Буковський vs Кайріш: «Рай не завжди місце, в якому можна жити»
13.03.2016
Напередодні фестивальної прем'єри документальної стрічки «Невидиме місто» про Чорнобиль, яка відбудеться в рамках ХІІІ Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, організатори попросили двох знаних режисерів — Сергія Буковського та автора фільму Вієстура Кайріша — зустрітися на розмову. Документалісти говорили про кіно, людей, простоту і зникнення націй.
Буковський: Ви — театральний режисер. «Нібелунги», «Євгеній Онєгін» і раптом «бабушкі в тєлогрєйках». Які дороги завели вас у Чорнобиль?
Кайріш: Насправді, я завжди роблю опери. Незважаючи на те, документальний це твір, ігровий чи зроблений для театру. Музичний образ для мене надважливий. А поєднувати, здавалося б, непоєднувані речі — те, в чому почуваю себе комфортно. Тому «Невидиме місто» — також і документальне кіно, і опера.
Буковський: Але музичний образ на першому місці?
Кайріш: Так. Я розумію, як буду робити, а вже потім шукаю документальний матеріал.
Буковський: Але в опері є лібретто, є сюжет, історія. Як із цим бути у документальному кіно? Це все про те ж вічне питання сценарію — чи моделювати цю реальність? Ви детально готуєте все на папері до того, як знімати? Як, зокрема, працювали з цими людьми?
Кайріш: Не уявляю документалістів, які шукають драми. Мені важливий візуальний концепт, але я думаю і про мову документального кіно. «Невидиме місто» і мій попередній фільм (документальна стрічка «Пелікан у пустелі» — ред.) — про зникнення світу. Відчуваю, що ми, латиші, як маленька нація, у якомусь сенсі також зникаємо. А Чорнобиль — ніби резерват, Атлантида, де ми бачимо, як цивілізація зникає. Коли їхав туди, шукав цей квазі-рай, рай у пеклі. Одного ранку ми йшли за крамницею на колесах і раптом Ігор, герой нашого фільму, вийшов із лісу за цукром. Розговорилися і я пішов з камерою за ним.
Також Чорнобиль — сильна метафора до міста-легенди Кітеж. Пам'ятаєте, у Вернера Герцога є сцена, де люди йдуть по вкритому льодом озеру, повзають по ньому і вдивляються у глибину (сцена з документального фільму «Дзвони з глибини» — ред.)? І хоча я прочитав десь потім, що для епізоду він винайняв місцевих п'яниць, то дуже сильна сцена. За легендою, мешканці Кітежа, коли їх оточили татари, не противилися нападу, а ревно молилися. На очах нападників місто занурилося у воду. І відтоді всі його мешканці живуть у своєму раю. І для мене мешканці Чорнобиля чимось нагадують тих людей. Для всіх Чорнобиль — смерть, а для них — рай.
Буковський: Вієстур, Чорнобиль справді став ніби заповідником. Його покинули люди і там оселилися олені, вовки, бобри. Коли там опиняєшся, відчуваєш гармонію. А от ваш герой Ігор, який, здавалося б, прекрасно почувається у Чорнобильській зоні, наприкінці фільму покидає цю землю і повертається в цивілізацію.
Кайріш: Так, він справді пішов звідти... (опускає очі — ред.) Рай не завжди місце, в якому можна жити.
Латвійський режисер Вієстур Кайріш особисто представить стрічку «Невидиме місто» під час фестивалю.
Фото Наталки Дяченко
Docudays UA, 25 лютого 2016 року