Тенденції українського кіно-2013: фільми про нацменшини та провал державної кінополітики
28.01.2014
Ігор Грабович, Тиждень.ua
Кількість не означає якість
2013-го істотно зросла кількість українських фільмів. Зараз рахунок йде на десятки картин різного метражу, жанру і тематики. Українське кіно наявне і на вітчизняних та міжнародних кінофестивалях , і у прокаті, здебільшого українському. Фільми короткого метру об’єднуються в альманахи, а повнометражні картини виходять найчастіше обмеженим тиражем і демонструються зазвичай у незручний для глядачів час. Проте кількість ніяк не переросте у якість. Торік на екрани вийшло сім повнометражних картин, які доволі посередньо пройшли у прокаті (зібравши у середньому по $30 – 50 тис. кожна) та не здобули призів на великих кінофестивалях. Більшість цих стрічок були профінансовані державою або повністю, як «Іван-сила», або частково, як «Параджанов». Відносний неуспіх українського кіно можна пояснити його невеликою технічною якістю, відірваністю сюжетів картин від українських реалій, невідповідністю очікуванням сучасної аудиторії українських кінотеатрів, а також невмілим просуванням у прокаті. Касовий рекорд для сучасного українського кіно поставила стрічка молодого режисера Любомира Левицького «Тіні незабутих предків», яка вийшла на екрани на початку листопада 2013 року. За вісімнадцять днів прокату картина зібрала більше $600 тис. (дані про бюджет фільму різняться – від $800 тис. до 2 млн). У виробництві цього фільму українська держава участі не брала. Стрічка є певним парадоксом у сучасному українському кіно. Негативно зустрінута критиками, вона була схвалена публікою, яка прийняла і надуманий на межі абсурду сюжет, і цілковиту умовність вітчизняних реалій, і зовсім неадаптовані до місцевих жанрові канони. Серед плюсів картини, які згадують глядачі, – вдало підібраний акторський склад та візуальні ефекти, які поки що екзотично виглядають у вітчизняному кіно.
Кіно національних меншин
У травні 2013-го в український прокат вийшов перший кримськотатарський фільм «Хайтарма» режисера Ахтема Сейтаблаєва. Сюжет картини обертається довкола депортації кримських татар у травні 1944 року. Фільм збурив невеликий скандал у Криму через позицію російського консула Владіміра Андрєєва, який заявив, що фільм «спотворює історію Великої Вітчизняної війни». Не позбавлена очевидних для дебютанта недоліків (насамперед сценарного характеру), ця стрічка стала своєрідним викликом для українського кіно, яке останнім часом оминає історичну тематику, особливо контраверсійні події минувшини та їхній зв’язок із сьогоденням. Скажімо, дотепер ні Голодомор, ні участь українців у Другій світовій війні так і не знайшли адекватного відображення у кіно. У грудні режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук по-своєму підхопив тему національних меншин, випустивши у кінопрокат свій повнометражний документальний фільм «Красна Маланка», який є розповіддю про святкування Маланки у румунському селищі Красна (Красноїльськ) Чернівецької області. Фільм багато в чому новаторський для українського кіно і тематично, і засобами фільмування. Подібного штибу фільмів бракує в українському кіно, яке уникає локальних історій та чіткого соціального та національного контексту.
Провал державної кінополітики
2013 року відбулося скорочення державного фінансування кіно на 20 млн грн. Схоже, подібне стане традицією, бо у проекті бюджету на 2014 рік видатки на вітчизняне кіно будуть урізані ще на 34 млн. Зменшення фінансування, разом із незначними успіхами українських фільмів, створених за участі Держкіно, засвідчують провал державної кінополітики, яка загалом зводилася до розподілу державних коштів за не зовсім зрозумілими критеріями. Своєрідним фільмом-симптомом, який позначив собою і стан українського кіно, і української держави 2013 року, став альманах «Відкритий доступ», створений громадською організацією «Новий громадянин». Альманах складається з п’яти коротких фільмів, які розповідають про зусилля українських громадян добитися справедливості за допомогою закону «Про доступу до публічної інформації». Найбільшого галасу здійснила новела альманаху «Межигір’я» режисера Володимира Тихого, у якій йдеться про кілька спроб журналіста Сергія Лещенка дізнатися, кому належить резиденція українського президента Віктора Януковича. Ймовірно саме через цю новелу показ альманаху часто зривається не тільки на Сході чи Півдні, але і на Заході України. Альманах ніби вказав дорогу для українського кіно, яке має бути насамперед актуальним та соціального ангажованим, щоб отримати увагу суспільства.
Нові ініціативи
Євромайдан – найважливіша подія не тільки для українського суспільства, але і для майбутнього українського кіно. Йдеться і про фільмування подій на Майдані та навколо нього, і взагалі про перехід ініціативи у створення кіно від держави до суспільства. Виникнення спільнот на кшталт «Вавілону 13» демонструють не просто мобільність українських кінематографістів, їхню ініціативність та сміливість, а ще і створюють нові кінематографічні форми та відкривають альтернативні способи фінансування кіновиробництва. Цілком можливо, що подібні ініціативи, які вже тепер мають позитивний резонанс і в Україні, і за її межами, зрушать консервативний кінопрокат та вітчизняне телебачення, які вперто не помічають ні українського кіно, і українського суспільства.