f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«По той бік надії»

14.05.2018

Вчора у програмі «Тиждень критики» — де зазвичай демонструють пошукові, радикальні картини — було продемонстровано українсько-ісландську стрічку «Жінка на війні».

Війна у цієї жінки — такою собі рішучої фурії-амазонки, щоправда, своєрідна: «військові дії» вона веде самотужки й проти забруднення навколишнього середовища. Міцна дама років п’ятдесяти, спортсменка-красуня-комсомолка, десь знайшовши відповідне спорядження, виходить на «полювання», збиваючи електростовпи і влаштовуючи міні-катастрофи: щоб звернути увагу влади на ситуацію в їхньому районі, де будують якийсь шкідливий завод.

Якби такий сюжет потрапив до когось іншого, він би зліпив щось на кшталт «Ерін Брокович», героїня якої, реальний прототип, років двадцять тому спритно виграла у якогось нехорошого заводу мільйон доларів. Брокович отримала мільйон, а Джулія Робертс, що її зіграла, вибила собі за роль вже 20 мільйонів, а заразом і «Оскара». Екологія тоді була в моді, й Робертс, не будучи дурепою, побудувала на цьому свою кар’єру.

Ісландський фільм — тим і хороший — не заряджено такою «звірячою серйозністю», як голлівудський: ісландка Хелла бореться не за мільйон, а за ідею, ризикуючи потрапити на довгі роки до в’язниці. Однак ні гелікоптери, ні система стеження ніяк не можуть її знайти — дівчина вона спритна, з підготовкою, як у морпіха з військовим досвідом, крім того — нею, як уже було сказано — заволоділа ідея. А ідеаліст-фанатик, як відомо, може подолати все що завгодно.

Однак посередині фільму відбувається ось що: Хелла нарешті отримує згоду на усиновлення дівчинки Ніки з Донбасу, батьків якої було вбито під час війни. І ось тут Хелла замислюється, що обрати — відповідальність за дитину або свою власну війну за екологію (повторюся, що вона людина одержима, фанатик ідеї).

І знову-таки: якщо в іншого автора ця сюжетна лінія виглядала б натяжкою, даниною, нехай і благородної, солідарності з країною, що зазнала нападу, то тут це виглядає абсолютно органічно.

Як, скажімо, було у великій картині Акі Каурісмякі «По той бік надії» про сирійських біженців. Картина великого фінна, абсолютний шедевр, до всіх інших своїх достоїнств — гумору, витонченості, особливої ​​фіннської стриманості, володіла рідкісною якістю — а саме благородством, умінням думати не лише про себе, а й малих сих: про тих, хто втратив життя, дах над головою, надію.

Нехай стрічка Бенедикта Ерлінгсона є не настільки шедевральною, як фільм Каурісмякі (до того ж це, повторюся, дебют), але чомусь вони схожі. Це сміх крізь сльози, світла усмішка Кабірії у фіналі великої картини Фелліні: коли людина із затуманеними від сліз очима посміхається цьому світові.

Та й глядачі розплакалися, коли ця залізобетонна ісландка обняла дитину, подолавши всі перешкоди й потрапивши все ж до України.

Ерлінгсон при цьому не тисне на наші слізні залози, не сентиментальничає, вибиваючи глядацькі емоції: у нього гарний смак, він незмінно тактовний у всіх сценах.

Після фільму глядачі влаштували режисерові й знімальній групі довжелезну овацію — аплодувати, напевно, хвилин 10.

На разі ж — за досить слабкої програми — ця картина, мабуть, найчарівніша у Каннському розкладі. Браво!

 

Діляра ТАСБУЛАТОВА, Канни

Газета "День".

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда