f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Австралійський режисер Стефан Буґрин: «Щоб світ не забув про Україну»

07.05.2019

Юрій Шевчук, Нью-Йорк, Н.Й., США           

З 24 квітня до 5 травня в Нью-Йорку проходив черговий  міжнародний кінофестиваль “Трайбека”, найбільший з понад двох десятків міжнародних кінофестивалів, що проводяться у місті над Га́дсоном щороку. Особливістю найновішого видання фестивалю стало те, що раніше іґнорована українська тематика була заявлена в його програмі аж двічі. Україна є центральною у мінісеріялі “Чорнобиль”, що його спільно зняли американська кабельна мережа HBO та британське “Скай-Телебачення”.

Другий фільм української тематики – це “Матері війни. Незламна”,  короткометражний документальна стрічка режисера й сценариста Стефана Буґрина та прод’юсера Стівена Зелка. Обидва з міста Мельбурна, Австралія. Ось як описує його програма фестивалю: “Коли її батьківщина починає воювати, вісімнадцятирічна Яна відкладає свою мрію стати лікаркою та створює всеукраїнський рух, за який ледве не розплачується власним життям.” Фільм було вибрано для офіційного конкурсу “Трайбеки” з понад семи тисяч робіт, запропонованих з усього світу, і це слід вважати величезним успіхом для його авторів.

З початку російської аґресії проти України Український кіноклуб Колумбійського університету (УККУ) висвітлює тему війни, як провідну на своїх заходах і часто робить це за участю авторів фільмів. Комфортно забута на Заході українсько-російська війна, яку надто часто й оманливо в пресі називають “конфліктом”, “АТО” чи навіть “громадянською війною”, була головною темою принаймні дванадцяти заходів Українського кіноклубу Колумбійського університету. Лишаючися вірним своїй місії єдиного постійного  форуму українського кінематографу поза межами України, кіноклуб і тепер скористався присутністю на “Трайбеці” авторів короткометражки “Матері війни. Незламна” й організував для них 25 квітня авторський вечір у Німецькому домі Колумбійського університету. На ньому було показано стрічку “Матері війни”, першу частину кінопроєкту Стефана Буґрина, яку він зняв у Запоріжжі в 2016 році.

Ось інтерв’ю Юрія Шевчука, директора-засновника УККУ зі Стефаном Буґрином.


Стефан Буґрин на фронті

Ю.Ш. Що глядачеві ваших фільмів важливо знати про вас як кінорежисера?

С.Б. Протягом шести-семи років я знімав короткометражні документаль фільми. Починав з комедій, але посерйознішав, коли вибухнув конфлікт в Україні. Будучи автралійцем українського походження я дуже емоційно стежив за новинами з України. Якось прочитав матеріял під назвою “Мати війни”. Він був про українську матір, яка втратила на війні сина. Вона хотіла щось зробити, щоб допомогти армії. Вона приєдналася до української армії, до підрозділу в якому служив її син. Коли точиться війна, рідко доводиться чути про те, що буває з матерями вояків. Я вирішив, що історія цієї матері і є те, про що я хочу робити свій кінопроєкт. Я хотів, щоб люди більше дізналися про матерів війни в Україні. Кинув рекламну компанію, в якій тоді працював, і 2016 року поїхав до України. Мене зв’язали з людьми в зоні воєнних дій, з українськими вояками.

Ю.Ш. Чи це була ваша перша подорож до України?

С.Б. Ні, уперше я їздив туди з братом на пластові табори 2012 року. Ми побачилися з родиною. Я побачив, яка чудова це країна. Цього разу я поїхав до Запоріжжя просто тому, що моя приятелька в Мельбурні Саша Важненко сама із Запоріжжя. Там я познайомився з купою волонтерів. Через Запоріжжя по дорозі в АТО проїжджає багато людей. Там я познайомився з Юлею Матвієнко, яка приєдналася до нашої знімальної групи. Крім того я познайомився з двома матерями війни Світланою та Галиною – тобто з трьома жінками за одну подорож. Саме тоді я вирішив, що мій фільм буде про цих трьох жінок. В Австралії ми зорганізували фінансування толокою для фільму. Отримали фінансування від видання “Тайм-Авт Острейлія”, аналогічне вашому в Нью-Йорку. Ми також дістали гроші від української громади Австралії, особливо від фундації “Карпати”. Тим способом ми зрушили з місця першу частину проєкту фільму.

Ю.Ш. Чи можна сказати, що тему обох ваших короткометражок продиктувало саме життя?

С.Б. Спочатку я не мав особливого бажання знимати документальний фільм про Україну. Ала довідавшися про історії цих трьох жінок, кинув працю й полетів до Києва, а звідтам до Запоріжжя. Я також провів певний час на фронті, де познайомився зі снайперкою Юлією Матвієнко. Вона з посвятою ставиться до своєї роботи, керується глибоким почуттям обов’язку і проводить значний час на передовій.

Ю.Ш. Коли ви почали працювати над короткометражним фільмом “Матері війни. Незламна”, що зараз у конкурсній програмі фестивалю “Трайбека”?

С.Б. Ми почали працювати над цим фільмом, а він є другою частиною проєкту, як тільки закінчили перший документальний фільм “Матері війни”. Перший, кому я розказав про свій проєкт, був прод’юсер Стівен Зелко. Він залюбки приєднався до мене. Стівен слов’янського походження, а його родина в колишній Югославії відчула на собі, що таке війна. Так між нами виник особистий зв’язок, і Стівен вирішив приєднатися до мене. Другий короткометражний фільм – це історія Яни Зінкевич, вісімнадцятирічної дівчини з Західної України, яка мріяла стати лікаркою. Після нападу Росії вона вирішила взяти участь у військових діях і заснувала український медичний батальйон “Госпітальєри”, організація простих громадян, головною метою якої є допомагати пораненим та травмованим воякам. Свій час Яна розподіляла між передовою та тилом, де організовувала осередки реабілітації вояків. Яна не була типовою українською дівчиною. Вона бунтувала в сім’ї, а поза родиною стала однією з провідниць добровольчого руху, що швидко зростав. Одного дня вона потрапила в страхітливий автомобільний випадок, у наслідок якого лишилася спаралізованою від пояса до стіп. Якимось дивом Яна не лише пережила чисельні серйозні поранення, але й зберегла вагітність і згодом народила здорову дівчинку.

 Найважливіше те, що в становищі, де инші стали б скиглити й піддаватися депресії, Яна навпаки знайшла собі нове покликання, ставши потужним джерелом надхнення для инших. Вона продовжувала працювати з пораненими та глибоко травмованими вояками, власним прикладом ведучи їх до одужання. У лихові, що з нею сталося, Яна знайшла нове відчуття покликання. На мою думку, її історія неабияк надихає. Я подзвонив їй і розповів про себе і фільм, над яким працюю. Фільм мав бути про неї.  Я почав при кінці 2017 року й працював над короткометражкою ще яких п’ять тижнів 2018-го. На першу короткометражку в мене пішло три місяці, на другу – майже рік. Згодом після подачі заявки на участь у конкурсній програмі “Трайбеки” ми отримали дзвінок з повідомленням, що фестиваль хоче зробити світову прем’єру нашого фільму.

Ю.Ш. Що знають в Австралії про події в Україні в останні п’ять років?

С.Б. Якщо чесно, то досить тривалий час про конфлікт [в Україні] дуже мало пишуть і говорять в Австралії. Перш як від’їхати до України, ми зверталися до людей на вулиці з питанням про те, що вони думають про конфлікт в Україні. Більшість австралійців відповідало: “Що? Хіба там якийсь конфлікт?” Більшість австралійців не усвідомлюють, що відбувається в Україні, тому що в новинах перестали подавати повідомлення з України. Иншої спонуки нам не траба було. Ми сказали собі: “Треба зробити так, щоб про це говорили. Треба домогтися того, щоб люди не забували про Україну.”

Ю.Ш. Чи ваше власне сприйняття України мінялося, поки ви знімали там, і як саме?

С.Б. Загалом кажучи, я застав там те, що сподівався застати. Особливе захоплення в мене викликало єднання в діях і думках серед багатьох добровольців, матерів і вояків. Сьогодні між цими людьми існує сильний емоційний зв’язок, якого не існувало до війни. Сьогодні для кожного з них вираз “Я – українець” є заявою політичної позиції. Всі вони знають, що якщо складуть зброю, то втратять рідну землю. Для мене добровольчий осередок “Привал” був тим дуже особливим місцем, де кожного, хто бореться за Україну, приймають з теплом, ким би він не був. До кожного вояка тут ставляться, як до члена родини. Я зрозумів, що Україна – це країна, що воює. Я теж зрозумів, що робить з людьми війна.

Ю.Ш. Скільки людей в Австралії бачили ваші фільми про Україну?

С.Б. Ми проводили покази в Сиднеї, Мельбурні, Аделаїді. На Мельбурнському фестивалі документальних фільмів наша стрічка “Матері війни”, виграла приз за найкращий короткометражний фільм і за найкращу режисуру. Другу частину проєкту “Матері війни. Незламна”, технічно кажучи, не показували ніде, позаяк стрічка змагається на МКФ “Трайбека”.

Ю.Ш. Як реаґували на фільм ваші австралійські глядачі?

С.Б. Вони реаґували дуже емоційно. Фільм часто тяжко дивитися. Це дуже реалістична історія про матерів, які втратили синів. Це за винятком Юлі, яка сина не втрачала. Тим не менше, вона теж мати. В якийсь момент вона вирішила, що її батьківщина потребує її. Поки вона воюює, за їхніми дітьми й бабцею доглядає її чоловік. Із кожних сорока днів десять Юля проводить на фронті воюючи. Її історія дуже надихає. Замість того, щоб лишатися скаліченою своєю травмою, вона бореться, вона засновує добровольчий осередок “Привал”. За раз він може обслужити тридцять вояків. Ми хотіли зробити фільм максимально універсального звучання. Глядачеві не треба бути українцем, щоб зрозуміти біль матері, яка втрачає сина. Наша стрічка таки знаходила відгук серед авдиторії. Особливу гордість у нас ви́кликало те, що один глядач висловив бажання самому поїхати до України й відвідати Галину в добровольчому осередку. Після показів багато людей робили пожертви на допомогу цьому осередкові. На один з показів ми принесли австралійський прапор з кенґуру й запросили глядачів написати свої послання для українських вояків.

Ю.Ш. Що було для вас під час знімання в Україні найбільшим викликом?

С.Б. Певною проблемою стало те, що коли я розмовляв українською, ніхто в Запоріжжі не розмовляв ні українською, ні англійською.


“Матері війни. Незламна”

Ю.Ш. Вони відмовлялися переходити з вами на українську?

С.Б. Ні, переходили, але тоді врешті-решт знови збивалися на російську, позаяк для них це природний спосіб спілкуватися. Тоді я питав: “Це російська?’ А вони: “Ой, перепрошую!” Дуже важко було розмовляти з матір’ю, що втратила сина, і відчувати те, що відчуває вона. Щодня протягом двох місяців я чув історії втрат, і це глибоко позначилося на мені. Якось я був із групою матерів, чиї сини пропали без вісти. Ці матері намагалися знайти їх. Кожна хотіла мені оповісти власну історію, і я теж хотів вислухати кожну, але часом це було понад мої сили.

Крім того, звичайно ж, були й виклики, пов’язані з перебуванням у зоні воєнних дій. Тоді я вперше працював у таких обставинах. У якийсь момент був під настільки сильним стресом від побаченого, плюс дієта тільки з ковбаси й шоколаду, що став почуватися фізично хворим і звернувся на швидку допомогу. Там мені сказали, що нічого злого зі мною немає, лише стрес від пережитого.

Ю.Ш. Чи ви маєте професійну кінопідготовку, чи стали фільмарем-громадянином на ходу?

С.Б. Став  фільмарем-громадянином на ходу. У 2013 році я почав знімати рекламні фільми, може, чотири короткометражки. Потім ще кілька. Зараз я все ще на початку своєї професійної кар’єри. У нас є задуми инших кінооповідей, і ми маємо намір обговорювати їх тут з колеґами на “Трайбеці” та в Україні. Без сумніву, ми хочемо продовжувати знімати документальні фільми в Україні. Я також хочу зняти ігровий фільм на дев’яносто хвилин.

Ю.Ш. Розкажіть про піскову анімацію, яку ви використовуєте в обох частинах серії “Матері війни”. Щось подібне робив патріярх української анімації Євген Сивокінь.

С.Б. Я не знаю про Сивоконя. Хотів би дізнатися більше про нього і його творчість. У певний момент роботи над першим фільмом я усвідомив, що мені бракує знятого матеріялу для окремих частин наративу. Я запитав себе, як компенсувати цей брак, і перше, що спало на думку, була анімація. Десь я бачив мальовану анімацію, але це було б для нас задорого. “Спробуймо знайти щось инше,” – подумав я. Мальована анімація нагадала мені про жінку, яку я випадково побачив у програмі “Україна має талант”, жінку, яка показувала піскову анімацію. “Чому б нам не використати щось на кштал цього,” – подумав я. В Ужгороді ми знайшли художницю-аніматорку Наталю Тарнай і з нею пропрацювали пару років. Анімація ставила собі на меті представити у фільмі історії синів Світлани й Галини так, щоб вони були приступні для кожного, адже анімація захоплює увагу кожного.

Ю.Ш. Я звернув увагу, що користуєтеся виразом “АТО” (антитерористична операція), коли розповідаєте про війну й зону воєнних дій. Наскільки корисне є це означення для кожного, хто намагається зрозуміти, що ж насправді відбувається в Україні? Про яких терористів мова? Хіба там немає лінії фронту? Про яку це операцію йдеться?

С.Б. Коли я дізнався про це, я теж став свідомий самої політики конфлікту. Коли я там був, люди користувалися виразом АТО. Відтак і я ним користувався.

Ю.Ш. Чи ви коли-небудь піддавали сумніву відповідність цього означення дійсності війни?

С.Б. Так, піддавав. Я зауважив, що ним користуються, коли треба змалювати певну картину. Але становище дуже складне. Я пересвідчився в цьому, коли потрапив туди. Це все непросто. У Павлограді, наприклад, мене вражало те, що я часом чув. Я робив інтерв’ю з Яною Зінкевич у кав’ярні. Ми також розмовляли там з парою людей, і вони сказали нам, що хочуть належати до Росії. Я був шокований, почувши, що в Україні є люди, які хочуть належати до Росії. Вони сказали мені це прямо в очі. Таке траплялося хоч нечасто, але однак траплялося. Знову ж таки, все там є дуже складне. Як на мене, то Росія без сумніву присутня у всьому. В Україні воюють російські солдати, і їхню присутність ніхто вже не ставить під сумнів. Вони самі кажуть: “Так, ми тут є”. Українці воюють там з Росією. Українські війська захоплювали військовополонених росіян.

Я ж просто хотів, щоб війна закінчилася. У цій ситуації ніхто не виграє́. Ми проїжджали через безлюдні села. Жити там надто небезпечно. Країна жахливо страждає.

Ю.Ш. Про що буде ваш повнометражний ігровий фільм?

С.Б. Я йду в двох ріжних напрямках. Один – це історія, яка трапилася в Україні з моєю дівчиною. Я хотів розповісти про неї. Инший – це трилогія з української історії: Голодомор, Чорнобиль і Майдан. На мою думку, ці українські історії дуже емоційно заряджені. Вони зрозумілі кожному. Україна здається мені найцікавішою країною на світі. Це дивовижна країна. Люди там розповідали мені історії, які я в свою чергу хотів розповісти глядачам в Австралії, Великій Британії, Европі.

Ю.Ш. Що ви плануєте робити після “Трайбеки”?

С.Б. Я хочу повернутися. Маю намір після “Трайбеки” знайти фінансування, поїхати до України й зробити новий короткометражний документальний фільм. Маю в Україні кількох колеґ, готових співпрацювати зі мною. Мої дід і баба з Тернополя, виховали мене в Австралії українцем. Я член Пласту, трохи розмовляю українською і хотів би пояснити, що діється в Україні, не як чужинець, а як людина багатьма нитками  пов’язана з Україною та її народом. Хотів би бути одним з українців, які оповідають свою власну історію, і вкласти в це найкраще, на що я здатен. 

Переклад з англійської Юрія Шевчука

28 травня, вівторок, Червоний зал ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ

27 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно»

26 травня, неділя, Червоний за ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ