f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Андрей Рус і Станіслав Битюцький. Як кінокритики про документальне говорили

21.02.2016

Румунський кінокритик, теоретик кіно Андрей Рус у березні 2015 року був членом журі DOCU/КОРОТКО Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. У своїй розмові з головним редактором видання «Cineticle» Станіславом Битюцьким він розповів про своє бачення кінокритики, документального кіно, а також зауважив свій улюблений жанр кінощоденника.

Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу кінокритиком.

Я упорядковую журнал про кіно Film Menu, який виходить щодвамісяці. Його спонсорує кафедра кіно в Бухаресті. Цей журнал створюють зовсім молоді кінокритики. Останні шість років він був платформою для просування нової генерації румунських аналітиків кіно, що, як на мене, є дуже важливою деталлю. Уже кілька років це видання – єдиний у Румунії друкований журнал про кіно. Його особливістю є ще й те, що він ніколи не був комерційним: це чорно-біле видання з великою кількістю тексту, всі інші матеріали доволі довгі, як правило більші, ніж на чотири сторінки. Ми багато пишемо про невідомий кінематограф, автори не отримують плати за свої матеріали, і журнал ми також поширюємо безкоштовно. 

Які у вас є пріоритети в писанні?

Мені більше подобається писати розлогі статті, ніж короткі огляди чи замітки, бо я люблю подискутувати, а більший обсяг дозволяє мені вибудувати складніші ідеї. Оскільки ж я упорядник журналу, то можу собі виділити стільки простору для статті, скільки мені потрібно. І в цьому немає жодних зловживань, бо те саме я можу зробити для будь-кого з авторів Film Menu. 

Яке місце кінокритика займає в сучасній Румунії?

Таке ж місце, як і в будь-якій іншій країні: вона покликана обговорювати нові й старі ідеї про кіно, що врешті може і, в кращому випадку, повинно таки вплинути на підходи режисерів до середовища. 

У вашому блозі є огляди документальних фільмів. Яка головна відмінність між писанням про ігрове кіно і документальне?

Для мене часто неважлива ця відмінність між документальним і художнім кіно. Я завжди був великим шанувальником кінощоденників, а вони, як правило, частково документальні, а частково – художні, тож я звик не розмежовувати їх. Також, пишучи про якийсь фільм, я ніколи не виходжу з того, документальний він чи художній. На мою думку, існують набагато цікавіші речі, які можна сказати про кіно, крім цього аспекту. 

Що для вас є прикладом хорошого документального фільму?

Хороший фільм примушує мене самому цікавитися проблемою, яку він порушує, в той час як погане кіно претендує на вичерпність і закриває тему. Таку однозначність я завжди сприймаю як обман. 

Зараз більшість документальних фільмів не надто відрізняються від звичайних телесюжетів. Телебачення і документалістика – друзі чи вороги?

Як на мене, це залежить від свідомої настанови режисера і продюсера. Мені справді важко пригадати зараз дійсно хорошу телевізійну документальну програму, але я припускаю, що така все ж повинна бути, чи не так? 

З іншого боку, зараз великих змін зазнає і артхаусна документалістика. З’являється більше маніпуляцій, фантазій. Як, наприклад, у фільмі «Останній раз, коли я бачив Макао» Родрігеша і Да Мата або «Redemption» Мігеля Гомеса. Чи можемо ми говорити про формування нового тренду?

Я не вважаю, що це конче новий тренд, оскільки ще в першому визначенні документального кіно, сформульованому Джоном Грірсоном у 30-х (чи в кінці 20-х) років, йшлося про «творчий підхід до реальності», а це включає і маніпуляції, і фантазії. Мені сподобався «Останній раз, коли я бачив Макао», а от стрічка Гомеса – не дуже. Та найулюбленішим моїм режисером є Кріс Маркер. Він завжди знімав такі фільми і почав це робити ще в 50-х. Інший чудовий режисер, який знімав художні документальні стрічки, – Йоріс Івенс. Він також був великим митцем. 

Які ви наразі помічаєте тенденції в сучасній документалістиці?

Прагнення до різноманітності й стирання чіткої межі між «документальним» і «художнім». 

Чи має документалістика уникати редагування надмірної балаканини чи інших некоректних матеріалів, зокрема набридливих кліше чи архаїзмів?

Ні, якщо це не шкодить цим прийомам і  сприяє їхньому творчому використанню. Загалом я не радикально налаштований щодо цього, я б нічого не прибирав. 

Чи здатне документальне кіно щось змінити сьогодні? Воно має більше можливостей для таких змін, ніж ігрове?

Проблема в тому, що для багатьох дійсно існує чітке розмежування між документалістикою і художнім кіно, що, на мою думку, як правило, грає не на користь першого. Саме тому я вважаю, що так звані «художні фільми» зазвичай більш привабливі для публіки, й напевно, через те, що їх дивляться більше людей, вони здатні активніше впливати на суспільну думку та погляди на життя. На мою думку, хороше кіно лише трохи виконує функцію документування реальності й може також сприйматися як охудожнений конструкт. Тож якщо ми припинимо говорити про документалістику так, наче точно знаємо, що це таке, тоді, можливо, ми отримаємо з цього щось корисне. Як, наприклад, відхід від упередження, яке примушує аудиторію асоціювати документалістику лише з отриманням нової інформації про світ, а художнє кіно – з розвагою і/або емоціями. Фільми – це і те, й інше одночасно, і навіть більше. 

Станіслав Битюцький, Docudays UA, 23 березня 2015 року

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН

19 травня, неділя, Червоний зал РОДИННИЙ КІНОЗАЛ