її Україна" — трепетно, поволі — проростає й розцвітає в найкращих жіночих образах, втілених на екрані Ларисою Кадочниковою.

Наприклад, той-таки "Білий птах..." (1971), знаменитий фільм Юрія Іллєнка (сценарій Івана Миколайчука). Кадочникова грає попівську доньку на ім'я Дана. У неї закохані дуже різні брати з убогої буковинської сім'ї Дзвонарів.

Брат Петро (Іван Миколайчук) іде до червоних, зберігаючи в серці кохання до цієї Дани. Брат Орест (Богдан Ступка) обирає шлях повстанця (іде в ліси), зберігаючи в серці кохання до цієї Дани.

І навіть брат Георгій (Михайло Іллєнко), тихий філософ (власне, його очима ніби й зчитується вся ця історія) — небайдужий до неї: кохає відповідно до свого характеру, так само тихо, болісно.

Усі її хочуть, усі кохають — загадкову, вродливу, трохи відсторонену, цю святу душу, цю Дану.

У кожного чоловіка до неї свої домагання, і кожен стосовно неї — лицар і власник.

Ось тільки не кожен здатний розгадати тривожну таємницю душі, відбиту в її ж дивних очах.

І ця таємниця — не така вже фатальна.

В очах Дани-України (Лариси Кадочникової), згідно з екранною партитурою Іллєнка—Миколайчука (і моєю власною критичною версією), є благання про спасіння душ і Землі. Є гіркий смуток із приводу руйнівності сімейної ворожнечі та безумного братовбивства.

Певна річ, усі ці думки-передчуття заховані в її ролі глибоко-глибоко в підтекст. На екрані взагалі вона здається не так земною жінкою, як янголом небесним. Злегка безтілесна, повітряна. Врочисто сумна.

Метафізика цього образу з класичного фільму не окреслена якимось "периметром" картини. Головна жіноча роль, як повновода річка, виходить із берегів однієї стрічки й існує у своїх поетичних і філософських ритмах трохи осторонь: повітряно, божественно.

Дана-Україна (тобто героїня Кадочникової) інколи й дивиться на підірваний світ середини ХХ ст. (Буковина) зіницями безслізними, але сповненими докору. Ну навіщо ж, ну що ж ви коїте й ділите, брати мої дорогі, наречені мої вічні?

Зовнішня ефемерність не заперечує в доньці священика її сили внутрішньої, її земного тяжіння. Адже, по суті, маючи в картині блискучі чоловічі партії, помалу саме жіночий образ (наша Дана-Україна) і перетворюється завдяки нашій актрисі на таку собі феміністичну вісь національного буття та підсвідомості. Очима брата Георгія й очима вічної нареченої Дани розглядаємо і ХХ ст. ("век мой, зверь мой", колись написав великий поет), і навіть століття ХХІ. Тобто нашу сучасність. Коли сюжет "Білого птаха" (з деякими перспективами), напевно, можна було б перенести і в нинішній трагічний інтер'єр...

І це зовсім не рефлексії, коли думаєш про невипадкові символи, якими просякнуті головні її ролі.

"Тіні забутих предків" (1964) — Марічка. Земна й небесна пристрасть бідного Івана (Іван Миколайчук). Кадочникова натхненно втілює в цій героїні Михайла Коцюбинського амбівалентні стани: жінка і фантом, земне й небесне, язичництво і християнство.

Її обличчя в цьому кіно справді ніби "зразок" для ікони. Кохання Івана до Марічки як фрагмента божественного українського космосу визначає в самому цьому чоловікові і його подальший тяжкий болісний шлях: з язичницького світу — до віри християнської. Від старого обряду — до несподіваного усвідомлення свого індивідуального вибору на цій Землі.

І навіть якщо ця сентенція окремим читачам видасться туманною, я сформулюю інакше. Головні жінки-символи, зіграні в українському поетичному кіно Ларисою Кадочниковою, — це постійно і завжди духовні й душевні випробування для українських чоловіків. Ніби їх, чоловіків, випробовує і ґрунт рідний, і дух божественний.

У гарному фільмі "Вечір на Івана Купала" (1968) вона знову грає прекрасну й містичну феміну-Україну (на основі сюжету Миколи Гоголя). І коли Петро (Борис Хмельницький), одержимий дивною красунею Підоркою (Кадочникова), хоче одружитися з нею, а грошей нема, і він іде на злочин, поринаючи в пітьму язичницьких забобонів та вірувань... Хоч і щастя не знаходить, і нещастя з'являється. І тоді сама героїня, Підорка, йде замолювати чоловікові гріхи, каятися за його лиходійство...

І знову (це не моя лірична вигадка) виникає в ранній її кінотворчості тема дивної і вродливої феміни, в якій зосереджене язичницьке та християнське. Крізь душу якої знову й знову проходить розлом. Така символіка, така метафізика.

Принаймні саме "так" грають її очі, "так" грає її дивне обличчя.

Коли на початку 1960-х у Москві на вулиці Тверській саме це обличчя побачив чоловік у чорному, сидячи на чорній валізі (це був Сергій Параджанов), він ледь не впав на тротуар. Перше, що він вигукнув, — "Я знайшов свою Марічку для "Тіней"!"

Здавалося, вона була страшно далека від карпатських ландшафтів, від фантастичної української природи. Вона тоді працювала в театрі "Современник". І вже коли в горах знімали "Тіні", коли сварилися до хрипоти й постійно гримали дверми (з картини неодноразово поривалися піти й Іллєнко, і Кадочникова), Параджанов був готовий розігнати половину знімальної групи, тільки б залишити для себе і для екрану, і, природно, для вічності саме цих двох — Марічку (Кадочникову) й Івана (Миколайчука). Ідеальну пару українського кіно ХХ ст.

Небесну наречену і гуцульського великомученика.

Проникливий Параджанов на початку 1960-х побачив у її дивному, на думку декого — "неправильному" обличчі щось особливе. І позачасове, і постійне.

Оскільки краса її обличчя, пред'явлена світу суворо й печально, а то й трохи зверхньо, ніби зберігала риси вишуканих середньовічних гравюр.

Краса цього обличчя завмерла десь між пізнім Середньовіччям (із його хрестовими походами, лицарями та прекрасними дамами) і початком Ренесансу, що дарував світові образ такої ж дивної й прекрасної Лаури (коханої Петрарки), з її стриманою чуттєвістю і трепетною глибиною.

Природно, тільки такі обличчя й здатні надихати критиків на символічні порівняння: Дана — Україна, Марічка — християнська ікона.

Та в той період, коли наша актриса щойно розпочинала свій шлях, у СРСР, до речі, не було дефіциту на вродливі жіночі обличчя в масовому кінопрокаті.

Зорепад упав на грішну радянську землю. Одна вродливіша за іншу. Причому в обмежений період: кінець 1950-х — початок 1960-х: Л.Чурсіна, Т.Дороніна, Ж.Прохоренко, Р.Ніфонтова, Т.Сьоміна, Н.Терентьєва, Т.Самойлова, а в Україні — А.Лефтій, В.Заклунна, А.Роговцева. До ранку можна перелічувати.

Однак гра долі й випадку в історії з Кадочниковою саме в тому й полягала, що цю горду міську квітку несподівано закинуло в піднебесся Карпат — в інші, раніше невідомі їй пейзажі.

І обличчя середньовічної дами, в яке був закоханий художник Ілля Глазунов, у певний момент стало справжнім символом — і українських Карпат, і національного поетичного кіно.

Повторюся, дивне обличчя кожною своєю раптовою появою в наших краях (у наших фільмах) миттю надавало різним сюжетам інших вимірів.

Ніби й справді прекрасна дама з середньовічних-ренесансних епох послана "у відрядження" в інші краї, щоб через "метафізику" своєї небуденної особистості розкрити таємниці нашого життя, які тверезому розрахунку не піддаються.

Німфа, муза, мавка, Марічка, Україна, прекрасна дама. Всі ці іпостасі — разом і порізно — щоразу заново відсвічують у її образі. Незмінно прекрасному, далекому від підступів пластичних хірургів.

І в цьому теж загадка буття. Бог усе-таки береже деякі свої обрані символи, деякі гарні й важливі для історії обличчя. Тому в кожному своєму віці вони прекрасні. У кожному часі — доречні.

Говорячи про нинішні часи моральних мутацій, смислових ампутацій та романтичних реляцій, припускаю, як непросто саме їй.

Однак жіноча мудрість, порядність та інтелігентність дозволяють їй проходити "крізь" нервовий час — ніби крізь зливу, відторгаючи від себе і дощові краплі, і град завбільшки з яйце.

Їй (напередодні ювілею) зовсім невластиві ностальгічні сентенції на кшталт ахмадулінського "я знак, я намек на былое!".

Нічого подібного. Вона живе саме тут і тепер. Усе розуміє, гідно переживає. Свої колишні ролі-символи сприймає не як далеке ретро, а як близьких дівчат, з якими спілкувалася ніби вчора — через паркан або на одній сходовій клітці.

Ця її здатність розумно перебувати "між" (між Середньовіччям і Ренесансом, між минулим і майбутнім), мабуть, і є запорукою самозбереження. Погане від себе відкидає. Взагалі, не думає про погане. У тому числі й про час. У своєму багатому й насиченому житті вона пам'ятає не тільки смуги успішних кінодесятиліть та феєричних фестивальних днів... Адже справжнє життя великої актриси, як це й буває саме з великими, завжди зосереджене в окремих миттєвостях щастя, вихопленого пам'яттю. В самих очах із невиплаканими слізьми. У думках, які завжди про хороше (і ще краще).

І ось тому напередодні її ювілею я й нервую, переживаю. А чи не забудуть наші партії й уряд на належному рівні вчасно привітати (чи бодай чимось нагородити) чудову актрису? Хай не ордером, а хоча б орденом. Адже в українському кіно тільки вона і єдина в різних поетичних іпостасях. Тільки вона трепетно, багатовимірно й небуквально втілила на екрані образ ніжної України — як Дани, Марічки... І не тільки їх, а й багатьох інших — таких самих прекрасних.

Олег Вергеліс, "Дзеркало тижня", 18 серпня 2017 року, №30–31

21 листопада, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України ЛЕОНІДА АНІЧКІНА (з нагоди 80-річчя від Дня народження)

22 листопада, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ

22 листопада, середа,Синій зал ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ