f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Шерифи в «Жигулях»: як український фільм отримав приз найпрестижнішого докфесту

17.12.2015

Вікторія Хоменко, INSIDER

ам усюди Гоголь!" — кажуть автори документального фільму "Українські шерифи". В Амстердамі його відзначили нагородою. Це вперше українське кіно отримало приз найпрестижнішого документального фестивалю IDFA.

Жовті "Жигулі" їдуть роздовбаними дорогами Херсонщини. За кермом добряк Володя. Поруч — різкий, але метикуватий Віктор Григорович. Вони охороняють громадський порядок у Старій Збур'ївці. Є в цьому документальному фільмі місце саспенсу, іронії, комедії й драмі. А головне — людям і ранам.

"Українські шерифи" — кіно, яке показує, де українському суспільству болить найдужче.

Для режисера Романа Бондарчука — це повнометражний дебют. До цього він знімав ігрове й документальне короткометражне кіно, яке не раз відзначали на міжнародних фестивалях. За зухвалість і особливий погляд на героїв. Серед найвідоміших його робіт — "Таксист", "Радуниця", "Кафе "Вояж"", "Євромайдан. Чорновий монтаж". Разом із дружиною, сценаристом і продюсером документального кіно Дар'єю Аверченко вони відбирають фільми для єдиного в Україні фестивалю документалістики DOCUDAYS.UA.

INSIDER поговорив з авторами фільму — режисером Романом Бондарчуком і продюсером Дар'єю Аверченко — про революцію в людях і нові українські міфи, а також про те, чому, зрештою, важливо сісти у "Жигулі" до шерифів і проїхатися гоголівською Збур'ївкою.

— Ваш документальний фільм уже встигли порівняти з серіалом "Фарго". В першу чергу завдяки парадоксальному гумору і життю провінції, якого в українському кіно було зовсім мало. Чому саме Стара Збур'ївка? Чому ця історія, як кажуть у американському серіалі, не могла не трапитися саме тут?

— Р.Б.: Усе просто. Це село, в якому Дашині батьки побудували дачу. Село мальовниче — ліс, річка. Чотири роки тому, коли шукали історії для документальних фільмів про людей, які боролися проти корумпованого українського уряду, познайомилися з сільським головою Старої Збур'ївки. Віктор Маруняк перешкоджав розкраданню земель на березі лиману. У 2011-му косу вздовж узбережжя місцеві чиновники продавали за неймовірні суми. Маруняку, щоб не заважав, підкинули хабара і заарештували. І тоді село повстало проти міліції і прокуратури: писали листи в Київ, пікетували, розбили наметове містечко перед облдержадміністрацією... Так поступово ми відкривали, що люди згуртовані, а в селі є багато незвичних явищ. Зокрема, замість міліції громадський порядок тут підтримували шерифи.

— І коли зрозуміли, що шерифи будуть вашими героями?

— Р.Б.: Коли вперше проїхався з ними на службу. Усе, як в американському фільмі: тут "розрулили" ситуацію, там — присоромили місцевого п'яницю. Виглядало захоплююче. Добре, кажу, якщо шерифи готові нам відкриватися — знімаєм.

— Герої фільму довіряють вам багато особистого... Судячи з цього, картина народилася з дружби і довіри?

— Дар'я Аверченко: Спершу нас просто сприймали як журналістів, які приїхали на один день. А ми не їдемо і не їдемо. Тому не останню роль у цьому зіграла батьківська дача. Для того, щоб прорити дорогу до них, ми переселилися в село. Ти питала про те, чому історія трапилая саме тут... Віктор Маруняк часто повторював, що люди у Збур'ївці вільні. Село заснував у 70-х роках XVIII ст. Опанас Ковпак, полковник Запорозького війська. Збур'ївка — прикордонне село, і козацькі війська тут весь час давали відпір туркам. А тому місцеві — свободолюбивого характеру. До того ж у селі ніколи не було кріпосного права.

— Р.Б.: ...і не було пам'ятника Леніну. Думаю, усе це лірика. Збур’ївський ретраншемент розібрали самі ж місцеві на гаражі й хліви. Нічого не залишилося з того часу.

— Д.А.: Люди залишилися. Гени залишилися.

— Р.Б.: Але плин життя там дуже повільний. Зрештою, ти просто не можеш приїхати на 1-2 дні. Ми жили там по кілька місяців. Сидиш, слухаєш і намагаєшся зрозуміти з розмов, що відбувається. Звісно, ми не всі ці три роки були там. За Майдану — знімали Майдан. Коли минулої зими приїхали до шерифів, зайшли до них у кочегарку — усі курили, грілися, говорили про політику. 10 днів поспіль нічого не відбувалося і було тотальне відчуття безсилля, що ти не можеш рухати ситуацію...

— Але в кожній історії варто сказати стоп... З "Українськими шерифами", коли настав цей момент?

— Р.Б.: Якось Віктор Григорович сказав: "Рома, я розумію, щось не виходить... Я пропоную гарний фінал фільму. Дзвонить Володя. Я беру трубку, кажу: "Шо, знов викликають?" Сідаю в машину і від'їджаю. Хороший фінал?"

Та потім одного з героїв фільму, якого шерифи весь час підтримували, щоб той і дім свій мав, і людиною став, посадили до в'язниці. Це ще й трапилося перед святкуванням Дня Перемоги. Нам здалося, що відзначання 9 травня в країні, яка воює, саме по собі парадоксальна річ. Тож уранці ми сіли в машину і поїхали в Збур'ївку. Святкування, по суті, і стало фіналом. У документальному кіно зростається все в процесі.

— А ось така близькість до героїв — єдиний імовірний шлях для режисера зробити найчесніше документальне кіно і стосовно своїх героїв і глядача?

— Р.Б.: Способів мільйон. Приміром, є цей метод "муха на стіні", коли не видно знімальної групи. А люди ніби як живуть, так і живуть. Я, насправді, не люблю його. Усе одно і герої, і глядачі розуміють, що камера є. Ми теж зумисно не прибирали себе з кіно. Все, що не фальшиво, — чудово.

— Тоді чи можна говорити про режисерів документального кіно, за якими варто слідкувати? Які не фальшивлять…

— Р.Б.: Вважається, щоб кіно було глядацьким і доступним усе має бути проартикульовано. Люди знімають "входи" і "виходи". Герой прийшов до лікаря — табличка "Лікар". Двері відчиняються — сидить лікар і начебто не бачить камери, питає: "На що жалієтесь?" Розумієш, що все домовлено, навіть діалоги прописані. І якщо потім трапляються живі моменти, піддаєш їх сумніву. Ми з Дашою цінуємо несподіванки — живі речі.

— Д.А.: І тому слідкуєш за авторами, які, наприклад, вирішують свої особисті питання. Як режисер Альона ван дер Хорст. Вона розповідає про суперінтимні речі. Але є ті, хто намагаються скласти формулу — як з фільмом "Дон Хуан" (фільм режисера Джерзі Сладковскі, який на фестивалі IDFA отримав нагороду, — ред.), у ньому аутичну дитину у віці 20 років усі навколо намагаються вилікувати, переробити в нормальну і розігрують перед нею театр на замовлення режисера. А по суті лишається тільки одна справжня людина — власне, ось ця дитина.

— Це стирання кордонів особистого в кіно, коли показують суперінтимні речі, близьких, себе... Що це дає глядачеві?

— Д.А.: Чесно? Це сеанси психотерапії. Я на документальне кіно ходжу за новим досвідом, за очищенням. За відповідями. Для мене це важливі речі.

— Р.Б.: Таких фільмів, що любить Даша, менше. Ці фільми потребують років, щоб розкрити персонажів.

Насправді, мені все-рівно, що шукають люди, які дивляться документальне кіно. Я через нього пізнаю світ. До "Шерифів" я нічого не знав про українське південне село. Навіть маючи там дачу, ти приїздиш в це село і воно тобі досі здається таким, як з картинки: десь корови ще ходять...

— Ти про момент "поетичності" — облеліяного образу села, що закладений в нас не одним фільмом і не однією книжкою?

— Р.Б.: Так! У нас у всіх є цей трепет усередині. А коли стикаєшся з їхнім щоденним побутовим трешем, то стікаєш кров'ю — як люди мислять, в яких умовах і що в них попереду? Розумієш, що досить з тебе кіно. А потім бачиш чарівний бік цього життя — раптом колядники виринули нізвідки, сідаєш з ними святкувати Новий рік і розумієш, що давно не мав такої душевної бесіди. Розумієш, що це і є унікальна можливість прожити їхні життя і пізнати. І якщо на це цікаво дивитися ще комусь — прекрасно.

— Я можу помилятися, але, вочевидь, не кожен глядач IDFA наважився би сісти в машину до шерифів. Зрештою, це зовсім не та Україна, яка побутує у ЗМІ за кордоном.

— Р.Б.: Тобто це краще (фільм, — ред.)?

— Для мене, безумовно, краще. Що ви хотіли, щоб глядач зрозумів про Україну?

— Р.Б.: На щастя, я нічого не хотів показати, крім людей, які замість того, щоб бідкатися: "О боже, міліція не приїздить, швидка не приїздить, все пропало і треба негайно помирать!", почали винаходити свої способи життя в новій реальності. Тут прекрасні люди, незважаючи на всі побутові чи економічні кризи.

Так, у цих людей є серйозні труднощі з ідентифікацією. З міфами і героями. І взагалі всякою приналежністю до держави Україна, до території в принципі. Я думаю, усі розуміють, що ми маємо проблеми з інформаційною політикою та іміджем України. Ну, хоча б узяти те, що нас ще зі школи вчили, що "Ukrainians are longsuffering people".

Що в головах у цих людей? З одного боку, залишилися радянські фільми й герої, які централізовано вкладали в ці голови. От шерифи, приміром, люблять Глєба Жиглова, Володю Шарапова. Далі нашарувалися "Бандітський Пєтєрбург" і решта кримінальних російських серіалів з омонівцями й іншими химерами. До цього додаються прадавні традиції й вірування в міфічних чудовиськ. Не останнє місце тут займає віра в "лікарські міфи", "до яких сьогодні пішов лікувати зуб, а завтра тебе в труні винесли". А потім — безчасів'я, безправ'я і повна відсутність альтернативної пропозиції. І ця жахлива чорнильна пляма живе в кожному.

— А що має статися, аби відбулося переосмислення міфів? Ідентичності? Того ж 9 травня?

— Р.Б.: Ритуали й герої мають замінюватися іншими ритуалами й героями. Можна, приміром, робити більший акцент на давніших традиціях.

Увесь міф Донбасу, наприклад, створився одним єдиним фільмом – "Большая жизнь". У ньому, власне, пояснюють, чому вони горді трударі Донбасу. І досі в тих краях пісню про "молодого парня", який пішов у забой, вважають народною.

Звісно, жоден із селян Збур'ївки не хоче допустити в себе того, що було в Криму чи на Донбасі. Та їм треба ще щось. Їм потрібна чітка відповідь на питання: "Чому ми всі на цій території. Чим ми окремі від Росії чи інших сусідів?"

— А якщо говорити про міфологію, яку формують докфільми про Майдан, АТО, Схід. Шлях, яким рухаються українські документалісти, який він?

— Р.Б.: Щоб це насправді досягло свого глядача, кіно не має бути тільки про страждання і подвиги. Фільм може стати народним, коли буде і трохи комедійним, і водночас пригодницьким.

— Поза всім, у "Шерифах" ми бачимо, як кожен із персонажів розкривається, бачимо їхні фобії і їхніх внутрішніх демонів, з якими вони борються. Якщо взяти, наприклад, Славка з оглядової вежі. Йому все одно, як буде. Це здається було в одному з роликів — кадрів, що не увійшли в фільм, де він каже: "як усі голосують, так і я". У ньому зміни відбулися?

— Р.Б.: От, сидить Славік на цій вежі — грошей мало, зате стабільно. І, в принципі, він узагальнює стан свідомості більшості українців, які кажуть: "Якось воно наладиться... треба новості от подивитися, але якось воно буде. Прийде все на свої місця і буде все по-старому".

Те, що частина односельчан, як зграя риб, — правда. Коли їм перед виборами кажуть: "Порох не розграбив фабрики як остальні. Порох — сильний управлінець, він створив робочі місця" — це працює. Люди між собою переказують ці фрази. І так само з усіма іншими явищами.

Але я пам'ятаю момент — ще на початку зйомок зайшли до голови, Маруняк сидить у саду разом із місцевим бомжем Колею, їдять пиріжки і ведуть світську бесіду про майбутнє цього ж Колі, як йому людиною стати. По суті — перша людина на селі й остання людина на селі. Якщо робити проекцію на нашу владу, то це красномовний приклад. Я тоді подумав, мабуть, так і повинно бути?

Вікторія Хоменко, INSIDER, 15 грудня 2015 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН