f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Однострої на фронт від Івана Кравчишина

04.08.2015

Кінорежисер створює серію роликів для військових на сході України. В кадрі – дружини й діти захисників.

Олена Коркодим, «Телекритика»

Знаний український документаліст Іван Кравчишин, лауреат премії «Телетріумф» 2004 року як найкращий телережисер, нещодавно представив на 6-му Одеському міжнародному кінофестивалі повнометражний ігровий фільм – комедію «Політ золотої мушки». на .

Нині ж пан Кравчишин сфокусувався на волонтерській кінодіяльності. Він готує серію роликів за участі дружин і дітей українських військовослужбовців. Ці роботи автор називає новелами. Його герої, зодягнені у вишиванки, позують, як під час портретних зйомок. Режисер із притаманним йому максималізмом фокусується на насичених емоціях і барвах.

У найпершій відеоновелі «Листи з фронту» Іван Кравчишин фільмує дружин, які живуть новинами з фронту. Цей вернісаж портретів у вишуканому українському вбранні через соцмережі негайно полетів на фронт. Там він викликав, за відгуками героїнь ролика, зворушливу реакцію.

Про цей напрямок роботи Івана Кравчишина – наша окрема з ним розмова.

– Пане Іване, ви відразу прийшли до того, що ваша частина кінозйомок – у тилу?

– Я їздив на схід, і там був у Станиці Луганській, і в Щасті, по різних хащах лазив. Я хотів знімати там фільм, але для цього треба було знайти спосіб лишитися там довше.

Як новинар ви зайшли, зненацька поставили запитання, відзняли – і втекли. А для документального фільму мусиш посидіти довго там. Але люди не йдуть на контакт, вони мають стіну. В них є вже певна система захисту, кожен мусить шукати якусь розраду, бо там ані психологів, нічого такого. На відверті розмови ніхто не йде, але кожен розповідав про своїх жінок, дітей, про сім'ю.

Я мав їхати туди з одним хлопцем, дуже хорошим оператором. Але він сказав: «Я з Донецька, мене чіпати не будуть. А якщо ти підеш зі мною, нас двох уб'ють. Не пхайся туди». Там коридори робили, в принципі. Але дуже небезпечно, бо зараз там уже полюють на журналістів.

І я зрозумів, що потрібно тут знімати, і я почав ільмувати дружин військових. Вони так само не відразу всі «пішли в кіно». Але було бажання. І потроху, крок за кроком воно в нас почало відтворюватися. Спочатку зробили дуже гарну фотосесію, а потім уже стало зрозуміло, яким має бути матеріал.

– Знімаєте ці роботи на волонтерських засадах?

– Звісно. Коли я монтував своє кіно («Політ золотої мушки». – ТК), я не знав, як допомогти, розривався, бо я це робив у Польщі, а в нас тут усе кипіло. А я у 2004 році трохи побігав по тому Майдану з Володею Ар'євим (робота над циклом фільмів-розслідувань «Закрита зона». – ТК). І в мене просто шкіра боліла. Я розумів, що якщо вирвуся сюди на Майдан, то в кіно вже не повернуся, бо мене просто розірве.

Я сидів там через силу, це все діло доробляв, доробляв. Як тільки доробив, то відразу – в машину з товаришами...

А що я буду? До кого я буду підходити? Усі канали дуже такі жовчні, їм треба давати якусь гарячку, жовток такий давати – хтось десь умер, кишки вирвані – тоді «это интересно». А якась доля людська, якісь перипетії внутрішнього характеру нікого не цікавлять.

А я вже не в дитячому садку, на такі речі не ведуся, мені цікавий трохи інший аспект. Тому я поїхав за свої гроші. А потім подумав, що я так можу їм віддячити. Я можу, звісно, взяти автомат, побігти в поле й когось завалити (або не завалити – як вдасться). А користь від цього яка?

Коли я повернувся, зрозумів, що треба робити.

– Чи будуть вишиванки у ваших наступних роботах із цієї серії?

– У наступній новелі в красиві строї буду одягати дітей. Їх буде 12, як 12 місяців, і вони всі будуть співати «Щедрик». Завершу її до 1 грудня, аби весь світ подивився, бо тоді буде дуже велика увага. Я хочу залучити до зйомок дітей, батьки яких є на фронті, або дітей волонтерів, або дотичних до процесу на сході України громадян.

– Яким чином це відео потрапляє до наших воїнів на схід України?

– Відео скидаю на YouTube, а родичі пересилають їм туди, й вони вже дивляться й пишуть. Жінки, які знімалися в новелі «Листи на фронт», у ту ж секунду чоловікам попересилали роботу. Одна дівчина розповідала, що там усі ридають, усі в сльозах. Сама робота до цього спонукає.

Я хотів показати їм, яка краса в них там за спиною. Не цей шоколадний дядько один тут, який крутить, як циган сонцем, а дійсно є те, за що варто воювати.

Бо ці всі справи, що нагорі в нас відбуваються, дуже погано попахують. Але нам своє робити. Бо вертикаль – вона сама собі, задниці на золотому унітазі дуже швидко міняються, а нам треба горизонт тримати. І всі тримають, хто як може: волонтери їздять, везуть їжу, медичне обладнання, щось робиться.

У мене є друзі, які з усієї Франції збирають відпрацьоване медичне обладнання. Вони вже купу шпиталів запакували – в Києві, в Артемівську. Фурами заганяли. Зараз знову збирають ліки, знеболювальне – це взагалі вантажівками возять.

– Де саме ведете зйомки?

– Як прийдеться. Зараз ми працювали у Львові, у Шевченківському гаю. Ми туди всіх своїх героїнь і викликали.

– Як ви їх знайшли?

– Через інтернет. Отак розповів про ідею у фейсбуку, й ми почали говорити.

Але йти ніхто не йшов. Я сказав, що хочу знімати отаке, й ніхто не зголошувався. А потім згоду дала мама, син якої в Дебальцевому. Й він там в оточенні, а вона тут у сльозах стоїть перед камерою. І ми знімаємо, як вона вишиває біля вікна.

Прийшла ця жінка, така згорблена, як людина, прибита горем. А ми її одягнули, вона стала як цариця, хребет такий, розумієте, корона на голові. Вона в цьому однострої йде по музею, й народ – там же екскурсії йдуть – кланяються їй.

Як вона повірила в цей образ! Як костюм змінює: вона йде крок за кроком, а всі кланяються їй, фотографують... Просто нереально красиво було.

– Хто вам ще допомагає в цьому проекті?

– Домініка Дика, яка є дизайнером і стилістом, феноменальна. Я її знайшов у фейсбуку, познайомився з майстернею «Треті півні». Вона казала, що мало з ким знайомиться, це якесь провідіння. Через те, що вона у Львові, ми так і знімали у Львові, привозили туди героїв із Луганська, з Києва.

Коли закінчували зйомки, почалися образи – наші героїні страшно вразливі. Але ми пообіцяли, що фільмуватимемо й надалі.

Просто процес виробництва дуже довгий, бо я це сам роблю – сам знімаю, сам займаюся комп'ютерною графікою, я не маю комусь платити за це. В мене є фотокамера, я на неї знімаю, зараз є така можливість.

Олена Коркодим, «Телекритика», 2 серпня 2015 року

Перший Кіноогляд оголосив переможців

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05