f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Наріман Алієв: Мій дім став мені чужим

24.02.2016

Наріман Алієв – 23-річний кримськотатарський режисер, короткометражна стрічка якого "Sensiz" ("Без тебе") була показана на 66-му МКФ у Берліні. Сьогодні він живе в Києві і, серед іншого, разом з іншими молодими кіношниками громадської організації "Сучасне українське кіно" займається популяризацією українського кінематографа.

Його красива, зворушлива 15-хвилинна картина, знята у Криму, розповідає про двох братів, які поспішають на день народження третього. Режисер наголошує: це кримськотатарське кіно. Національна ідентичність для нього вкрай важлива. І саме про те, як живуть кримські татари, у тому після анексії Криму Росією, він розповів у розмові з кореспонденткою DW Катериною Крижановською.

– Нарімане, скажу зразу, що мені дуже сподобався Ваш фільм і, зокрема, його тема – сімейна, братська любов. У кінематографі її тематизують куди рідше, ніж, скажімо, взаємини між чоловіком і жінкою. Чому Ви за неї взялися?

– Я ріс разом із братом, і ми завжди один одного розуміли, що б не відбувалося. 23 лютого буде шість років, як його не стало: він розбився в автокатастрофі. Це перевернуло все, до цього я не стикався зі смертю і втратою близьких.

Довгий час я не хотів нічого про це знімати. Минуло п'ять років, до того моменту я вже відзняв дві роботи в Криму. Після 2014 року біль від втрати посилилася в рази, тому що і сам дім став більш недоступним, чужим, далеким. І у мене з'явилося чітке відчуття, що або я зараз щось зроблю у Криму, або я цього не зроблю вже ніколи. До цього моменту у мене вже було бажання згадати про брата. Я вирушив влітку до Криму, просто з камерою, без сценарію, без нічого. Ми з моїм двоюрідним братом, який грав у фільмі роль старшого брата, довго їздили, шукали місця. І буквально за два дні до зйомок у мене народився сюжет.

– Ви сказали, що у Вас з'явилося відчуття, що дім став далеким. В чому це проявляється?

– Tам стало незатишно. Ти розумієш, що тобі там не раді – у глобальному сенсі. Ти не можеш сказати, що думаєш. Для творчої людини свобода слова – це основне, а вона там взагалі відсутня. На інтуїтивному рівні те, що я вважав своїм домом, практично зникло. Звичайно, будівлі там, як і раніше, стоять, люди живі, але все заморозилося в якомусь незрозумілому стані, все аморфно. Ті, хто має якусь ціль, просто виїхали.

Обмежуються права кримських татар, мого народу, який, висловивши свою незгоду з тим, що стало з Кримом, повісив на себе червону ганчірку. Ми виступили одним великим блоком і цього не заперечуємо. Але якщо, умовно кажучи, будь-якому українцеві або росіянину, незгодному з тим, що сталося, легко асимілюватися і не показувати цього, то нас у будь-якому випадку видно: що називається, на всіх радарах світимося.

– А це дійсно був один великий блок? Ви відчували цю згуртованість?

– Звичайно. Кримські татари змогли виступити одним блоком, тому що у нас був і є Меджліс (виконавчий орган національного з'їзду кримських татар, який намагаються заборонити. – Ред.). Він може об'єднувати навколо себе, консолідувати уми. Ні в українців, ні у росіян у Криму такого не було – вони завжди були порізно і слухали тих, кого призначать. А кримські татари змогли 20 років існувати у Криму і в якійсь формі розвиватися тільки тому, що розуміли, що тільки разом вони зможуть чогось добитися.

Сьогодні Меджліс всіляко намагаються знищити, розчавити. Можуть приходити з обшуками у кожен дім, просто видирати людей поодинці. І нас вже ніхто не може захистити, бо ми не можемо об'єднатися, у нас більше немає точки опори. А консолідація – це найголовніше, особливо для такого маленького народу.

Багато хто взагалі не розумів, хто ми такі, думали, що наша батьківщина – Татарстан, що ми турки... Скажімо, у Криму я навчався в російськомовній школі. Українські школи там можна було на пальцях перерахувати, з кримськотатарськими – узагалі піти в мінус. Там теж був присутній негласний расизм. Якось моя вчителька розповідала про християнське пояснення походження людини, а потім сказала: "А ось у мусульман вона з'являється з піску", – і почала сміятися. Мені було років 11, і я не міг зрозуміти її глузування: тобто з ребра Адама – логічно, а з глини – ні? І таких дрібниць був мільйон.

Але незважаючи ні на що, за будь-якої влади ми могли відстоювати свою думку. Нехай нам не допомагали, але нам і не заважали, і цього було досить, щоб розвиватися, не давати померти нашій культурі і традиціям.

– На жаль, історія Вашого народу не передбачає легких запитань. Ви народилися вже у Криму. Але яку роль відіграє у Вашій родині тема депортації кримських татар?

– Всі пережили депортацію. Мої батьки не народилися в Криму, але перебралися туди за першої ж можливості, залишивши все, що було у них в Узбекистані: роботу, гроші, квартиру... Моєму батькові було майже 40, мамі – 33. Вони не знали, що таке Крим, вони ніколи його не бачили. Але вони все своє життя жили з відчуттям, що це їхня батьківщина. Тому коли зараз запитують, чому кримські татари не виїжджають, відповідь така – занадто багато було докладено зусиль, щоб повернутися до Криму. І поки нас не будуть розстрілювати, ніхто звідти сам не поїде. Зараз виїжджають тільки люди, які відкрито висловлюють свою думку і яких можуть утискати.

– Це, звичайно, дуже страшно, коли людям доводиться залишати дім, не тому, що вони цього хочуть, а тому що так безпечніше...

– Вся справа у відчутті батьківщини. Київ – це місце, де я можу працювати, знаходити якісь контакти, розвиватися. Але це для мене не дім, хоч я там сім років живу. Тому мені здається, що коли все "устаканиться", Крим не залишать напризволяще. Люди, які виїхали, повернуться.

– Наївне питання, звичайно, але Ви вірите в те, що це станеться?

– Я не можу в це не вірити. Якби мої батьки не вірили, що зможуть повернутися, то нічого б не сталося. Може бути, це буде завтра, може, через десять або двадцять років. Але як тільки втратиться віра в це – втратиться все.

– А як, за Вашою оцінкою, до кримських татар ставляться сьогодні в Україні?

– Мене одна українська журналістка запитала, чи стали кримські татари отримувати більше уваги з боку України. У відповідь я попросив її назвати трьох кримськотатарських виконавців. Вона замовкла. Ось і все: можуть говорити про якісь політичні речі, але ні розвитку культури, ні інформаційної підтримки, щоб донести до людей, хто ми такі, чим ми живемо, чим займаємося, – нічого цього немає. Якби у нас не було консолідації, якби ми не стояли один за одного, навряд чи б наш народ взагалі існував.

Катерина Крижановська, DW, 19 лютого 2016 року

22 травня, середа, Малий зал Посольство Аргентинської Республіки та Посольство Республіки Куба в Україні представляють «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО»

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»