f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Ольга Комановська: «Був момент, коли криївка підривається – і я задихалася...»

24.01.2017

Актриса Ольга Комановська про зйомки фільму Тараса Химича «Жива» і те, що залишилося поза кадром. 

Любов Загоровська, «Україна молода»

Один із найпомітніших цьогорічних українських фільмів, хоч показали його у малій кількості кінотеатрів, — «Жива» Тараса Химича. Стрічка про життя зв’язкової Української повстанської армії Анни Попович спричинила чимало дискусій, а отже, не залишила глядача байдужим. Головну роль у стрічці виконала актриса Ольга Комановська.

Доля не обмежує якимось одним амплуа

 — Олю, ти близько півтора десятка років працюєш актрисою Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка. Які ролі тобі найбільше подобаються?

 — Мені подобається викликати в глядача як сміх, так і сльози. Так склалася доля, що усі мої ролі різнопланові, і сказати, що якась особливо мені подобається, я не можу. Вони всі дуже різні і дуже рідні мені. У кожній ролі я щось відкривала в собі, у кожній ролі є частинка мене. І я дуже дякую долі за те, що мене не обмежують якимось одним амплуа.

— Як ти потрапила на знімальний майданчик? Власне, як відбувався кастинг?

 — Ми саме збиралися їхати в якесь село з виставою «Заробітчанки», тому були при повному параді. І якраз до театру приїхав режисер Тарас Химич, який шукав дівчину на роль у фільмі. Я дуже не хотіла проходити цей кастинг. Власне, в нас часто відбувалися різні кастинги, але я їх не люблю, маю відчуття, ніби покупці приїхали коня купувати і роздивляються (сміється. — Авт.).

Вирішила зайти першою, аби відкоськатися. Стала перед камерою, сказала, як мене звати і якого року народження, і все, пішла собі. А Тарас Химич сказав, що саме цього їм і було треба, мовляв, я стояла, як Анна на допиті. Але основним для них критерієм був погляд, світлі очі. Таким чином я пройшла перший етап кастингу.

Потім Тарас зателефонував і сказав, що їм потрібно зняти документальний фільм. Мене спробували в кадрі, подивилися, як я веду себе перед камерою. Я грала сцену допиту, мовчала в кадрі і кричала, коли мене били по ногах. Анна Попович розказувала свою історію, а я відтворювала її перед камерою. Це був фільм «Хроніки УПА», в якому ветерани УПА розповiдають свою історію. І це був своєрiдний другий кастинг, після якого я дізналася, що зніматимуть iще й художній фільм.

— Яке враження справила пані Анна?

 — Мене детальніше познайомили з історією, потім повезли в гості до Анни, яка жила у Львівській області. Ми до її села важко добиралися, тоді випав великий сніг, машина зупинилася і треба було довго йти полем. Прийшли замерзлі, мокрі, Анна нас відігрівала. Якось одразу відчула, що її хата — ніби мій дім. У нас була дуже спокійна розмова, Анна говорила про все без жодної злості, без ненависті до тих часів. Просто згадувала, що ось так було...

«Одягаю» на себе манери, характер, пластику…

— Це перша твоя роль у кіно, досі ти грала тільки на сцені театру. Як далася робота перед камерою? 

 — Так, ти правильно кажеш, досі в мене не було практики роботи на камеру. Я звикла: коли готую роль, то виношую цей образ, «одягаю» на себе манери, характер, пластику, навіть інтонацію голосу того чи іншого персонажа. Відбувається перевтілення, і потім я виношу це на сцену. Тобто на сцені не я сама, а мій персонаж, образ, який я створила.

Під час роботи над фільмом усе склалося по-іншому. Через відсутність практики зйомок у кіно я дуже переживала, бо не знала, як це зробити. По-перше, познайомилася з героїнею, а далеко не кожен актор має шанс познайомитися зі своїм персонажем. І це було дуже дивно: я її слухала, дивилася на неї, спостерігала. І зрозуміла, що щось натягувати на себе було б безглуздо. Переді мною сиділа старша людина, а не дівчинка. Усе було в її очах і в розповіді.

Коли я стала перед камерою, то відчула, що має бути максимум душевної оголеності. Я мала бути відвертою перед собою, в першу чергу. І це для мене — велика практика, як для людини і як для актора. Намагалася хоча б на якусь часточку доторкнутися до того болю, який вона пережила. Звісно, усе витягувала зі своїх спогадів, адже у кожного з нас є і біль, і тривога, і життєві переживання. Тобто все, що я відчувала колись, я витягувала із закапелків пам’яті і намагалася відтворити, передати...

— Під час зйомок тобі довелося добряче побігати горами. Чи було складно фізично?

— Я абсолютно про це не думала. Взагалі, люблю активний відпочинок, але не могла виїхати десь у гори через графік у театрі. А тут випала така можливість.

Так, були певні моменти, коли я біжу через воду, а вода дуже холодна, бо надворі осінь. Або зимою, коли ми майже повністю роздягнені, а зйомка триває довго. Чи коли я біжу і падаю — через відсутність руки в героїні. Був момент, коли криївка підривається — і я задихалася...

Здається, що все це дуже важко, але я про це не думала. Знаючи усе жахіття цієї історії, усе, що пройшла справжня Анна Попович, я не мала права сказати собі, що чогось не можу.

— Чи траплялися на знімальному майданчику якісь курйозні моменти?

— Коли знімали сцену в криївці, я мала наставити пістолет на Ольгу і Грома, які в цей момент сплять. У кадрі було потрібне мерехтіння свічки. Режисер хотів, щоб свічка мерехтіла і передавала стан тривоги. Місця було дуже мало, неможливо комусь зайти і померехтіти.

Тут кажу до режисера: «Слухай, у мене є вільна рука». Бо я весь час ховала справжню руку у піджак, а в кадрі в героїні ампутована рука. І взяла свічку справжньою рукою, аби померехтіти, іншою рукою пістолет наставляю. Встає Саша Люта, актриса театру імені Марії Заньковецької, яка грала дружину Грома. Має сказати по тексту: «Дівко, ти що, здуріла?», бачить ці три руки і сміється. Ми стільки дублів знімали і ніяк не могли зняти нормально, бо було дуже смішно, що в мене раптово рука відросла.

А взагалі, зйомки легко проходили, настільки всі люди зібралися жартівливі, легкі на підйом. Не було жодної напруги, а тільки любов і підтримка.

— А як відбувалися зйомки тих сцен, коли ти в кадрі з дикими звірами?

— У принципі, глядач може помітити, де є перекадровка, а де цільна зйомка. З вовчицею я знайома, її звати Спарта і їй приблизно рік. Вона весь час хотіла гратися, все бігла до мене, махала хвостом, вушка настовбурчить і біжить гратися. Мені дали м’ясо в руку, я її раз погодувала — і вона вже знала, що до мене можна прибігти по м’ясо. А господиня Спарти в певний момент кричала: «Стояти!» — і вовчиця зупинялася і дивилася на мене. Не хотіла гарчати, довелося роздражнити її для кадру. А уже після зйомки ми гралися разом. Дуже вона смішна і дуже хороша.

Головне — не тримати в собі злість ні на кого

— У фільмі ти граєш кохану Довбуша. А в реальному житті актор Ростислав Держипільський — твій безпосередній керівник. Як усе це узгоджувалося? Адже після зйомки ти поверталася до театру, директором якого він є.

— Насправді все просто, ми з Ростиславом друзі. І були друзями ще до того, як він став директором. Він мене відчуває як партнер, тому на знімальному майданчику не було дискомфорту. Я легко могла відкриватися перед ним, ми довіряли одне одному як актори, могли коригувати дії одне одного. Можна сказати, що ми чіплялися одне за одного і тішилися, що це — ми. Якби просто він приїхав, як директор, як начальник, було б, мабуть, дуже важко, але в першу чергу Ростислав — друг, і це важливо.

Іноді зі зйомок приїжджала до театру, а він включає начальника і давай усіх ганяти. Бо в театрі в нього немає улюбленців, тут усі однакові, всі працюють як одна команда.

— Якою є Ольга Комановська вдома, поза сценою?

— Я буваю різною, але вдома відпочиваю. Тут немає масок. Дім — це можливість побути собою, зі своєю родиною. Це дуже рідко трапляється. Дуже люблю готувати, особливо борщ, це моя коронна страва.

Робота в театрі інтенсивна, тривають вистава за виставою, а ще ж репетиції. За день відпочити не вдається. Але мені вистачає трьох днів на відновлення. Я лежу, читаю, можу для фону увімкнути телевізор, але навіть не зважаю на нього і просто відлежуюся, відсипаюся, аби набратися сил.

Люблю поїхати кудись у гори чи на море. Головне — на природу, щоб злитися з природою і повернутися до себе справжньої. І люблю спілкування з людьми. Дуже люблю людей, люблю знайомитися з новими людьми, відкривати їх для себе, пізнавати.

— Чи існує в тебе рецепт молодості?

— Головне — не тримати в собі злість ні на кого. Прощати все. Час розставляє на свої місця. Чим більше будемо нервуватися, тим більше старітимемо і тільки собі нашкодимо. Треба робити свою справу за покликом свого серця, вірити йому. Якщо хтось втручається в твоє особисте життя — то це його проблеми, тебе це турбувати не має. Бо ти робиш свою справу, ти щаслива і маєш свою стежку в житті. 

Любов Загоровська, «Україна молода», 30 грудня 2016 року, №168


Перший Кіноогляд оголосив переможців

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05