f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Агнешка Холланд: «Iсторія – це спосіб думати про майбутнє»

06.08.2017

Видатна європейська режисерка Агнешка Холланд — про навчання в Анджея Вайди та її новий фільм, присвячений Гарету Джонсу.

Дмитро Десятерик, «День»

Агнешка Холланд народилася 28 листопада 1948 року у Варшаві, в родині єврея і католички. Батько — Хенрік Холланд, соціолог, публіцист, діяч правлячої ПОРП, мати — Ірена Рибчинська, журналістка, учасниця Варшавського повстання 1944 року; батьки Хенріка загинули в гетто. Чоловік — режисер Ладіслав Адамик, їхня дочка — режисерка й сценаристка Кася Адамик.

Агнешка Холланд закінчила Ліцей Стефана Баторія у Варшаві, потім — відділення кіно і телебачення Музичної академії в Празі (1971). Після повернення до Польщі працювала асистентом режисера в Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссі, знялася в кількох ролях другого плану. Із середини 1970-х почала робити власні фільми. За дебютний повний метр «Провінційні актори» (1978) здобула приз ФІПРЕССІ в Каннах. Із 1981-го працювала за кордоном, спочатку в Німеччині й Франції, потім — у США. Знімає ігрові, документальні та рекламні фільми. В біографічній драмі Холланд про Артюра Рембо «Повне затемнення» (1995) одну зі своїх перших і найкращих ролей зіграв Леонардо Ді Капріо. Фільм «У темряві» (2011), що розказував про Голокост у Львові, отримав номінацію на «Оскар». Писала сценарії для Вайди («Без наркозу», «Любов у Німеччині», «Дантон», «Біси») і Кшиштофа Кесльовського («Три кольори»). Працювала в серіалах, зокрема — в політичній сазі «Картковий будиночок». Викладає в Бруклінському коледжі Нью-Йоркського університету.

Наша розмова відбулася під час Одеського фестивалю, де пані Агнешка отримала почесного «Золотого дюка» за внесок у кіномистецтво та представила свій новій фільм «Слід звіра».

ВЧИТЕЛІ

— Агнешко, ви працювали з Вайдою в юності. І ви самі з артистичної родини. Від кого ви найбільше навчилися того, що робите зараз?

— Вайда був дуже важливим для мене — як продюсер, як учитель і як друг. Я зустріла його дуже давно, ще на початку 1970-х, після закінчення кіношколи в Празі. Він зібрав команду, до якої ввійшли кілька молодих кінематографістів. Я почала співпрацювати з ним, писати для нього сценарії. Він був присутнім у всьому моєму професійному житті.

Також на мене вплинув, але по-іншому, Кшиштов Кесльовський. Були ще режисери, письменники, художники, але саме згадані двоє митців найближчі до мене. Ми, звісно, різні: є стиль Вайди, є стиль Кесльовського, є мій стиль — але відчуття відповідальності, коли я розповідаю історію засобами кіна, і бажання спілкуватися з аудиторією, гадаю, однакові в нас трьох.

— А вам самій роль наставниці до душі?

— Мені не подобається вчителювати. Але люблю надихати людей — тобто ділитися з ними тим, що вважаю важливим, але при цьому не судити, не викладати, більше зацікавлена в діалозі, ніж у проповіді. Я не відмовляюся від ролі наставниці — але просто не вказую іншим, що їм робити, а ділюся з ними власними думками про те, що могло б вийти. Авторитет — не та річ, яку можна обрати з власної волі. Гадаю, вся справа в довірі та діалозі. І якщо у мене є певний авторитет перед молодшими колегами, то це не тому, що я суджу їхню роботу, а через повагу одне до одного.

ОПОВІДЬ

— Тепер про, власне, вашу роботу. Що має бути в сюжеті, щоб він став вашим сценарієм?

— Це досить загадково. Я отримую багато сценаріїв. Іноді вони якісні, але не пробуджують бажання розповісти цю історію. Я хотіла б цей фільм подивитися, але не відчуваю, що повинна його знімати. Тож чому цю історію, а не іншу? Як на мене, це пов’язано з моїм життєвим досвідом і з тим, як я бачу світ. Якщо історія зрозуміла всім, я не хочу її розповідати. Мені потрібно відчути якусь таємницю, якийсь виклик. Мені подобається, коли спочатку я зовсім не знаю, як сказати те, що хочу і що з цього вийде в кінці. Процес, потенціал процесу — ось що важливо для мене.

— Ви згадали про таємницю, яку повинен мати сюжет, — мабуть, отакою таємницею є біографія Артюра Рембо. Мені дуже подобається «Повне затемнення», і мені здається, що це одна з небагатьох справді цікавих ролей Леонардо Ді Капріо.

— Він дуже хороший актор, він і досі таким залишається. Але він втратив свою... магію.

ІСТОРІЯ

— Повертаючись до розмови про вибір сценарію: чому ви взялися за проект, присвячений Гарету Джонсу — британському журналістові, який відкрив Заходу правду про Голодомор? Наша газета багато уваги присвячує цій темі, і саме консультант англомовного тижневика The Day і багаторічний автор «Дня» Джеймс Мейс свого часу першим докладно розповів українцям про Джонса, зокрема в статті «Повість про двох журналістів».

— Мені приходить багато сценаріїв про геноциди. Я зняла кілька фільмів про Голокост, і вони були успішними. Я політично активна людина, мій світогляд не дозволяє мені просто жити своїм життям — а намагатися змінити світ, помалу, крок за кроком. Тож мені багато пишуть — про винищення вірмен, про біди інших народів. Але найчастіше я не бачу історії, яка пробуджувала б у мені бажання її розповісти. Проте, коли прочитала сценарій Андреа Халупи, одразу ж відчула, що сам сценарій подає цю історію як дуже актуальну сьогодні і що вона має свою художню вартість, оцю таємницю, щось неочевидне. Створення цього фільму буде для мене справжнім стрибком. Наче як подорож, розумієте? У минуле, а також у сьогодення й у майбутнє.

— У вас уже є бачення того, як виглядатиме фільм?

— На цьому етапі важко сказати. Це — процес. Але чим цей сценарій чудовий — він не плаский, як історична реконструкція чи документальна драма. Це справжній художній виклик. Я сподіваюсь, що фільм вийде багатошаровим і складним: стане вираженням деяких особистих страхів та надій, але й матиме погляд, зрозумілий для аудиторії, — про те, що залишається важливим до сьогодні.

— Це вже не перша ваша робота в історичному жанрі...

— Історичні фільми для мене — не про історію, а про те, як історія відображається сьогодні. Вона присутня в нашому особистому та політичному виборі, присутня в небезпеках, які ми ще не бачимо, але передчуваємо. Тож історична драма — про наше сучасне життя на Землі та про те, що ми можемо з ним зробити.

— Ви маєте рацію. Мені здається, що ми, українці, певним чином ув’язнені у власній історії. Ті самі ситуації повторюються й у нашому минулому, й у сьогоденні.

— Погано те, що й польський, і український народи досі не в змозі підійти до власної історії чесно, як до комплексної речі. І досі припускаються тих самих помилок, занурюються в одну й ту саму міфологічну брехню, що формує сьогоднішню політику так, як вона формувала політику 20-х і 30-х років минулого століття.

— А кіно може на це якось вплинути?

— Я не думаю, що фільм може змінити історію. Зроблений чесно й потужно, він може допомогти багатьом людям зрозуміти, що історія не така, як вони собі уявляли, що вона є певним способом думати про майбутнє. На жаль, таке кіно виходить дуже рідко. Але ми повинні й далі намагатися робити його.

СЕРІАЛИ

— Щодо вашої роботи в серіалах, зокрема в «Картковому будиночку». Наскільки вільною ви в них почуваєтесь? Чи дають вони вам творче задоволення?

— Роль режисера чи режисерки телесеріалу, особливо створеного під певний формат, є більше службовою. В роботі над власним фільмом чи міні-серіалом творчості набагато більше. Мені подобається формат міні-серіалів — це наче як знімати дуже довгий фільм. Наприклад, міні-серіал «Неопалима купина», який я знімала в Чехії для місцевого відділення телеканала HBO, вважаю одним із найкращих своїх творів. А коли фільмую серію «Карткового будиночку», «Вбивства» або ще чогось подібного, це просто стилістична вправа. І я волію не робити цього занадто часто. Зазвичай я знімаю не більше двох серій на рік, якщо це не заважає моїм повнометражним картинам. Але це цікаво — бути частиною великого проекту, важливого для широкої аудиторії, і виконувати зобов’язання, і щось змінювати в його рамках. Я дуже ретельно підбираю серіал, у якому беру участь. «Картковий будиночок» — відома сага, на цікаву для мене тему, і з фантастичною парою головних актора та акторки. Працювати з Кевіном (Спейсі) і Робін (Райт) насправді захопливо.

— Ви працювали як у Європі, так і в Америці. Яка основна відмінність у підході до роботи там і там?

— В Америці дуже важко випустити незалежний фільм. Це — виробництво. А в Європі, на мою думку, його, навпаки, іноді занадто просто зробити. Постає проблема якості — проте це дає можливість зробити щось дуже особисте. На мою думку, ситуація зміниться, але й зараз у Європі можна зняти фільм, касові збори якого не будуть головним критерієм. У Америці будь-який фільм, навіть незалежний, орієнтований на збори.

До речі, саме тому, що американське кіно стало досить форматованим і передбачуваним, телевізійні серіали перетворилися на місце, де народжуються нові ідеї. Водночас серіали теж підпорядковані певним вимогам — їх треба конструювати таким чином, щоб глядачі та глядачки, подивившись одну серію, хотіли побачити наступну. Завжди треба «підвісити» розв’язку, і з часом це втомлює режисерів. Тому я не хочу знімати багато серіалів: можна втратити почерк.

— Але ж вам подобається працювати в американській кіноіндустрії?

— Так, там є справді організовані люди, не просто професіонали, а й із запалом. Є багато талантів, багато фантастичних акторів і акторок. Вони не просто пишуть сценарій і відправляють його, вони продовжують працювати над ним, аж доки він не стане досконалим. Це хороше поєднання. Моїми наступними роботами восени цього року будуть пілот і друга серія для нового проекту Бо Віллімона, творця «Карткового будиночку». Він робить новий серіал і попросив моєї допомоги.

НАВІЩО?

— І останнє запитання, трохи дивне: навіщо людству кінематограф?

— (Зі сміхом.) Знаєте, я вже й не згадаю...

Дмитро Десятерик, «День», 1 серпня 2017 року, №132

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН