f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Марися Нікітюк: "Світ в очікуванні штучного інтелекту і сингулярності, а ми змагаємось, хто з нас кращий українець"

05.03.2018

Інтерв'ю з Марисею Нікітюк

Марина Степанська: Коли ми з тобою познайомились, ти займалась театром. Потім була японська культура. Потім вже кіно. Чому ти зупинилась на кіно і продовжуєш лупати сю скалу?

Японія була паралельно з театром. Це був мій напрямок в магістерській, я вивчала японську культуру в контексті театру. Але театр – така прикольна штука, коли ти його вивчаєш, ти можеш зробити набагато більше висновків про те, якими були держава та люди, ніж з книжок з історії.

Я займалась театром 6 років і він мене почав сильно розчаровувати. З Наташою Ворожбит та Андрієм Маєм ми працювали з молоддю, робили фестиваль сучасної драматургії, майстер-класи, таскали сюди московський Театр.doc – усюди документальний театр був вже жований-пережований, а в нас ще ні.

В результаті це все дійшло до того, що я зрозуміла, що офігенну програму майстер-класів, по суті, я робила для себе, але через те, що вирішувала купу логістичних питань, не потрапила на жоден з них. Крім того, критика театрального процесу давала мені бачення, що наші дії не давали великого результату. Мене почало ковбасить, що я займаюсь якоюсь фігньою і витрачаю своє життя на те, що для мене є непід’ємним, а мені хотілося реалізуватися творчо.

Тоді мене Володя Тихий запросив в лабораторію “Україна, гудбай”, ще я брала участь в лабораторії Влада Троїцького “ЛСД”, і почала писати. Людям почало подобатись, те, що я пишу, а мені – що я знайшла свій “кружок по інтєрєсам”. Було багато знайомих драматургів, ми щось обговорювали, надсилали один одному тексти – була така движуха. А потім почали щось знімати. І я зрозуміла, що в кіно – цікаві люди і цікаві процеси, на відміну від театру.

А далі стало ще цікавіше: від сценариста до сценариста-скандаліста, потім до сценариста “я-вам-не-дам-свій-сценарій”, потім до сценариста “я-сама-буду-снімать”, потім до “я зняла, ой-ой, шото це не так, як я собі уявляла”. Ну і виявилося, що робота в кіно – це такий життєвий стиль, по суті. Ти цим живеш.

 

 

Дарія Бадьйор: А чому, як ти думаєш, в театрі не відбулось такого прориву?

Ну по-перше, я дуже багато хотіла. Ми тусили з Гете-інститутом, з польським театральним інститутом, з Театром Док і – через Наташу Ворожбит – з Royal Court. Я їздила на театральні фестивалі в Москву, дивилась в Варшаві театральний шоу-кейс для закордонних журналістів – хотілося, щоб і в нас все було на такому ж рівні, як там – тут і зараз.

Наш фестиваль пускали до себе і театр Франка, і Молодий театр, але, на мій погляд, цього було недостатньо. А зараз, я дивлюсь – кожного тижня відбувається прем’єра сучасних п’єс. Більше того, частина з них – тих авторів, з якими ми разом починали – Віра Маковій. Паша Ар’є.

До того ж, історично Україна – не театральна країна. В нас, звичайно, був Лесь Курбас, але недовго. І його театр не отримав послідовників. Те, що відбувалось під час совка, – витравлювання культури, якогось високого духу з україномовної театральної сцени, – це теж достатньо неприємний фактор.

 

Поляки от завжди вирішували свої проблеми в театрі. Вони роблять якусь виставу і всьо, назавтра уже починаються обговорення, бо на неї прийшли вчені, політики і Газета Виборча напише текст на першій шпальті. Тому що театр – це місце, історично так склалося, де люди в художній формі обговорювали, “як нам жити”.

А ми?

Ми на Майдані раз на десять років обговорюємо.

А ми не обговорюємо. Взагалі. Ми до цього не готові і, наскільки я розумію, нам влаштовують замінники. Замість того, щоб їсти якісь оригінальні продукти, ми завжди вживаємо якісь “вкусозамєнітєлі”.

 

 

От в Польщі коли відкрились факти про погром в містечку Єдвабне під час Другої Світової Війни. Вважалося, що німці там влаштували масове спалення євреїв, але знайшлися докази, що це місцеві жителі зігнали в ангар своїх сусідів-євреїв і спалили його. Звісно, був скандал, але тут же з’явилась п’єса “Наш клас” Тадеуша Слободжянка. Звісно, вона розколола польське суспільство, але вона була терапією.

 

М.С: Ти відчуваєш больові точки в нашому суспільстві, які ти б зробила своєю темою, винесла на широкий загал? Провела б цю терапію за допомогою кіно чи п’єс?

Знаєш, в принципі, коли я щось створюю, я питаю себе, що мене хвилює? Що мене вибішує? Що мене захоплює? Тобто я – за емоційне підключення до тексту, до історії.

 

Мені першочергово треба мати точку неспокою: це може бути біль або обурення.

 

Частину тем, які мене хвилюють, я спробувала розглянути в “Коли падають дерева”: наприклад, страх виходу з будь-якої системи, коли ми от сидимо і боїмося, “а що люди скажуть?”

Марися, скажіть, будь ласка, коли ви почнете знімати комедію?

Комедія? В мене є одна класна ідея для комедії. Але я боюся.

Д.Б: Чому?

Там тема війни. Це документальна історія. Може, хтось чув її. Коли почали гамселить Щастя, розбили лікарню, шляхи і з’єднання. Там були два чоловіки, які лікувалися там від наркозалежності і коли розбомбили маршрутки, їздили за метадоном в Щастя – знайшли десь скутер. Я далі собі придумала роуд-муві про цих чуваків, які їздять за метадоном на Сході по зруйнованим містам для покращення свого життя. Завжди ж є варіант повернутись до “ширки”, особливо в таких умовах, але вони продовжували реабілітацію.

М.С: Тобто ти весь час звертаєш на поле, яке багато б хто назвав маргінальним. Ти якось визначаєш, відчуваєш свій стиль, свою мову в кіно?

Ти знаєш, така штука, як стиль, – формується. Я не можу сказати, що мій стиль такий і такий. Я постійно в пошуках.

Зараз мене захоплюють двояки персонажі. Може здатись, що ми дивимось на однозначних негідників, але це виявляється не так. Це персонажі, які пережили якусь травму, агонію. Тому я і обличчя такі шукаю завжди – непрості.

 

Д.Б: А що ти думаєш про створення українського інституту зірок?

Певною мірою ідея створювати інститут, а не підтягувати старі обличчя і людей, які мєлькають по тєлєку, – ок. Я дуже часто чую про наших акторів: “це не медійні обличчя”. І постійно хочу спитать: “А хто у нас медійні обличчя? ” Кіно не може заробляти тільки в Україні. Воно має виходити на інші ринки.

Розкажи, як з’явилася “Мандрагора”. Не технічно – ти в інших інтерв’ю розповідала, що це дипломна робота оператора, а як ти готувалася, з чого вона виросла?

Насправді це був все-таки твір на замовлення. Першочергово Сергій Лисенко попросив мене написати сценарій. В мене були якісь заготовки, йому все не підходило, і я зрозуміла, що треба писати з ним разом.

Одного разу, коли ми їхали в Черкаси робити документальну виставу з Ворожбит, проїжджали дамбу, а на ній – шматок села: сім хат і табличка “Панське”. Ми туди поїхали, стали ходити по цих хатах і хотіли записати інтерв’ю з мешканцями для вистави. Нам не вірили, що ми драматурги, думали, що ми журналісти і “роєм компромат на депутата”. Ми розділились в Панському, і я потрапила в якусь крайню хату до двох відьмаків, які мені ворожили. Це були неймовірні діалоги – частину з них ми потім взяли у виставу. І в будинку була така обстановка – щось середнє між Кустуріцею і Бела Тарром.

Так я запропонувала Сергію поїхати знову в Панське і зняти там таку історію про відьмаків. Але ці чуваки звідти зникли, ми їх не знайшли і я засмутилась. Сергій дружив з художником-постановником Сергієм Бржестовським, і той запропонував збудувати нам декорації для фільму.

Коли ми почали знімати, вже йшла війна і хотілось про це щось сказати – це лежало на поверхні. Я не претендую на повне розуміння того, що відбувається, але мені здалося, що я наблизилась до розуміння того кошмару, який з тобою трапляється, коли ти в ХХІ столітті втрачаєш когось на війні. І ця тема лягла в фільм: з одного боку, була містична історія, з іншого – про війну.

М.С: Як вийшло, що ти сама знімала "Мандрагору"?

Коли я знімала "В деревах", Сірьожа Лисенко фотографував на зйомках, спостерігав і зрозумів, як довго треба буде перероблювати вже написаний сценарій під нового режисера. І тому запропонував мені самій цей фільм зняти. Ну і гроші у нас були – 60 тис гривень, я подумала: ну, декорації нам побудують, гроші є, зараз як розженемось.

Якщо зйомки “В деревах” були стресом на стресі, то “Мандрагора” була тотальним вєсєльєм. Було дуже важко, але дуже гучно і командно.

Була смішна історія. Ми з Сірьожею втомились сильно на зйомках, але потрібно було подивитись один ракурс з труни. Весь майданчик шумить, Римма Зюбіна щось своє розповідає, Сергій Малюга своє, всі жужжать, а ми прилягли в ту труну і… заснули. Ненадовго, правда, але був такий прецедент.

Я ж лазила всюди, мені треба було все перевірить. Наприклад, для Аліни Скорик, дівчини, яка вилазила з води, ми побудували конструкцію, в якій вона сиділа під водою, а потім наче виходила з воду. Я полізла перевірити, мало не околєла, ми поставили табуретку, закріпили її вилами, щоб вона могла втриматись. Зняла все одним дублем. І жартували, що зайде в воду Аліна, а вийде Ляшко.

 

Ти говорила щойно, що треба мислити масштабно, виходити на міжнародну арену, от ти вже на цьому рівні: як ти думаєш, чи для людини, яка хоче робити авторське кіно, чи це єдиний можливий вихід – ко-продукція?

Ти знаєш, економічно і організаційно, це звісно – який би знайти ефмефізм, матюкатись же ж не можна – це дуже важко. Всі попереджають, що копродукція збільшує ціну проекту. Це так. Бо за кордоном люди коштують більше, ніж тут, і економічно це дуже складно, іноді навіть невигідно. Вигідніше було б поубавіть апєтіт і зняти більш камерну історію.

А чому ви не подавались на Держкіно на повне фінансування для дебюту?

Бо в мене ж немає професійної освіти. Я ж неуч. (сміється)

Можна було б поубавіть апетит. Це не з цим сценарієм, звісно. Я не знаю, як можна зробити дешевше, я хочу робити те, що я собі уявляю. На жаль, воно масштабне. Тобто, я такий невигідний звєрьок для себе получаюсь.

Я сиділа і думала: “Як же я тут викручуюсь з бюджетом?” Та ніяк я не викручуюсь. Поки що в мене немає глибокого розуміння процесу, щоб зняти дешево. І одним кадром. І на телефон. І щоб воно ще було виправдано. Щоб було креативно.

Але плюс копродукції в тому, що це досвід і зустріч з тими людьми, з якими ти не зустрінешся в Україні. Не тому, що тут якісь не такі люди – я не кажу про якість, я кажу про різноманітність. На кожній території формуються свої стилі, свої правила. От ми були на кольорокорекції і познайомились з Павліковським, який “Іду” зняв. Він підходить і каже: “Тобі що, фреймінг робить оператор?”. Я кажу, ну в мене ж рухлива камера, він ходить, я ж не можу прямо за ним ходить і так по плечу стукати: “лівіше, лівіше”. А він каже “я сам роблю, в мене оператор тільки світло ставить. А у вас как? В вашей стране?” Я кажу, в нашей стране по-різному. В основному, це співпраця [між режисером і оператором].

Але цей момент “А как в вашей стране?” – дуже цікавий. Він збагачує.

 

Можна дивитись французське кіно до посиніння, але поки ти не попрацюєш з французькими кінематографістами, ти до кінця не зрозумієш, чому в них виходить так, як виходить.

 

Хочеться знати більше – як вони працюють, як вони відпочивають, як підходять до процесу, що вони кожен день бачать з вікна. І які в них теми. Думати ширше і глибше можна думати і про свій двір на Троєщині. Але на сьогоднішній день світ так швидко змінюється, а ми натомість трохи зависли. Світ в очікуванні штучного інтелекту і технологічної сингулярності, он Фалкон Хеві успішно полетів і вернувся, запустивши машинку Тесла на Марс, а ми змагаємось, хто з нас кращий українець.

 

 

Д.Б: Останнє питання. Коли я дивилася “Мандрагору”, в мене застрягло в голові: яка твоя улюблена книжка була в дитинстві?

“Хоббіт”. Мені папа його читав. Про повернення туда і назад. Правда, в житті першу книжку я прочитала дуже дивну: “Витязь в тигровій шкурі». Пам’ятаю, що нічого не зрозуміла. Мені було років 6. Мені сподобалось, що вона була велика. Я подумала, що батьки зацінять, що я прочитала таку велику книгу.

 

Марина Степанська, Дар'я Бадьйор розмовляли з Марисею Нікітюк.

Фото: Євгенія Павленко

Джерело: Лівий берег.

Перший Кіноогляд оголосив переможців

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05