f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Копродукція в Україні: приклади спільного виробництва

05.02.2018

Стрімкий розвиток українського кіно може так сам швидко зупинитися, якщо вітчизняні фільми не матимуть виходу на іноземні ринки.

Одним зі способів це зробити є міжнародна копродукція — спільне виробництво кіно за допомогою участі в одному проектів двох або більше продюсерських чи виробничих компаній із різних країн.

Незважаючи на те, що Україна є найбільшою за площею країною в Європі, український кіноринок є доволі маленьким. Касові збори всіх 294 стрічок, що вийшли минулого року в прокат, вимірюються лише 2 млрд 205 мільйонами гривень (за даними MRM), а в доларовому еквіваленті це становить 81,24 млн, що втричі менше за показники Польщі (kinobusiness.com) і загалом виводить Україну із двадцятки європейських країн за рівнем касових зборів.

Крім ціни на квитки та кількості походів рядового українця до кінотеатру за рік, збори сильно прив’язані до кількості залів, де показуються фільми. Якщо в Китаї минулого року щодня з’являлося близько 250 екранів, то в Україні станом на 27.10.2017, за даними Державного агентства з питань кіно, нараховується всього 487 екранів (у 189 кінотеатрах), хоча прокат у максимальному розписі проходить лише на 408 екранах (як це було із останньою серією «Зоряних воєн»). За такої ситуації вітчизняне кіно здатне досягати рівня окупності тільки в разі малобюджетності проекту, як це торік довів «Dzidzio Контрабас»: маючи бюджет (неофіційний) в обсязі 5 мільйонів гривень, він зібрав 22 мільйони 143 тисячі. А цього року ще показовішим був прокат стрічки «Свінгери», що за кошторисної вартості (неофіційно) у 2,5 мільйона отримала касові збори в обсязі 21,5 мільйона.

Втім, такі успіхи були досягнуті за рахунок мінімізації виробничого процесу — обмеження кількості знімальних днів, використання не найкращої апаратури й мала кількість днів роботи на постпродакшні, що у свою чергу спричинило низьку художню й технічну якість матеріалу. Тобто якщо виходити з суми в один мільйон доларів як середньої для повноцінного виробництва в Україні (приклади дивіться нижче), то окупність, навіть у випадку успіху в публіки, досягти буде неможливо — інакше український фільм за українських умов ділення прибутків мусив би зібрати близько 90–100 мільйонів гривень, а такі збори поки досягаються лише поодинокими фільмами Голлівуду.

Натомість копродукційна система виробництва — коли бюджет фільму складають кілька учасників — може мати успіх… принаймні у створенні продукту, якщо не в його прибутковості.

Першою офіційною копродукцією в Україні була драма «Істальгія» Дарії Онищенко. Своїй появі в далекому 2012 році вона завдячує об’єднанню фінансових і виробничих зусиль учасників із трьох країн — українського Державного агентства з питань кіно й української  ж компанії 435 Films, словацького кіноцентру See Film Pro, німецької компанії Neuesuper, фонду Bayerischer Rundfunk (BR) та Мюнхенського університету телебачення і кіно Hochschule für Fernsehen und Film München (HFF). На той момент зірки зійшлися через, з одного боку, реформацію Держкіно України і його вихід на продюсерську систему вкупі з отриманням від держави бюджету на кіно значно більшого, ніж було до цього, а з іншого — завдяки зв’язкам самої режисерки, що вчилася в Німеччині у вищеозначеному університеті.

 

 

Втім, саме відтоді Україна виникла на кінематографічних картах Європи, і на сьогодні зробила кроки семимильні, якщо зважити на попередній цілковитий параліч і стояння на місці. Тож наразі продюсерці «Істальгії» Ганні Паленчукцілком доцільно заявити: «Якщо Україна тільки почала інтегруватися в ЄС, українська кінематографія туди вже давно інтегрувалася. Минуло вже шість років із моменту реєстрації першої офіційної копродукції, фільму “Істальгія”, і за цей час зареєстровано ще багато інших копродукцій, і ще більше буде».

Будь-який проект із спільним міжнародним виробництвом — це довга історія кропіткої роботи, яка тягнеться роками в тіні глядацької уваги, поки проект нарешті не буде доведено до фестивального або кінотеатрального релізу. Є основні — початкові чи проміжні точки дотику продюсерів. Зокрема, кіноринки (наприклад, на Берлінському кінофестивалі European Film Market, на Каннському — Marché du film, на Торонтському — однойменний, на Лос-Анджельському — American Film Market чи в Мумбаї, Індія — Cinemascapes), на кожному з яких уже були українські продюсери. Далі — різноманітні воркшопи, студії, організовані кіноінститутами, а в межах фестивалів та кіноринків — пітчинги або представлення проектів, які перебувають на стадії виробництва чи фіналізації.

Незважаючи на потребу чітко планувати ділові зустрічі та обіди, часто продюсери стикаються, як у броунівському русі — випадково й непрогнозовано. Наприклад, перша офіційна українсько-італійська копродукція, фільм «Ізі», стала можливою через зустріч 2010 року двох країн у третій із зовсім іншого приводу. Продюсер із української компанії Fresh Production Олег Щербина зустрівся з італійським режисером Андреа Маньяніу Греції на сесії з доопрацювання сценаріїв, організованій Середземноморським кіноінститутом. Перший займався своїм проектом, другий — своїм, не маючи на меті працювати в Україні.

В результаті, зацікавлені в колаборації, після обговорення на Берлінському кінофестивалі всіх деталей, вони домовилися про спільний проект зі зйомками саме в українських локаціях: від бюджету 1 млн 200 тис. євро 58 % забезпечила українська сторона (з яких 20 % — від Держкіно і 38 % від Fresh Production), а 42 % — від італійської (крім Мінкульту Італії, фільм допоміг профінансувати регіональний аудіовізуальний фонд «Фріулі-Венеція-Джулія»).

 

 

Наразі фільм «Ізі», крім перемоги на кількох фестивалях, увійшов до десятки найкращих стрічок Італії 2017 року і вже поданий до Української кіноакадемії на здобуття національної премії «Золота дзиґа».

Момент копродукції у фільмі «Ізі» був вирішальним, без чого картини просто не було би. Олег Щербина пояснює: «Копродукція дозволяє розширити потенціал міжнародних продажів та надає можливість використовувати цікаві локації, інтернаціональних акторів та урізноманітнити сюжетну лінію. Але, у першу чергу, це дозволяє укомплектувати виробничий бюджет із різних джерел». Італійський продюсер «Ізі» Кьяра Барбо говорить про те ж саме й додає важливі деталі: «Зараз у 99 % випадків фільм робиться як спільне виробництво між двома та більше країнами. Україна вважається гарним партнером, адже має хороший національний фонд і хороші виробничі компанії. А також, звичайно, тому що вироблений товар може коштувати менше, ніж потрібно було б на його виробництво в Європі».

Максим Асадчий із компанії Pronto Film каже про дещо інше, не лише про інвестиційний бік справи: «Окрім фінансування, Україна може привабити різноманітними локаціями. Той факт, що через Україну всю її історію пролягало багато шляхів і кордонів, ліній зіткнення цивілізацій, забезпечує нам велику кількість бурхливих подій, про які іноземцям цікаво робити кіно. А участь у проектах із видатними режисерами чи акторами дає Україні можливість бути причетною до більшої кількості фільмів, що перемагають на провідних фестивалях та виходять у міжнародний прокат».

2006 року знаменитий австрійський режисер Ульріх Зайдль знімав частково і в Україні свою картину «Імпорт-експорт», виробництвом якого в нас допомагала займатися компанія Pronto Film. А вже 2007 року вона була представлена в конкурсі Канн, проїхалася майже двадцятьма іншими кінофестивалями і вийшла у прокат двох десятків країн світу, рахуючи і Сполучені Штати, і Японію.

Саме ця спільна робота забезпечила й офіційну копродукцію України з Австрією — компанія Зайдля Ulrich Zeidl Filmproduktion знову почала співпрацювати з Pronto Film, маючи в друзях ще одного австрійського партнера, компанію Novotny & Novotny Filmproduktion (загальний бюджет на початок 2014 року склав 14 млн 418 тисяч грн, із яких частка Держкіно — 36,86 %). У підсумку фільм дебютанта у великому кіно українця Юрія Речинського «Січень-березень» було представлено в конкурсі Роттердамського форуму 2017 року, а потім і на нашому, тогорічному Одеському.

 

 

 

Не в останню чергу це змусило звернутися до Максима Асадчого серйозного німецького продюсера Віланда Шульц-Кайла, представника великого спільно австралійсько-китайсько-німецько-швейцарського проекту «Кремінь» із бюджетом у 337,5 мільйонів гривень (частка Держкіно — 10 %). За спиною в нього — 40-річна кар’єра і продюсування стрічок Джона Хьюстона, Роджера Споттісвуда і Джона Шлезінгера, а режисер майбутнього фільму, Рольф де Хір, автор 14 повнометражних художніх і документальних творів, неодноразово представляв своє кіно на Каннському кінофестивалі і вважається одним із найкращих кінематографістів Австралії.

Подібні проекту тепер уже не є поодинокими. За Європейською конвенцією про кінематографічну продукцію спільного виробництва, підписаною й ратифікованою в Україні, вже можемо говорити про 24 копродукційні фільми, дотичні до фінансування державою через посередництво Держкіно. Тринадцять із них уже завершені, інші — на стадії виробництва.

Один із тих проектів, які ось-ось вийдуть, — «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк, копродукція українських Держкіно, компаній «Директорія кіно» і «Солар Медіа Інтертейнмент» та польської Message Film і македонської Fokus In (загальний бюджет 23 млн 47 тис. грн, із яких частка Держкіно — 10 млн). Ще не фіналізовану стрічку взяли до конкурсу «Панорама» Берлінського кінофестивалю, що опосередковано підтверджує правильність копродукційного методу.

 

 

 

«Копродукція — це вихід фільмів і творчих груп на міжнародний рівень, — каже продюсер стрічки «Коли палають дерева» Ігор Савиченко. — Ще шість років тому більшість українських кінопроектів зовсім не мали міжнародного потенціалу, тепер більшість сценаріїв створюються, аби подорожувати світом. Успіхи українських фільмів 2013–2017 років фактично проклали шлях для копродукції».

«Будь-який продюсер шукає в першу чергу можливість фінансування фільму, — додає пан Ігор, — саме тому вони приїздять до України, знаючи про можливості Держкіно». Таким чином думає й Ганна Паленчук із 435 Film: «Тема українських фільмів, особливо після Майдану, унікальна й цікава широкому загалу глядачів у світі. Плюс — ефективна робота Держкіно, адже, на відміну від інших країн, у нас великий обсяг державного фінансування, фінансуються навіть фільми для масового глядача. І ще один плюс — унікальні локації: ми працюємо з індійськими командами, які в захваті від того, що ми їм пропонуємо».

Саме пані Ганна зі своєю компанією організували в Україні зйомки двох індійських фільмів — «Переможець» (Winner), що вже вийшов у прокаті в Індії 24 лютого 2017 року, та «99 пісень» (99 songs), що вийде цього року. Причому перший із них — видовищний екшен навпіл із мелодрамою, розрахований на масову аудиторію, а другий — артхаусна драма для фестивальної публіки.

 

 

 

Продюсер обох фільмів з індійського боку Іраклі Макацарія каже: «Індійці перебувають у постійному пошуку нових локацій. І Україна виявилася дуже цікавою для наших колег, оскільки вона є територіально найбільшою країною Європи і тут можна знайти різноманітні всесезонні локації та багатоманітну архітектуру». Зважаючи на вторгнення Росії та її бойові дії на сході України, очевидним виглядає певний острах іноземних інвесторів. Утім, Іраклі Макацарія стверджує, що «ситуація, коли в Україну не хотіли їхати через хибні уявлення про високий рівень криміналу та війну, помінялася з появою в іноземних продакшнів повнішої й докладної інформації, а після ознайомлення з Україною країна просто захопила місцями й наявністю всього потрібного для кіно — інфраструктури, техніки, талановитий кадрів і технічних груп».

У сухому залишку маємо лише вигоди від розвитку копродукційної схеми, що залучає гроші в країну й популяризує українське кіно за її межами. Із початком роботи оновленого закону про кіно з’явиться ще більше можливостей для його розвитку — частка держави може досягати 80 % від загального кошторису фільму (а це суттєво полегшить пошук партнерів), буде введено в дію «рібейти» (повернення грошей), які хоч і маленькі, 16 %, але теж допоможуть. Тепер усі сподівання на те, що Держкіно не буде знищене, як того чомусь прагнуть певні владні структури.

 

На фото: зйомки фільму «Ізі», фото: стопкадр з YouTube

Ярослав Підгора-Гвяздовський для "Детектору медіа"

ЦИРК-ТЕАТР “НУР” ПРОГРАМА ПІД НАЗВОЮ “МИРУ ТОБІ, УКРАЇНО!” 2019-09-27

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ