f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Сергій Буковський: «Тільки не називайте документальне кіно документалкою»

16.01.2016

Автор «Живих» і «Назви своє ім’я» — про те, як розповідати історію в неігровому кінематографі.

Анастасія Чупринська, «MediaSapiens»

Один із найтитулованіших українських режисерів-документалістів, Сергій Буковський співпрацював зі Стівеном Спілберґом, знімав фільми про Голодомор, Другу світову війну та багато інших серйозних речей. Проте каже, що сміх у залі під час показу стрічки — найкращі оплески. У Школі журналістики Українського католицького університету режисер розповідав про те, як конструювати історію в неігровому кіно.

Документальне кіно я поділяю на три категорії: історичне; біографічне — те, що фіксує поведінку; те, що фіксує емоції.

Тільки не називайте документальне кіно документалкою. Це клопітка праця, що потребує сильного втручання автора в реальність. Я називаю це «сушкою мозку».

Кіно не можна переказати словами, воно метафоричне. Щоби глядача торкнуло, потрібно побачити в калюжі океан. Якась деталь — частина замість цілого — створює образ і виражає те, що ти хочеш сказати. Якщо тобі вдалося цю деталь помітити. Але якщо ідею не можна викласти на папері, нічого не вийде.

Ідеального сценарію не існує. Є компроміс між планами автора й реальним життям.

Мені було дуже важко звикнути до телевізійного зображення: я все життя знімав на плівку. Воно вбивче для мене, я завжди шукаю способи змінити його, дистанціюватись. Я не люблю логіки побудови кадру «від А до Б» і навпаки, адже життя куди складніше.

Теми можна знайти просто під ногами. У вашому селі, на вашій вулиці, у вашому домі. Треба вміти бачити незвичайне в буденному.

Коли знімаєш, для камери цікаво те, що було до і буде після.

Спершу обираю матеріал, без якого фільму не може бути. В іншій папці — резерв. Часто буває: приїжджаєш зі зйомки, маєш добрий матеріал. Та кіно не складається: немає структури. Посередній матеріал, навпаки, іноді складається в гарну картину. Під час зйомки я одразу намагаюся структурувати відзняте — автоматично думаю про монтаж. Але несподівані, спонтанні речі теж бувають корисні.

Монтаж потрібен для досягнення ефекту повноти. Якщо говорити прагматично, кіно — це сума всіх історій та елементів. Ця сума прорахована, і нічого страшного в тому немає. Професійний режисер монтажу — це той, хто робить фільм саме таким, яким ти його запланував.

Коли монтуєте, звертайте увагу на паузи. Це найцінніше в фільмі: вони творять атмосферу. Тиша — це теж звук. Вона навіть може дихати. Тиша — це не просто секунди, коли тихо в кадрі: іноді на неї можуть піти місяці роботи.

Я ставлюся до звуку в кіно як перфекціоніст. І дуже обережний із музикою.

Камера забирає в людини життя. Певний час пересічні люди, яких ви знімаєте, стараються виглядати так, як хочуть, а потім відпускають себе. Коли людина перестає думати про те, як виглядає, вона почувається вільною. Наберіться терпіння. Треба, принаймні, каву випити з людиною, яка розповідатиме вам історію. Дітям і старим людям зазвичай байдуже, що їх знімають, тому вони найкраще поводяться в кадрі.

Хочете зануритись у людину чи ситуацію — не поспішайте. Зачекайте п’ять-шість днів.

Коли виходить зняти довгі суцільні шматки відео, режисеру дуже щастить: вони неймовірно переконливі.

Документальність — це реальність, яку режисер і знімальна група втягують у себе. Чи можна поставити камеру так, щоб вона знімала об’єктивно? Ні, адже її ставить людина.

Важливо уникати кліше. Наприклад, коли знімаєш фільм про геноцид і хочеш створити відчуття трагедії, потрібно розуміти, що це дуже делікатні речі. Перед зйомкою потрібно встановити етичні межі, зрозуміти для себе, чого знімати не варто. Багато залежить від бекґраунду. Я передивляюся дуже багато матеріалу, перш ніж працювати над такою темою. В мене вдома три ящики касет із відео про Голодомор, знятих в усій Україні. На жаль, коли ми почали роботу над фільмом «Живі», виявили, що в кіноархіві немає жодного документального кадру з 1932-1933 років. Збереглися тільки пропагандистські фільми.

Щоби тканина фільму була гармонійною, весь час треба осмислювати навколишній світ. Багато і постійно читати. Різниця між журналістикою й документалістикою не лише у фокусі, а й у самому процесі роботи над темою.

Напрямків і жанрів безліч, але телебачення обмежує. Те, що ми сьогодні бачимо на телеекрані, є радше поєднанням репортерства і кіно, ніж власне кіно.

Нам потрібні сильні історії, але… Розмовляючи з Мирославом Слабошпицьким про його фільм «Плем’я», я сказав, що мистецтво існує не для того, щоб наприкінці фільму повбивати всіх тумбочками. Бо навіщо переконувати глядача, що життя погане? До того ж, я не люблю нецензурщини на екрані, хоч би й заради реалістичного ефекту.

Мрію про створення архіву візуальної історії України. Такий проект згодом може стати прибутковим.

Знімати в Україні є що. Сьогодні документальне кіно в нашій країні переживає своєрідний революційний момент. Та Україна має показувати світу не лише війну і проблеми. Є теми, де ще копати й копати. Шістдесятники, наприклад. Але відродження українського кіно не може бути миттєвим. Ми маємо бути терплячими й наполегливими, відновлювати кінематограф поступово.

Анастасія Чупринська, «MediaSapiens», 16 грудня 2015 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН