f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

«Він поєднував у собі силу й доброту»

22.07.2015

22 липня минає три роки, як пішов у Вічність актор-легенда Богдан Ступка...

Алла Підлужна, «День»

Знакове ім’я для національного театру, кіно та суспільного життя. І не треба додавати — народний артист України, художній керівник Національного театру імені І. Франка, екс-міністр культури... Досить тільки сказати — Богдан Ступка, й усі знають, навіть люди, далекі від мистецтва, що це легендарний актор. Так було й за життя Майстра. Це — реальне свідчення того, що Богдан Сильвестрович (за великим рахунком) був людиною щасливою, не від того, що був популярний на широких географічних меридіанах усього світу, а від того, що все життя займався улюбленою справою і отримав за це визнання, здобув славу, мав талант, і йому усміхнулась удача.

Духовний спадок, який залишив Богдан Ступка, зосереджений у його театральних роботах, що продовжують жити на плівках, у його педагогічних настановах, які він встиг передати своїм учням, у творчій співпраці зі своїми колегами-побратимами, у тому, що на його знакових ролях можна вивчати предмет «акторська майстерність». Не минають із роками — актуальність висловлювань Тев’є-Тевеля, моменти занурення в безмежність кохання трагічного Миколи Задорожнього, іскрометність франта Котляревського, який ніби тут і зараз на сцені творить свою «Енеїду», це й страждання чеховського Дяді Вані, й могутність характеру несподіваного й відвертого Льва Толстого... Ці вистави-легенди назавжди стали скарбницею українського національного театру.

Бронзовий відбиток руки Богдана Сильвестровича (у спеціально оформленій рамці) стоїть на чільному місці — біля головного входу в Театр ім. І.Франка. Тут біля знака завжди людно, багатьом хочеться долучитися до споглядання цього маленького унікального пам’ятника Ступці. Завдяки його руці-відбитку він наче завжди в рідному театрі, як любив за життя проводити тут майже цілі дні, граючи, керуючи, спілкуючись із колегами, друзями, журналістами. Незнайомі люди, дивлячись на відбиток руки Майстра, реально долучаються до епохи театру, найяскравішим виразником якої став цей актор-легенда. Багатьом хотілося б відчути тепло цієї руки, потиснути її, відчути щире стискання у відповідь... Але є на світі люди, які назавжди зберегли сутність Богдана Сильвестровича, бо передусім саме їм було призначено тепло рук, хвилювання душі, любов серця. Це рідні й близькі — дружина, діти, онуки. Саме їм у дні пам’яті актора найбільш сумно, й приходять згадки й спогади, вкотре виявляється дяка за те, що мали за рідного таку визначну людину.

Три роки тривали пошуки найвдалішої ідеї пам’ятника, що став би достойним і переконливим символом на могилі Богдана Ступки на Байковому кладовищі Києва. І ось вже роботи з виготовлення пам’ятника наближаються до кінця.

Про перипетії виникнення проекту пам’ятника, а також згадками про не парадного, не офіційного, а родинного й коханого Бодика з «Днем» поділилася директор Київської майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» Ірина БАТЬКО-СТУПКА.

«ВДОМА МИ НАЗИВАЛИ БОДИКА ЩЕ «ДОНОМ КОРЛЕОНЕ»

Уже три роки, як немає Богдана Сильвестровича. Ви, окрім того, що були в родинному колі, мали з ним певні ділові стосунки, були справжніми друзями; також всі знають, що він дуже добре ставився до вас. Про що згадується зараз?

— Я ніколи його не забуваю! Богдан Сильвестрович, Бодик, як ми його називали в родині, завжди зі мною. Його фотографії, різні, багато, у мене всюди — й на роботі, й вдома. Та найголовніше, що пам’ятаю ті мудрі, важливі речі, яких він мене вчив. А це — терпіння, вміння змовчати там, де треба, не говорити зайвого. Усю цю мудрість по-справжньому я осягаю тільки тепер. Раніше була досить різкою, могла щось сказати, не подумавши, а от зараз, з плином часу, розумію, які справедливі, розумні речі він хотів до мене донести.

Цікавий сон нещодавно наснився Устинці (онука Богдана Ступки. — А.П.). Нібито стоїть уся родина, а Устинка одна, й ніхто з нас до неї не підходить, а підійшов тільки Бодя. Вона каже йому: «Дідусю, вибач мені!». Він запитує: «Чому ти вибачаєшся, дитинко? Ти ж ні в чому не винна! Життя прекрасне, живи!» Отакі слова. Він ніколи нікому не снився з нас, і мені здається, що це такий знак, що він звернувся саме до своєї улюбленої онуки. До речі, спілкуючись зараз із багатьма людьми, чую, що всі наголошують на думці, наскільки те покоління старших акторів — таких, як Богдан Ступка, Кость Степанков, Лесь Сердюк, Ада Роговцева, дай Боже їй здоров’я, любило спілкуватися з молоддю й передавали їм свої знання та вміння, якісь професійні таємниці.

Як ви підтримуєте пам’ять про Богдана Сильвестровича у своїх дітях, Устнці та Богданові Ступці-молодшому?

— Вважаю своїм найголовнішим завданням підтримувати в дітях думку про те, що вони — цього роду; прагну, щоб пам’ять про діда була їхньою душевною потребою. Вдома ми називали Бодика ще «Доном Корлеоне». Отаким він був, сила й доброта. Він не міг довго на когось сердитися, ображатися. Настільки органічно вмів поєднувати в собі отаку значну велич господаря родини, свого клану й водночас вміння веселитися з дітьми, гратися з ними, і це було неймовірно. І я дуже радію, що діти це пам’ятають і згадують про різні веселі моменти. Для Устини назавжди залишиться той особливий факт, коли вона на одному з ювілейних вечорів Бодика, а їй було десь з два рочки, з ним танцювала на сцені. А які танці вони влаштовували вдома, на святкування Нового року! Для Устиночки це найтепліші спогади. Богданчик не дуже добре пам’ятає діда, бо був ще маленький, але коли він народився, для Боді це була визначна подія! І якщо він Устинці завжди дозволяв із собою бавитися, їздити на ньому, лазити, то Бодику взагалі дозволялося все, він міг лазити по дідові, як хотів і скільки хотів! І навіть коли бабуся Лариса казала: «Дайте відпочити Боді!», він завжди відповідав: «Нехай собі повзають, скільки того життя!»

— А хто був ініціатором, щоб назвати онука Богданом, щоб з’явився ще один Богдан Ступка?

— Мама Богдана Сильвестровича, бабуся Марійка. У мене була думка назвати сина Гордієм. Вагітною я часто запитувала в Боді, ну як назвати, як. Він казав — не знаю... Мені тоді не сказали, що бабуся Марійка померла, я ще тоді просила Бодю — не кажи, що я вагітна сином, бо як дізнається бабуся Марійка, то відразу скаже нам усім «до побачення». А перед тим (вона вже була в лікарні) Бодя прийшов до неї, не витримав і сказав, що я ношу під серцем сина. Бабусі тільки того й треба було почути, хто в мене, бо вона вже все відчувала про себе. І через тиждень вона померла, а через три дні я народила сина... І вже питання імені не стояло, все було зрозумілим, що це буде Богдан. Я передзвонила Ступці й сказала: «Бодя, маєш Бодю!». Певним чином назвала на честь бабусі Марійки, в пам’ять про неї.

«ДУШІ ПОМЕРЛИХ УСЕ ЗНАЮТЬ ПРО НАС, ТОМУ — ВИБАЧАЮСЯ ЗА СВОЇ ПОМИЛКИ»

— Мати відоме прізвище — це в чомусь виграшний момент, але й водночас певна відповідальність. Уже змалку спрямовуєте дітей на творчі професії?

— Не спрямовую. Я даю їм все спробувати, вони багато чим займаються, щоб визначитись. У десять років Устинка почала малювати моделі одягу, робити якісь дизайнерські кроки, я підтримувала, пояснювала, допомагала. Потім це хобі пройшло. Але я бачу, що змалку її тягне до режисури, вона всім любить керувати, організовувати процес, дітей у дворі вчить танцювати, грати, весь час щось вигадує. Потім хотіла бути мистецтвознавцем. Не знаю, що вона вибере, шукає себе, але гадаю, що з цього нашого кола мистецтва вона не вийде. Малий Бодик захоплюється графікою. Я вражена, як у нього вистачає терпіння промальовувати найменші мікродеталі, виходить чудово, фантазія неймовірна. Останнім часом каже, що хоче бути архітектором. Побачимо...

Провідуєте могилу Богдана Сильвестровича часто?

— Так, ми часто приїжджаємо, прибираємо, особливо Устинка любить це робити.

Що ви подумки кажете йому?

— Передусім прошу вибачення. Розумію, що зверху все видно, душі померлих усе знають про нас, тому вибачаюся за свої помилки. Навіть коли щось подумаю погане, думка про Бодю мене зупинить. Зараз він став для мене тим гальмом, яке не дозволяє мені робити дурниці. Я знаю, що десь там є людина, яка дуже багато зробила для мене, моєї родини, й не хочеться його підводити, завдавати йому болю. Намагаюся жити, як жив він. Не роби нічого поганого й собі, й усім, хто навколо, роби добро; можеш допомогти — допоможи й не вимагай за це подяки. Богдан Сильвестрович був для мене всім! Навіть своєму рідному татусеві казала: ти маєш бути щасливим, що я знайшла ще одного такого тата, як ти. Бодя був мені дуже близькою людиною, ми могли з ним говорити про все, могли мовчати про все. Годинами сиділи мовчки, кожен щось своє робив, він часом запитував: «Ірусечко, тобі щось треба чи не треба, хочеш щось сказати чи не хочеш казати?» І якось у процесі мовчання сама собою вимальовувалася для мене картина; не говорячи, доходила висновку, що цей негатив не важливий, цим не треба його турбувати. Хоч я могла користуватися його іменем у своїх гастрольних справах, але ніколи цього не робила. Він дуже любив неспокійних людей, які експериментують, щось шукають, вигадують. Тому завжди підтримував мене у всіх моїх починаннях. Вірив у мене, надавав сили, впевненості у собі, знання, досвід. А це ж найважливіше, коли хтось у тебе вірить. Я Бодю дуже любила, мені не вистачає його як найкращого друга...

«ЗА ВЕЛИКИМ РАХУНКОМ, НІХТО НІКОМУ НІЧОГО НЕ ВИНЕН»

Як ви вважаєте, спорудження пам’ятника на могилі Богдана Ступки — це справа держави чи сім’ї?

— За великим рахунком, ніхто нікому нічого не винен. Але в державі не так багато таких видатних людей, що несли славу України по усіх усюдах, гідно представляли своїми мистецькими здобутками нашу країну. Богдан Ступка серед них. Хоч на яких би міжнародних фестивалях він виступав, перше його слово було про Україну. Через нього люди різних континентів пізнавали Україну. І хоч скільки він мав пропозицій, ніколи не виникало думки покинути країну. Таких людей держава повинна шанувати. Коли буваю на Байковому кладовищі, мені стає соромно за стан могил наших видатних людей. Адже Байкове кладовище — це не просто місце, де ховають, це — певний меморіал, куди люди на екскурсії ходять, тому, мені здається, держава має дбати про це.

Зараз вже є готовий проект, іде виготовлення пам’ятника. Чому обрали кандидатуру саме цього скульптора?

— Із Михайлом Ревою Богдан Сильвестрович познайомився під час круїзу — в Одесі, вони дуже подружилися. Михайло — геніальний художник, талановитий, надзвичайно творча людина, до речі, плануємо на день народження Богдана зробити представлення робіт Михайла Реви. Богдан Сильвестрович дуже любив Мішу, радів, коли той приїжджав у гості. Коли народився маленький Бодик, не було питання, хто буде хрещеним батьком, усі дружно сказали: «Міша!» Мені здається, що скульптором надгробного пам’ятника повинен бути той, хто не просто знав Ступку, а глибинно його розумів. Цей пам’ятник — перевернуте коренями догори дерево — передає філософію життя й ставлення до життя Богдана. Пам’ятник йому не має бути банальним, тут потрібна глибока, космічна, образність. Дерево — символ вічного життя, вічної сили. Коли людина помирала, там, на батьківщині Ступки, дерево викорчовували й ставили корінням догори. Коріння — це сила духу, безперервність, енергія, що нікуди не дівається, яка дає наснагу тим, хто залишився. Це дуже символічно. Мені хочеться сказати про підтримку людей, які долучилися до збору коштів на надгробок, це народний депутат Юрій Луценко, Важа Іукурідзе з дружиною Беллою, Благодійний фонд «Галичина» за сприяння Анастасії Димінської. Пам’ятник буде вилито з бронзи, він стоятиме на камені, який його віддзеркалюватиме, мозаїкою викладуть образи-ролі Богдана Сильвестровича з графічних портретів Якутовича; буде хрест, саме такий, як носив Ступка на грудях...

Алла Підлужна, «День», 21 липня 2015 року, №128

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ