Римма Зюбіна: Акторство, на мій погляд, це хороший діагноз
16.07.2017
15 липня 2017 року в рамках 8-го Одеського МКФ пройшла творча зустріч з акторкою театру та кіно, членом журі Міжнародної конкурсної програми фестивалю Риммою Зюбіною. Подаємо короткі тези виступу Римми Зюбіної.
“Сьогоднішній актор не має бути актором амплуа. Він має бути гнучким, пластиліновим, з багатьма скриньками, що відкриваються за потребою. В кіно набагато мобільніше треба працювати. Буває, ти приходиш на майданчик, ти собі щось придумав вдома, а вже все змінилося – хтось за цей час вже переписав текст”.
“Саме Одеському кінофестивалю я дякую за прем’єру нашого фільму (“Гніздо горлиці”), тому що коли в Києві в листопаді ми представили картину, вже був розголос. Не секрет, що тут збирається професійна публіка, яка вже передавала один одному – це треба подивитися”.
“Артхаус ніколи не збирає касу, а “Зоряні війни” збиратимуть. Ми можемо сперечатися все життя із глядачами, але вони голосують своїм квитком і грошима. Ми в чомусь винні в таких смаках, але змінити це важко”.
“В моєму дитинстві у дворі я всіх примушувала грати в театр. Це була практично клініка, тому що ніхто у це грати не хотів, а я їх всіх примушувала вчити текст, виступати. Це був такий собі театр Карабаса-Барабаса”.
“Акторство – це діагноз. І, на мій погляд, це хороший діагноз – займатися кіно і театром. Причому кіно хоча б залишає по собі слід. А от театр – дивна інституція. За вечір ми можемо охопити 200-300 людей. Можливо, вистава зачепить одну людину в залі, в кращому випадку 10. Помирає театральний актор, який ніколи не знімався в кіно – і все. Пам’ятатимуть його лише глядачі, яким він змінив життя. Ми будуємо замки з піску. Красиві і вишукані, але хвиля все змиває”.
“Якщо в людини немає почуття гумору, треба лякатись. Дівчата, ніколи не виходьте заміж за тих, у кого немає почуття гумору. Це страшні люди. В театрі робота – це мить. В світі вона не зробить погоди. Навіть якщо я сьогодні погано зіграла. В філармонії якось я забула текст. Потім виявилось, що в мене був гіпертонічний криз, а я ще кави випила, щоб прийти до тями. І син мені води в антракті приносить, я переживаю, а він мені й каже “Мама, ніхто ж не помер від того, що ти забула текст”. Тому тільки з гумором до цього можна ставитися”.
“Кіно – це курортний роман. Ми на невеличкий період всі зустрічаємось, нам всім приємно, ми всі один одного любимо і потім розстаємось. А вже коли трапляються зустрічі – ми як рідні. А в театрі не так. Ти приходиш юним, а виносять тебе тільки вперед ногами. Тут ми проходимо всі стадії любові. Від “Ромео і Джульєти” – закоханості абсолютної – переходимо до “Макбет”, а закінчуємо, як в тому анекдоті: “Все життя ненавиділи один одного, але не могли розійтися – чекали, поки діти повмирають””.
ОМКФ, 16 липня 2017 року