f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Мирослав Слабошпицький: У «Фанні Каплан» я грав не якогось брата Леніна, а чоловіка, закоханого в жінку

04.03.2017

Мирослав Слабошпицький вперше після Сергія Параджанова змусив говорити про українське кіно весь світ. Його фільм «Плем'я» про життя глухонімих зібрав рекордну кількість нагород на міжнародних кінофестивалях, а режисер став величиною європейського кінематографа.

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, «Укрінформ»

У роботі – новий фільм «Люксембург», про який вже пише одне з найавторитетніших видань про кіно «The Hollywood Reporter»: мовляв, у стрічки є всі шанси потрапити до основної програми Каннського кінофестивалю. Але, на жаль, фільм поки що не знято, і ці сподівання потрібно перенести, як мінімум, на 2018 рік. А поки він зайнятий іншою роботою, громадською – дає порядок в Українському Оскарівському комітеті та бере участь у присудженні Шевченківської премії. А ще – знімався у фільмі Альони Дем'яненко «Моя бабуся Фанні Каплан» у ролі брата вождя світового пролетаріату. Ось вже точно – яскраве життя! Про те, як режисер примудрився сам стати відомим артистом, чим цього року нагородження Шевченківською премією відрізняється від попередніх років, і чому хоче ліквідувати національний комітет з висунення фільмів на Оскар, Мирослав Слабошпицький розповів «Укрінформу».

– Мирославе, нещодавно на екрани вийшов фільм Альони Дем'яненко «Моя бабуся Фанні Каплан», де ви зіграли Дмитра Ульянова, брата Леніна. І ще заявлені, як сценарист і продюсер...

– А ось це помилка. Не знаю, звідки вона взялася, але ЗМІ активно розтиражували. Я у цьому фільмі тільки найнятий артист – зіграв роль, і все. Ніякого відношення ні до продюсування, ні до сценарію не маю.

– Поділіться, як це режисеру, командувачу знімальним процесом, самому опинитися в ролі підневільного артиста?

– Такі зміни прекрасні. Адже як режисер ти несеш відповідальність, англійською ця професія називається «директор» (director). Я часто думаю про те, що подібні відносини на роботі подібні до культури БДСМ (садо-мазо), коли глави корпорацій, які мають владу на роботі, потім хочуть бути побитими батогом для компенсації свого світовідчуття. І ось зйомки «Фанні Каплан» для мене стали таким ось БДСМ-досвідом, коли я повністю віддався волі режисера і намагався виконувати всі його розпорядження, щоб краще зробити роль. І оскільки я сам режисер, то знаю: розумний артист ніколи не сперечається з режисером, тому що тут йому не перемогти (сміється). Коли актор намагається мені суперечити, я сам часто погоджуюся зробити два варіанти дублів – його і мій, а потім під час монтажу просто вирізаю все непотрібне.

– Як ви ставитеся до того, що в кіно почали обіляти особистостей, подібних до Фанні Каплан, яка увійшла в історію як вбивця Леніна, а насправді була просто жертвою пропаганди? Є у цьому сьогодні сенс?

– Я вважаю, що в кіно можна займатися будь-якою особистістю. Я сприймав цей сюжет, як чистої води акуніновщину, тобто мелодраматичну історію в костюмах. І я грав не якогось брата Леніна, а просто чоловіка, закоханого в жінку. Для глядача така історія може бути розказана і про Жанну д'Арк, і про Єву Браун, тобто, будь-яку відому жінку. А про Фанні Каплан тут знята якась апокрифічна історія, у якої немає ніяких підтверджень. Але на цей фільм не соромно повести маму (посміхається).

– Ще будете зніматися в кіно як актор?

– Якщо покличуть і дозволить час, то буду. Мені сподобалося.

– Зараз у країні повним ходом йде декомунізація героїв і символів радянської епохи. Яке у вас ставлення до цього процесу?

– Якщо відповісти коротко, то магістрально це правильна лінія. Адже багато проблем України відбуваються через те, що у 1991 році, коли Україна здобула Незалежність, у нас не зачистили весь попередній правлячий клас. Як це у 1920-ті роки зробили більшовики, або французи у XVIII столітті, коли працювала гільйотина. Адже вся українська партійна номенклатура була новою аристократією. А це означає, її потрібно було позбавити будь-якої влади та впливу на країну. Зараз усе було б по-іншому. Нехай вони вже постаріли, відійшли від справ, але їхні помилки ми досі не можемо виправити. Те саме відбулося і в Росії, й інших країнах колишнього СРСР. Тому розпочати декомунізацію – дуже правильне рішення. Але якщо все це доводити до абсурду, то потрібно розуміти, що у рамках декомунізації потрібно заборонити більшість фільмів Олександра Довженка, наприклад. Адже його «Щорс» – це абсолютно пропагандистський фільм. А сам Довженко – лауреат трьох Cталінських премій. Тому необхідне експертне співтовариство, щоб компетентно вирішувати долю творів мистецтва цього періоду. Я чув про будівництво парку пам'ятників радянської епохи для музеєфікації об'єктів, що становлять художню цінність. Це вихід. Коли я жив у Пітері, то здивувався, що місто мало найбільшу кількість пам'ятників Леніну. А все через те, що там знаходився завод по виробництву скульптур, і він забезпечував пам'ятниками Леніну весь Радянський Союз. І якщо монумент кудись не відправляли, то його доводилося встановлювати в Ленінграді. Їх у 90-ті роки сотнями знімали, але стільки ж ще залишилося. Звичайно, таких бовдурів можна сьогодні валити спокійно. А що стосується перейменувань вулиць, то я до цього теж спокійно ставлюся. Київ був частиною Російської імперії, тому всі назви у місті максимально нейтрально-беззубі – Фундуклеївська, Інститутська, Банкова... Все по-міщанські тоскно. І я не бачу жодної трагедії в тому, що повернулася Паньківська, яка була до цього вулицею бомбіста терориста Степана Халтуріна. А потім вона знову може змінити назву, умовно кажучи, на якогось Степана Халтуріна. Люди змінюються, місто розвивається, і ці зміни відображаються на карті столиці.

– Можливо, у якості декомунізації варто було б скасувати і державну премію імені Тараса Шевченка, до комітету присудження якої ви входите, або премію Олександра Довженка? Адже це теж раритети радянської України.

– Я один з тих, хто брав участь у розробці нових правил, згідно з якими з цього року присуджують Шевченківську премію. Для цього в Адміністрацію Президента України запросили відомих культурних діячів і запитали: чи потрібно продовжувати вручення цієї премії чи ні? Було висловлено багато різних думок. У підсумку 3 березня був виданий Указ Президента з новими правилами.

– Що ж не влаштовувало у старій?

– Історично склалося так, що Шевченківська премія була вотчиною Спілки письменників. Вони завжди були впливовіше, ніж кінематографісти чи художники. Із Спілки письменників зародився Рух, багато письменників стали народними депутатами... І довго існувала тенденція дати 10–12 премій письменникам, яких обійшли минулими роками, а ще братам, сватам... Це жодним чином не заперечує той факт, що давали премію і гідним кандидатам, але прецедент був. Тому Шевченківська премія була дискредитована, що і викликало її реформу. Я вперше голосував за лауреатів Шевченківської премії, і мені не соромно за їхні імена.

– Чому цього року немає премії для представників театрального мистецтва?

– Наслідок технічної помилки та юридичної казуїстики. А в статуті з цього року з'явилася заборона на трансфер премії з однієї категорії в іншу. Якщо раніше не було лауреата в кіно, то могли дати ще одну премію за літературу. Зараз це заборонено. А комітет арифметично складений так, що жодна творча група не може нав'язати свою волю іншій. У нас чотири театрала, чотири кіношника, чотири представника літератури, чотири музиканта, чотири художника... Якщо кандидат на премію набирає три чверті голосів, він проходить. А якщо ні, то премія не дістається нікому. Крапка. Також ліквідовано жахливий поділ на публіцистику, журналістику... Тому що, як говорила одна з найвідоміших письменниць України: «Текст є текст...» І це правильно. Адже Бобу Ділану дали Нобелівську премію з літератури за рок-вірші, Світлані Алексієвич за документальну прозу, а Черчилю за мемуари. Все це хороший текст, незалежно від жанру.

– Експерти обговорюють претендентів?

– Звичайно. І у нас склалася взаємодовіра. Тому що не можна в усьому розбиратися досконально. Я, наприклад, не розумію, що такого великого у «Чорному квадраті» Малевича, але прийму оцінку мистецтвознавця. Так і у нас – ми слухаємо думку тих експертів, хто представляє свій цех, а потім вже вирішуємо – погоджуватися чи ні. У нас цього року чудовий голова комітету – Юрій Щербак. У нього репутація дуже серйозної та відповідальної людини, не заплямованої в корупційних міжсобойчиках. Не знаю, чи буде премія в майбутньому ідеальною. Впевнений, що будуть ображені. Чи є нинішні лауреати бездоганними авторитетами? Бог його знає. Єдине, що можу сказати – обирали чесно з числа висунутих. Мій батько колись був членом комітету Шевченківської премії і розповідав кулуарно про те, що там відбувалося. Кінознавець Сергій Тримбач теж багато років входить в комітет. У нас навіть є жарт: «Голови комітету приходять і йдуть, а Тримбач залишається» (сміємося). І такого пекла, про яке я від них чув, у нас зараз немає. Хоча згоден, що Шевченківська премія – це якийсь рудимент совка, але державні премії в галузі мистецтв існують у багатьох країнах Європи. Я дуже радий, що комітет проголосував за кінорежисера Степана Коваля.

– Зізнаюся, для мене це ім'я було несподіваним. Я очікувала «Плем'я» Слабошпицького або «Поводиря» Леся Саніна.

– Ці фільми не могли отримати Шевченківську премію, тому що за законом про державні нагороди протягом трьох років після отримання однії премії ви не маєте права на інші. У це число входять медалі, ордени, і навіть пістолет від міністра МВС. Я легко увійшов у Шевченківський комітет, тому що після Довженківської премії мені три роки нічого не світить (посміхається). Саме тому цього року не було театрального номінанта: єдиний кандидат – встиг отримати звання «Народного артиста», по-моєму, що зробило неможливим розгляд його кандидатури за законом про державні нагороди.

– А чому ви так не любите діалоги в кіно? Ось скаржитеся на необхідність людської мови у новому своєму фільм «Люксембург». Хочете повернути велич німого? Адже є точка зору, що звук зіпсував кінематограф, який спочатку розвивався за законами живого живопису, а розмови його чарівність зруйнували. У Голлівуді навіть були протести відомих артистів.

– Протести були, бо руйнувалися кар'єри. А так як запис звуку був спочатку технологічно недосконалим, то німі фільми, повні дії, змінилися новими фільмами з розмовляючими головами. І це був величезний удар. Пізніше все «устаканилось», але усі технологічні зміни, що періодично відбуваються, постійно змінюють мову кіно. А що стосується звуку, то я зовсім не проти нього. «Плем'я» – це фільм, у якому видно еталонну роботу звукорежисера. Я і не проти діалогів, хоча вони можуть легко зруйнувати магію. Тому над ними потрібно дуже серйозно працювати. Дивлюся багато наших фільмів, і бачу, що вже навчилися знімати, робити корекцію, а варто акторам заговорити – все валиться.

– Так зараз же у всьому світі скаржаться на брак хороших сценаріїв. Артисти часто скаржаться, що їм доводиться переписувати свою промову. Останній приклад – Олексій Горбунов у серіалі «Одинак» повністю замінив репліки свого героя.

– Як це артист переписав роль? Я цього не сприймаю. Сценарій – це закон прямої дії, фундамент. Ви б стали будувати будинок на неякісному фундаменті? Фільм робиться наступним чином: спочатку відбувається девелопмент. У США, наприклад, є фільми, які розробляються навіть по 20–25 років. Там відточується все від А до Я. Після цього люди приступають до зйомок. Крок вліво, крок вправо – смерть. Над усім цим процесом знаходиться режисер, відповідальний за художній результат фільму. І його розпорядження не підлягають обговоренню. Для мене це норма.

– А чому ви так прив'язані до теми Чорнобиля? Може, це якийсь символ?

– Я у 90-ті роки працював в агентстві Чорнобильінформ, яке підпорядковувалося МНС. Багато разів бував в зоні, і був вражений абсолютно містичним процесом, який там відбувається. Люди на це підсідають, як на героїн. Виникає ірраціональне бажання туди повернутися. На цьому побудована субкультура сталкерів, нелегальний туризм, і багато подібних речей. Стосовно філософського аспекту, то мені дуже подобається аналогія з великим вибухом: думка про те, що незалежна Україна почалася з чорнобильського вибуху. Це сказала Люсі Ржегоржикова – голова чеського культурного центру в Україні. Дійсно, перше розуміння своєї сепарації від Москви до нас прийшло після Чорнобильської трагедії. У підсумку це призвело до розвалу Радянського Союзу.

– Тема Чорнобиля ще й добре продається на Заході...

– ...теми не продаються. Це одна з поширених помилок. У нас зараз зняті терабайти документальних фільмів про війну, але нічого з цього не спливає на фестивалях.

– А як же «Школа №3» на Берлінському кінофестивалі?

– Це так, але в цілому не теми продаються, а майстерність художника та його висловлювання.

– Поділіться досвідом з початківцями – як потрапити на кінофестиваль класу «А»?

– Зняти хороший фільм і відправити його на селекцію. На Берлінський кінофестиваль від України їздило режисерів 10, не більше. На Каннський ще менше.

– Чому ж на «Оскар» від України постійно потрапляють не найкращі фільми?

– Тут зовсім інша історія. І у нас цього року теж новий Оскарівський комітет, і я один з його засновників...

– ...після скандалу з фільмом «Плем'я», якому [не] віддали перевагу перед «Поводирем»?

– Так. Ми з цього приводу навіть пожартували на засіданні Шевченківського комітету: мовляв, Оскарівський ми з Тримбачем вже знищили (сміється). Але якщо серйозно, то висунення країною фільму на премію Американської кіноакадемії ще нічого не говорить про його якість. Усі фільми, надіслані країнами, включаються в довгий шорт-лист. І показником якості є тільки попадання до дев'ятки, а потім до п'ятірки кращих. П'ятірка – це вже номінанти на «Оскар». Чому від України висувають такі фільми? Історія з «Поводирем» зрозуміла, а я став тією сакральною жертвою, яка допомогла Україні мати нормальний Оскарівський комітет. До цього все відбувалося хаотично. Кіно знімалося мало, а все це висунення було експропрійовано корупціонерами. Але це мало кого хвилювало, тому що не було прецеденту попадання до дев'ятки. Зате можна було в ЗМІ розігнати заголовки: такий фільм висунутий на «Оскар». А це вже якась «зірочка» на бідність. Ось таке шулерство.

Я мрію, щоб Американська кіноакадемія знищила взагалі національні комітети, а вибір іноземних фільмів не залежав від їхньої думки. Тому що в інших країнах з недемократичними інститутами теж були ганебні ситуації, які викривалися у важливих галузевих виданнях та отримували чорні мітки. А ось всі документальні та короткометражні фільми висуваються на Оскар через систему акредитованих фестивалів. Тобто, їх переможці автоматично входять у лонг-лист: а це вже експертна перевірка. Якби для повнометражних фільмів була встановлена така система, то це стало б захистом від думки профанів у національних комітетах. Але поки не вдається впровадити цю формулу, і національні комітети існують. Тому, хоч я і брав участь у створенні національного комітету, я мрію, щоб наш національний комітет перестав існувати, як і всі інші у світі.

– А «Оскар» хочете отримати?

– Звичайно, чому ні!

– Адже ви зараз щільно працюєте з Голлівудом?

– Фільм я поки не знімаю. Але у мене є агент, менеджер. Я читаю американські сценарії. В моєму скайпі повно представників найбільш відомих кінокомпаній. Ведуться переговори, є плани. І це нормально, тому що людина, яка наробила галасу в Європі, часто запрошується в Голлівуд зробити англомовний фільм.

– Чому ж американське кіно завоювало весь світ – ваша версія?

– У мене немає відповіді. Так склалося. Є країна номер один – США. Адже світ завоював не тільки американський кінематограф, але і американський айфон, Фейсбук, джинси, мова... Кіно в Америці на якомусь шостому місці по експорту. І система його виробництва відрізняється від європейської.

– Чим?

– У США кіно – це бізнес, а в Європі – частина культури, як живопис, театр, література. Тому в Європі воно існує на субсидії, і немає іншого шляху для його підтримки. Інакше американське кіно просто змете національні кінематографії, які зараз є атрибутами клубу цивілізованих країн. Ось вони й існують на гроші платників податків.

– Зараз говорять про ренесанс українського кіно. А що можна запозичити з американського кіно, щоб допомогти розквітнути нашому?

– Та мабуть, нічого. Зробити його продюсерським неможливо. Це як пересадити наше дерево в марсіанську землю.

– Ви якось надто закохані в Голлівуд. А як же щірий патріотизм, коли, набравшись зарубіжного досвіду, допомагають рідній країні?

– Про українців – це дуже цікаве питання. Я був у Нью-Йорку, де у української діаспори є дуже гарна власність на Манхеттені – український спортклуб, музей, школи. Але там вже помітний легкий флер занепаду – багато будинків продаються, якісь установи закриваються. Там розташоване і українське кафе «Веселка», якому більше 50 років. Його можна побачити у фільмах Вуді Аллена. Але зараз там готують їжу мексиканці, а вареники називаються пирогами на польський манер. Побував я і в «маленькій Італії», де виріс Мартін Скорсезе і де були зняті фільми про мафію. Це зараз маленький острівець посеред Чайна-тауна, а пуерторіканці продають там несмачну піцу. Світ змінився! Коли прибували емігранти на кораблях, то вони змушені були селитися разом, щоб вижити. А зараз ці етнографічні осередки культури звужуються, тому що світ величезний. З інтернетом немає ніяких перешкод для спілкування. І місце проживання вже не має такого значення, як раніше. Відбувається якийсь плавильний котел. З українцями взагалі цікава історія, тому що вони, подібно до євреїв, не мали своєї держави. Наші селяни, повстанці, упівці привезли в США і Канаду свою Україну і зберігали її там у тому вигляді, якою вона існувала в їхній пам'яті. Але вони постаріли та померли, і встигли передати дітям, а ті – онукам свою мрію про Україну та свою легенду про неї. Через це пізніше виникав культурологічний конфлікт, тому що в діаспорі Україна збереглася на рівні символів – калини, вишиванки, бандури, портретів Шевченка, як ікони. А зараз вже є держава Україна зі своїми плюсами та мінусами. І вона сильно відрізняється від ідилічного образу, переказаного предками: над жовтими колосками висить синє небо, а дівчата у вишиванках плетуть вінки... Я не іронізую над цим. Але це реальна культурологічна проблема, яка потребує ще свого осмислення та розуміння. Адже це і внутрішні трагедії, і розчарування, і пошуки свого шляху.

Фото Павла Багмута

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, «Укрінформ», 26 лютого 2017 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН