f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Віталік

16.07.2015

Сьогодні – річниця смерті Віталія Лінецького. Спеціально для Cultprostir Олег Вергеліс згадав артиста та поспілкувався з його дружиною Наталею Лінецькою.

Інформаційні сайти зафіксували трагедію сухо, неупереджено: загинув о шостій  ранку 16 липня 2014 року. На Куренівці, біля Кирилівської церкви. Упав з парапету на бетонні сходинки підземного переходу. А люди, котрі близько знали й любили його, як і раніше, говорять емоційно: «Сльози не висохли, свідомість не змирилася».

Віталію Лінецькому було 42 роки. Грав – натхненно. Іноді – геніально. На ньому тримався репертуар Театру драми й комедії на Лівому березі. «Войцек», «26 кімнат», «Кепка з карасями», «Море, ніч, свічки». Вітчизняний кінематограф і телебачення постійно полювали за ним, затягуючи в тенета мелодрам, психодрам, детективів – він був артистом поза амплуа. І, природно, поза усілякими званнями, регаліями. Так і не дослужився до титулів.  Був і лишився – Віталіком. Чоловіком-хлопчиком, без віку. Видатним актором без жанрових обмежень.

Весь цей чорний важкий рік – без нього – раз у раз про нього ж згадуєш.

Буквально днями у кав’ярні в Пасажі слухав емоційну розповідь Дмитра Богомазова. Про те, що Віталік, подібно до Бучми або Ступки, ніс у собі й у своїх героях якийсь стан «безперервності» внутрішнього життя, бездонності внутрішнього людського мерехтіння. Дмитро згадував, як чудово Віталік репетирував і грав Автора у виставі «Кепка з карасями» (остання сценічна робота Лінецького). Як інтуїтивно відчував необхідну дистанцію між світом сільських веселощів і територією філософської самотності міської людини.

Віталіку не завжди потрібно було щось пояснювати, він сам багато що відчував. До тієї або іншої ролі йшов і на дотик, і впевненою акторською ходою. Його колега Володимир Горянський нещодавно, під час запису однієї з телепрограм, розповідав про унікальні риси Лінецького як сценічного партнера. А разом вони зіграли ого-го! Віталік ніколи не пристосовувався до колеги, а відверто жив із ним в одному ритмі, перебував в одному повітрі, зчитуючи будь-які настрої сценічного партнера.

Про це ж каже і кінопродюсер Олег Кохан, якого Лінецький вразив на знімальному майданчику фільму Кіри Муратової «Одвічне повернення» (на фото – кадр з фільму). Віталік у химерному світі Муратової виявився одним із найближчих її родичів, розчинився у примхливих режисерських фантазіях та інтелектуальних комбінаціях.

Кінокамера любила його. Сцена притягувала його магнітом. Але доля, на жаль, підписала передчасний несправедливий вирок.

За рік, що минув, багато чого змінилося у житті його дружини – Наталі Лінецької. Раніше, у період її роботи у київському театрі «Браво», ми якось частіше спілкувалися. Сьогодні привід для розмови не радісний. У їхньому спільному житті з Віталіком були різні періоди – легкі, складні, романтичні, драматичні. Але зараз, коли вона поглядає з вікна своєї подільської квартири (з виглядом на Андріївську церкву), то, не маю сумнівів, згадує найясніші миті їхнього життя. Коли тільки-но сюди переїхали, коли облаштовували побут. Коли ще здавалося, що щастя загальних турбот та радощів буде нескінченним.

Важко у неї запитувати – про нього. Їй – ще важче відповідати.

Наталю, рік пролетів, як день. Що зараз на душі? Є усвідомлення цієї втрати як неминучої реальності?

Знаєш, не буду підбирати красивих слів, а просто скажу так, як відчуваю. Він для мене живий. От і все. У цьому немає ні пози, ні ліричного награшу. Є саме цей стан: він десь поруч. Він, можливо, ще прийде. Щодня – по-своєму – спілкуюся з ним. Це спілкування не уривається. Що б не відбувалося в нашому житті, внутрішній зв'язок із ним у мене завжди.

Якщо намалювати його портрет без епітетів та метафор, а суто простими словами, то які то будуть слова?

Так-так... Я зрозуміла твоє запитання. Він не від світу цього. Він постійно щось шукав. Він був дуже глибоким. Усередині нього було щось таке, що не можна було спіймати. І не кожен міг зрозуміти його характер, його настрій. У той же час він був справді простою щирою людиною. Відкритим,  добрим. Без пози, без фанаберії всілякої. Добродушний, чуйний, альтруїст. Водночас – закритий. Не кожного впускав у свій світ. Однак був чуйним до цього світу.

Тобі доводилося від нього чути щось мрійливе: «От, хотів би зіграти...»?

Насправді, він багато зіграв. Помітного й значного. Можливо, не кожному акторові вдасться за довге життя зіграти те, що Віталік зіграв за своє – дуже коротке. Мріяв про Гамлета. Адже він грав Шекспіра. Пам'ятаєш його чудового Яго у виставі  Юри Одинокого «Отелло»?  І Гамлет вабив Віталіка здатністю й навіть жагою – до самоаналізу, до внутрішнього пошуку самого себе. Така жага була притаманна й самому Віталіку.

А він говорив на таку тему: мовляв, я актор певного амплуа, а режисери цього не розуміють?

Ні! Мені здається, він прекрасно усвідомлював, що особливих рамок амплуа його акторська природа не передбачає. Він же був однаково переконливий у комедії, у трагедії. Міг бути героєм, простаком – ким завгодно. У нас сьогодні люблять щодо деяких дуже суперечливих акторів казати – «геній». І багато хто навіть погоджується з цим. Але коли кажуть «геній» про Віталіка, то мені здається, що так воно і є. Це ж був дарунок від Бога. Це талант, якому не навчиш.

Ти бачила його останні роботи в театрі?

Так вийшло, що рік назад, незадовго до закриття театрального сезону, ми прийшли з його мамою на виставу «Кепка з карасями». Це була передостання вистава у його житті. Що мене схвилювало тоді? Мабуть, якась безвихідь і самотність – у такому стані перебував його герой. Можливо, у такому стані перебував і він сам.

Колеги Віталіка мені розповідали, що є нагода все-таки колись побачити останній фільм, у якому він знявся – «Гніздо горлиці». У нього ж там головна роль. Коли прем'єра?

Мені, на жаль, про це невідомо. Час від часу виникає інформація – мовляв, немає грошей на цей фільм або ж гроші є, але немає чогось іншого. Дай Боже, звичайно, щоб картина вийшла.

Що відрізняло його від інших людей – у цьому світі, у цьому місті?

Мені здавалося, що його душа була невловимою. От душі інших людей можна легко спіймати, навіть «привласнити». А його – ні! Він ніс у собі особливий настрій – невловимості у цьому світі. І, мені здається, що саме цей світ, як не намагався, так і не спіймав його.

Олег Вергеліс, Cultprostir, 16 липня 2015 року 

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН