Люби мене: продовження не потрібне
12.03.2015
Нещодавно в українському прокаті, зокрема й у Львові, стартував показ фільму «Люби мене» режисерів Марини Ер Горбач та Багадира Ера із Вікторією Спесівцевою та Усханом Чакиром в головних ролях. Це їхня друга спільна повнометражна картина, що вже отримала низку відзнак.
Олег Жовтанецький, ZBRUC
«Люби мене» – це доросле європейське кіно на українському та турецькому матеріалі. А що матеріал накладається, то це, мабуть, тому, що історія наша не така вже й різна, а сучасність взаємодоповнюється як два маленькі пазлики глобалізаційної картини світу. Можливо, також і тому, що українка Марина Ер Горбач та турок Багадир Ер доповнюють один одного і творять, говорячи мовою штампів, не тільки «базову суспільну одиницю», але й успішний режисерський тандем, який, у нашому випадку, б’є одним пострілом одразу двох зайців. І б’є, сказати б відверто, наповал.
Режисери майстерно викривають гнійники патріархальної та посттоталітарної екзистенцій. Тлом фільму є соціальні проблеми, які, хоч і різняться в «турецькій» і «українській» його частинах, в цілому зводяться до темної сторони місяця: життя за подвійними стандартами, відсутність ціннісних орієнтирів сучасного суспільства, не залежно від того, по який бік Чорного моря живуть люди. А можливо, ця проблема виходить за рамки географічні, і є карою сучасної людини, де б вона не жила.
Саме ця щоденність і буденність «гріхопадіння» людини і суспільства робить кіно не турецьким і не українським. У системі координат нашого європейського piccolo mondo це – кіно щонайменше європейське; і з претензією, без перебільшення, на світове визнання.
Однак публіка, здебільшого жіноча її половина, сприймає фільм у романтично-мелодраматичному контексті. Та й сама назва «Люби мене», ніби маркетинговий хід, відфільтровує на вході до кінотеатру фокус-групи нашого з вами споживацького суспільства на тих, хто хоче поплакати, та тих, хто хоче посміятися. Однак, чи це кіно про любов? Ні – це однозначно кіно про життєвий шанс стати іншими, вирватись за рамки імітації, симулякру буття, повернутись до витоків Людськості через первозданне почуття Любові. А сама назва, хоча й здається при афіші типовою банальщиною, вистрілює у фільмі несподіваним чином. Головні герої, промовляючи слово «любов» як перші люди, які щойно пізнали різницю між добром та злом, скуштувавши забороненого плоду, ніби знову віднаходять обіцяну землю й вчаться знову нею ходити. Промовляючи майже по-буквах «любить», інстинктивно відтворюють загублене відчуття. Годі говорити, що актори Усхан Чакир та Вікторія Спесивцева майстерно відтворюють життя поза раєм, переживають у кадрі свої власні, не менш трагічні, життя. Шанс, який дає їм доля, наче спалах блискавки, вони, на відміну від інших, помічають і без вагань линуть на світло – як маленькі комашки, піддаючись споконвічному інстинкту.
На особливу увагу також заслуговує артикуляція режисерами локацій Києва. Як і у класичному «За двома зайцями», «кієвская жизнь» постає перед нами контрастами в стилі sacrum i profanum. «Вони або святі, або грішні» – говорить один із другорядних героїв про українок.
Ця теза безліч разів знаходить підтвердження, однак уже в матеріальному світі. Зокрема, у порівнянні непорівнюваного – будки із традиційним турецьким їдлом на тлі золотих куполів із хрестами, дорогої квартири-студії героїні-ляльки та квартири її мами й бабусі в стилі убитого соцреалізму. Пролетарське походження героїні, якій вдалося «стати успішною», підтверджують її колишні подруги та мешканці неблагополучного району, що їх у Києві та й у всій іншій Україні 99%. Тут же і відкриті й вільні дніпровські кручі у стилі фламандської художньої школи, й неприємна замкнена камера попереднього утримання котрогось із численних райвідділів (не плутати із куточками раю) міліції Києва.
Ще більше вражає, коли у фільмі виринають знайомі больові, досі пульсуючі розломи нашого життя «до» і «після». Вражає тому, що фільм був знятий задовго до трагічних і водночас сакральних подій позаминулої зими. Звідки вони знали? «Ось музей Леніна. Ленін, знаєш? Такий в кашкеті, який зробив революцію…», – іронізує головна героїня, демонструючи Український дім. А далі – щось неймовірне: ось упізнавана арка стадіону «Динамо», камера ніби завмирає на мить. Можливо, це не операторський прийом, а тільки внутрішнє відчуття часу, невідоме сторонньому до українського питання глядачеві, коли пришвидшується пульс й серце стискається в передчутті чогось трагічного: ось арка, ще зовсім білосніжна… А це – порожній Хрещатик, однак якийсь не такий, яким він бував до Революції – безтурботний та байдужий. Ніби щось дзвенить у вухах, а в горлі починає перчити від нервово-паралітичного газу та їдкого чорного диму. А це пам’ятник тому самому пролетарському вождю, якому на його батьківщині знову і знову приносять жертвоприношення, як доісторичному Ваалу. Камера, повільно смакуючи, фокусується на постаменті, ніби натякаючи: ніщо не вічне під сонцем.
То ж яка розв’язка? Тільки не потрібно банального, що два люблячі серця обов’язково будуть разом, тому й, мабуть, не варто знімати продовження, як наївно сподіваються деякі глядачки. Здається, режисери задумували у фільмі песимістичний кінець – кожен знову занурюється в своє болото… Однак, щось змусило їх завбачливо залишити маленьку шпаринку ірраціональності – непомітну закваску дива, яка дає життю шанс. Ми ж тепер добре знаємо – шанс завжди є!
Олег Жовтанецький, ZBRUC, 5 березня 2015 року