f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Просто береш і робиш»

10.04.2018

Документаліст Олександр Течинський (нар. 1979, Дніпропетровськ) дебютував 2013-го з дотепною короткометражкою «Сери та сеньйори», знятою в Умані під час хасидського паломництва.

2014-го Олександр разом із Олексієм Солодуновим і Дмитром Стойковим виступив співавтором присвяченої Майдану повнометражної картини «Все палає» (MDR-Filmpreis за найкращий східноєвропейський фільм у Лейпцигу). Стилістика фільму виходить за суто документальні межі. В «Усе палає» показана загрозлива краса революції, замішана на вогні, крові й безперервному русі. Можна сказати, що Течинський, Солодунов і Стойков змальовують Майдан як класичне полотно, на якому вже не так важливо, хто винен, як сама картина великого зіткнення — великої трагедії, що випала всім нам.

Прем’єра нової роботи Течинського «Дельта», вже відзначеної спеціальною згадкою журі на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина), відбулася в Києві в межах фестивалю Docudays UA. Зйомки тривали в містечку Вилкове в дельті Дунаю. Герої живуть, працюють і вмирають на воді. Є якась гіпнотична переконливість у тому, як камера Течинського ширяє над рікою або крізь туман, як слідує за вилковськими чоловіками в їхніх щоденних клопотах. Оповідь триває одразу на трьох рівнях: яскраві, грубуваті характери; живописна пластика зображення — місцями справжній екранний Брейгель; і ще — метафізичні, релігійні мотиви. Поєднання візуальної досконалості зі смисловою насиченістю дає можливість назвати «Дельту» непересічною подією для українського кіна.

Наша розмова з Олександром відбулася наступного дня після київської прем’єри.

«РОЗРАХОВУВАВ НА ДОСВІД Й ІНСТИНКТИ»

— Наскільки я пам’ятаю, ви починали як фотограф...

— Не зовсім так. Мій батько — шахтар, я виріс у Якутії, потім повернулися до Дніпра, там я закінчив школу та медучилище, до вступу в яке припрацьовував нічним заправником на автозаправці. Півроку пропрацював анестезіологом у лікарні, півтора року в психіатричній швидкій допомозі. З 2001 займаюся фотожурналістикою.

— Звідки у вас потяг до погляду на світ крізь об’єктив?

— Мені завжди хотілося знімати. Фоторепортерство я уявляв собі як роботу, повну пригод, подорожей і різних людей, у шаленому темпі. Так і вийшло.

— Ви в певному сенсі авантюрист за характером?

— Цілком можна так сказати.

— Кінорежисура потребує абсолютно інакших умінь, аніж фото. Як вам вдався цей перехід?

— Мабуть, є енергія, що тобою рухає. Йдеш від одного пункту до другого. Якщо тут ти вичерпав усе найцікавіше, то прямуєш далі. Я працював у «Комерсанті» й увійшов у конфлікт із самим собою і з цією конторою. Думав, не зможу навіть працювати фоторепортером. Отака криза. Тоді я подивився фільм Главоггера «Смерть робітника» (2005; Міхаель Главоггер — видатний австрійський документаліст. — ДД) і зрозумів, що це те, чим хочу займатися. Приблизно тоді я як репортер опинився в Умані під час паломництва хасидів і вирішив, що наступного року зніму там кіно. Організувалася команда, раз — і вийшло.

— Раз — і вийшло?

— Ти просто береш і робиш. Інакше ніяк.

— У вас же немає фахової кіноосвіти?

— Ні.

— Звідси й запитання: чи зіткнулися ви в «Серах і сеньйорах» із принципово новими проблемами?

— Радше так: від цієї роботи я отримав найбільше знань. Я передивився знятий матеріал і зрозумів: мені бракує оперативної пам’яті, щоб обробити все, що побачив. Так що монтаж відклав. За рік зміг скласти фільм. Професійних навичок не мав, тож винаходив власну методику, розраховував на досвід й інстинкти. З наступним проектом було простіше.

— До речі, про ваш життєвий досвід у «швидкій», на заправці — він згодився в режисурі?

— Я досі спираюся на ті історії. Звісно, бувало всяке, але якщо ти бачиш різні сюжети, що там трапляються і розвиваєш їх у себе в голові, то зможеш це використовувати все життя.

«СТЕЖИТИ ЗА ОДНИМ ГЕРОЄМ НЕ ДУЖЕ ЦІКАВО»

— Чого ви прагнете досягти в кадрі?

— Щоб і глядачу, і мені було ясно, що відбувається. Може бути незрозуміло, куди все рухається в цілому, але чітка ясність щодо того, хто і що там робить, обов’язкова. Також у мене свої фотографічні вимоги: кадр має бути комфортним для сприйняття. Звісно, в нього хочеться загнати якомога більше інформації, але при цьому не перевантажити. Так чи інак я думаю про свої особисті стандарти, а не про стандарти інших людей, глядачів зокрема.

— Це може призвести до конфлікту з авдиторією.

— Це вже не моя відповідальність. В першу чергу я знімаю кіно для себе, але, можливо, в мене таки є свій глядач.

— У вас відсутній наскрізний герой-протагоніст, у кадрі часто багатолюдно, переплітаються багато історій. Звідки така поліфонічність?

— Стежити за одним героєм не дуже цікаво. Може, я поки що його не знайшов. Життя таке багатогранне, хочеться захопити кожний шматочок, кожну маленьку історію. І якщо це складається в один великий пазл, то приносить колосальне задоволення.

«ЦЕ ЯК ЗАХОПЛИВА ГРА»

— Як у вас виникла ідея з Вилковим?

— Я потрапив туди в січні 2007-го — робив фотоісторію для журналу «Фокус». Познайомився з людьми. Косив із ними комиш, їздив у плавні. Періодично туди повертався. Потім — революція, війна, довелося багато подорожувати, працювати на Донбасі, але думка, що я маю зняти цей фільм, стала невідступною. Провів там зиму 2015—2016, це була потужна розвідка. Зрештою, ми отримали фінансування Держкіна. А сам момент виникнення ідеї не пригадую. Спочатку, мабуть, була думка про місце, адже воно визначає людей. Виходячи з місця, ти можеш уявити, що тут за народ. Окрім того, я відштовхуюсь від картинки, до якої в мене свої вимоги. Одне слово, ти приїздиш, дивишся, і з часом усе складається.

— Знімали здебільшого в взимку? Я читав, що ви мало не провалилися під лід...

— Були моменти. Але якщо в тебе є задум і ти йдеш за ним, то на решту не звертаєш уваги. Так, складно, нерівна місцина, ручна камера, треба стежити і за кадром, і за тим, куди ступаєш, і за людьми. Дуже захопливо, коли виникає багато завдань водночас. Я добре почуваюся в подібних ситуаціях, це мене мобілізує. Звісно, завжди є певний ризик, ти його приймаєш, намагаючись мінімізувати наслідки. Просто треба стежити: дивитися куди ступаєш, правильно вдягатися, правильно харчуватися, не пиячити, й усе буде добре.

— А увійти в довіру до людей?

— Мабуть, довіра була завойована з самого початку, коли я попросився на човен і поїхав у плавні на 2 доби в січні в чому був. Хлопці досі згадують це з певним шоком: приїхав чувак і в черевиках, що для них смішно, поперся, допомагав, носив комиш тощо. І ще: більшість хоче розказати свою історію. Це ж приємно, коли ти розповідаєш, а тебе щиро слухають. Я хотів почути їхні історії, вони відчували мій інтерес і дозволяли зазирнути глибше. Я зі свого боку прагнув бути корисним і не ліз куди не треба. Ось і весь секрет.

— Що там за народ?

— Чудовий. За інших обставин могли б ракети в космос запускати. По-своєму талановиті, по-своєму відкриті, по-своєму добрі. Зі своїми страхами. Майже всі — мої однолітки. Всі мають різні недоліки. З деким бувало дуже непросто. Але тим вони й цікаві.

— Для них головне — вижити?

— В зазвичай вони цим і займаються. Як, схоже, й усі ми. В соціумі, який я зняв, є паралелі з будь-яким суспільством. Просто в нього така форма, а суть за великим рахунком універсальна.

«ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО БАГАТО ЧОГО ВИБАЧАЄ»

— Без цього питання не обійтися: яка в нас ситуація з документалістикою?

— Є прекрасні режисери, в яких можна вчитися. Але документалістика дуже різна. Вперше я поїхав на фестиваль у Лейпцигу з «Серами і сеньйорами». Думав: «Крутий фестиваль, зараз чогось навчуся». Подивився 22 фільми і тільки півтора з них мені сподобалися. Документальне кіно багато чого вибачає; здається, що можна дозволити собі трохи більше помилок. Не люблю заумне, нудне кіно. Багато документалістів, здається, взагалі не думають про глядача. Я орієнтуюся на себе, але мені хочеться, щоби моє кіно було не те щоб комфортним... щоб воно заходило в людину. А деякі фільми просто боляче дивитись.

— Але в нас стали багато знімати.

— Я стримано ставлюся до успіхів. Добре, з’явилось у нас кіно, але як це розвиватиметься, ми не знаємо. Це довга дистанція. Ми любимо нахвалювати себе. Але живемо у величезному світі й маємо враховувати те, що відбувається в ньому. Альтернатива — сидіти й насолоджуватися своєю винятковістю — як ми вміємо.

«ХАЙ ЦЕ БУДУТЬ БЕТОННІ ДЖУНГЛІ»

— Ігрове кіно не думаєте почати робити?

— Поки не знаю. Мені навіть важко уявити свій наступний документальний фільм.

— Невже?

— Я зняв би кіно в Дніпрі. Є тільки якісь намітки.

— А яку картинку можна видобути з індустріального Дніпра?

— Хай це будуть бетонні джунглі, чому ні? Там теж водяться люди. Хороші й не дуже, а як персонажі — чудові. Цей пострадянський світ теж цікавий. Пам’ятаєте старезні трамваї 5 маршруту, їх «гробами» називали? Мені в 2005 році здавалося — ой, це зникає, треба терміново знімати. Сьогодні розумію, що нічого нікуди не зникає, все нормально, час є, заводи димлять, трамваї їздять, людина лишається зрозумілою. Будуть умови — щось із того вийде.

— Завод Петровського нагадує мені картини Босха...

— Бо ви можете звернутися до картин Босха. На жаль, у тій школі, де я вчився, Босха не показували. До цього довелося прийти з часом. Тепер, коли в нас є доступ у світ, усе це можна використовувати і розуміти, як усе взаємопов’язано, розуміти, що щось схоже вже було й щось схоже буде, і це якось пов’язано з тим, що відбувається за 10 000 кілометрів від нас, і твою історію можуть зрозуміти в будь-якому іншому місці.

ШТУКА, ЯКА ДОПОМОГЛА ПРИЙТИ ДО ТЯМИ

— Я дуже захопився велосипедом. Навіть коли приїжджаю до Києва, беру його з собою. Коли після Майдану ми монтували «Все палає» і мені паралельно доводилося багато їздити на Донеччину, був важкий період: трупи пішли, а ми монтуємо Майдан і там теж трупи, і я почувався не дуже. І ось велосипед — штука, яка тоді допомогла прийти до тями й яка продовжує допомагати.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН