Вожді та ми
18.09.2015
«День» вітає нашого постійного автора, кінокритика, голову Національної спілки кінематографістів України Сергія Тримбача, якому 17 вересня минає 65 років. До уваги читачів продовження його Мемуарних історій (Мем-сторій). Далі буде, тільки так!
Сергій Тримбач, «День»
Усе життя мого покоління та покоління моїх батьків пов’язане, так чи інакше, з вождями. У часи тоталітарні і посттоталітарні — бо ж вождизм нікуди не подівався, месій у нас досі хоч греблю гати...
«ЩОБ ВОНИ УСІ ТАМ ВИЗДИХАЛИ...»
Моя бабуся, Марія Семенівна, вождів і узагалі керівників не любила. Хоча щовечора, рівно о десятій, перш одійти до сну, слухала радіоновини з Москви. Це називалось «послухаю, що вони там брешуть про політику». Зазвичай усе починалося з інформаційної оповідки про те, як Брежнєв, скажімо, зустрічає ефіопського лідера, як хтось там ще вирушає в поїздку... Бабусине резюме було майже незмінним: вона зневажливо махала рукою і промовляла: «Одно стрічають та проводжають. А діла не роблять. Шоб вони уже там усі виздихали...» Хоча в цілому радянську владу оцінювала позитивно, у такій редакції: «Хароша власть, тільки дуракам дісталась».
Більшість народу не розраховувала, що там нагорі швидко «виздихають». Та все ж прислухались: як воно там? Оскільки прямого зв’язку з «верхами» не існувало, шукали його в обхід. Батько купив радіолу і вечорами слухав — крізь тріск і виття глушилок — «ворожі голоси». За багато років, 7 листопада 1990-го, я опинився в приміщенні радіостанції «Голос Америки». «А можна парад на Красній площі подивитись»,— несподівано для самого себе запитав я. Можна. Увімкнули, дивимось. Я вщипнув себе: може, це мені сниться? Ті самі голоси, які ще слухав мій батько... Про те, що там і як витворяють наші вожді.
«НЕТ, ЭТО — НЕ ЛЕНИН!»
Був колись такий Григорій Борисович Зельдович, кіностудійний редактор — ще з давніх-давен. Він і з Довженком на фільмі «Іван» працював, і з Михайлом Роммом над картиною «Ленин в октябре»... Трапилось так (працював тоді у Спілці кінематографістів), що я мало не щодня приходив до нього у гості — у справі, він допомагав голові Спілки, Тимофію Левчуку, писати звітну доповідь до з’їзду, і я був при тому. Щоразу Зельдович вручав мені свіженький номер газети «Правда», щоби я почитав «передову статтю» (був такий жанр у ті часи). Текст «передової» увесь був попідкреслюваний різнокольоровими олівцями.
Для чого писалися такі статті ні я, ні більшість людей втямити не могли. Набір гасел і загальних фраз. Відтак Зельдович починав мені тлумачити: от ся фраза означає те то, а ця таке то... З’ясувалося, що «передові» були шифровками, такі собі «Центр — Юстасу». Мій співрозмовник шифр знав, от у чім справа. Зі мною, одначе, секретом не поділився. А то цікаво було би заново перечитати ті «передовиці для вдовиці».
Якось Зельдович оповів про те, як картину «Ленин в октябре» показали вдові вождя світового пролетаріату Надії Костянтинівні Крупській. Коли показ фільму завершився і увімкнулося світло, усі побачили: жінка сидить, затуливши обличчя долонями. Так тривало кілька хвилин. Потому вона забрала руки і сказала: «Нет, это не Ленин!»
І треба сказати, мала рацію. Бо ж хіба Борис Щукін, з його ексцентрикою і екранними конвульсіями, схожий на того чоловіка, з яким Крупська прожила життя? Одначе для нашого покоління Ленін уявлявся саме таким, яким показав його Щукін: трохи позером, трохи блазнем, фанатиком більшовицьких ідей, що невпинно йшов уперед і тільки вперед. А ми тиснулись за ним, за блискотом комуністичних променів, у світлу і прекрасну будущину. Яка, на жаль, так і не постала. Мої бабуся і мама були упевнені: соціалізм не переміг тільки тому, що Ленін зарано помер, а Сталін і його камарилья усе зіпсували, пішли не тією дорогою, хоча Ілліч показував же з усіх пам’ятників, куди йти. Ох, сліпці.
СТАЛІН ІЗ НАМИ
Над моєю залізною колискою висів, одначе, портрет не Леніна, а Йосипа Сталіна. Так що від перших своїх днів я був під його наглядом. Коли вождь помер, мені було тільки два роки і ніяких жалів по ньому я не пригадую. Одначе ж портрет продовжував висіти над колискою, перетвореною на невеличкий склад для ганчір’я. Уже навчаючись у Києві я, по кожному приїзді, закликав маму винести оту страхітливу мордуленцію. Мама не погоджувалась. «Нехай висить, він їсти не просить,— відповідала.— Та і боюсь я! Винесемо, і щось случиться з нами, з хатою... Нє-е, хай уже буде!»
Так він і висів аж до середини 70-х, поки в хаті не зачали робити ремонт, перестройку, сказати б. Тільки тоді Сталіна урочисто винесли, тремтячими, щоправда, руками. І нічого страшного не трапилось. Коли почалася Горбачовська перестройка, я згадав той ремонт і його користь для очищення від злих духів.
КВАДРАТНО-ГНІЗДОВИЙ НІКІТА СЄРГЄЄВІЧ
Ставлення до Микити Хрущова — пам’ятаю з дитинства — у простих людей було здебільшого іронічне. Блазень він і є блазень. Надто багато політичного цирку. Напевно, у теперішні часи він виглядав би «своїм». Та ще й у вишиванці...
На початку 1960-х пішли анекдоти про вождя. Особливо про насадження кукурудзи і квадратно-гніздового способу посадки «королеви полів», як тоді величали кукурудзу. До прикладу такий анекдот. Колгоспника запитують, як він ставиться до «квадратно-гніздового». Відповідь: Погано ставлюсь. Раніше взяв мішок, зайшов на поле та й чухрай собі збіжжя. А тепер на кукурудзяному полі тебе видно зусібіч...
Олесь Гончар розповідав мені, як викликав його до себе, по війні, Хрущов (він тоді очолював українське ЦК) і довго оповідав про успіхи сільського господарства. Під його «чуткім руководством», звичайно. Особливо просторікував про кабанячу щетину, яку збирали на промислові потреби, цим Микита (в народі його так називали) пишався чомусь найбільше. Любив, любив Микита Сергійович село і все, що вироблялося на землі. Потому помічник першого секретаря Гапочка пояснив: Хрущов хоче, аби письменник написав про нього книжку. Відмовитись було неможливо, прийняти пропозицію важко. Олесь Терентійович, наскільки пригадую його розповідь, схитрував: послався на необхідність вивчити матеріал, це потребує часу... Невдовзі Хрущова забрали до Москви і про книжку забулось.
І ще розповідав Олесь Гончар: як Лазар Каганович, який замінив Хрущова на цеківському капітанському містку, незрідка викликав письменників до себе, за тодішнім звичаєм уночі, і читав їм напам’ять українську класику. Пам’ять він мав блискучу, знав, виходить так, не тільки українську мову, а й літературу. Найчастіше лунали рядки Михайла Коцюбинського з «Фати моргани»: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце?»
І СПРАВДІ, ДЕ ВОНИ?
Не перевіряв, чи справді так було. Одначе ж байка така. На початку 1960-х у столичному кінотеатрі «Київ» звільнили директора. За віщо? А тому, що хтось виявив пильність і просигналив нагору. Йшов мимо і побачив: з одного боку на фронтоні кінотеатру висіла афіша документальної стрічки «Наш Никита Сергеевич», а з другого — фільму «Ідіот», за романом Достоєвського. Самі розумієте, як воно змонтувалось. За от сей «монтаж» і погнали директора: «потеря бдительности» тоді не вибачалась.
ВСЕ ПО-БРЕЖНЄВУ
Не любили ми Леоніда Ілліча, ох, не любили. Від середини 1970-х почалася доба замало не цілковитого маразму. З Брежнєва ліпили нового Сталіна — він тобі і генералісімус, він і герой Малої землі, яка перетворилася — у викладі тодішніх ідеологів — у головну подію Великої Вітчизняної (бо там воював полковник Брежнєв)... Серед величезної кількості анекдотів того періоду був і такий. По війні солдата викликають до військкомату. «А ну,— кажуть,— зізнавайся, де був? На Малій землі воював, чи під Сталінградом відсиджувався?»
А загалом Ілліч був душкою. Рада Гаврилівна Щербицька, вдова колишнього керівника України, оповіла мені (я брав участь у роботі над фільмом про її чоловіка) одну із історій. «У Брежнєва під час війни були фронтові подруги, так звані ППЖ (походно-польові жони)... Що ви думаєте — кожну видав заміж, не нижче полковника. Коли йому виповнилось шістдесят, запросив усіх у Кремль, кожну поцілував і вручив невеликий подарунок».
Коли Брежнєв помер 1982 року, моя мама зненацька обізвалась у телефонну трубку: «Так плакала... Шкода його. Вже старенький був, хворий, а працював до кінця». Хоча до того шпетила його нещадно. Жалісливі у нас жіночки.
З’ява Михайла Горбачова ошелешила передусім телевізійною картинкою: у нього були чисті, немутні очі, говорив без папірця. Видалося, ось він, кінець епохи маразму. І справді, один маразм завершився, починався інший...
«ВРАГ НЕ ДРЕМЛЕТ»
Перестрибую вже у новітній час. Перші сто днів президентства Віктора Януковича, мене запрошено до палацу «Україна» на урочисто-обіцяльне зібрання. Охороняє палац заледве не полк внутрішніх військ. Янукович читає цілісіньку доповідь, десь на півтори години. Скучно, тепло, затишно — я й задрімав. Розплющую очі і бачу: на мене, таке враження, наставлено зо двадцять камер. От холєра, покажуть крупним планом і скажуть: а от кінематографісти (кінематографи, як одного разу висловився наш герой) не люблять президента, то ж нічого їм гроші давати на кіно.
Та поруч легке сопіння. Повертаю голову — а це так само задрімав мій колега, керівник однієї з творчих спілок. Праворуч хтось захропів. Ба та це ж академік, великий поклонник політичних талантів Януковича. Обертаюсь назад: увесь ряд позад мене спить уповалку...
І згадав я старий совіцький анекдот. З’їзд партії, надходить інформація: у залі іноземний шпигун. Тільки як його вирахувати? Якийсь чолов’яга береться, обіцяючи зробити це швидко, «без шума и пыли». Справді, за п’ять хвилин приводить якогось мужика. Перевірили, справді шпигун. Питають у чоловіка: як тобі вдалося, та ще так швидко? Відповідь: «А, враг не дремлет!»
І дійшло до мене. Не ворог я Януковичу. І всі ті, хто дрімав, а чи й хропака давав. Радше друзі... Так і дрімали б, якби Майдан не розбудив. Хоча дехто й зараз продовжує дрімати в «Україні», солодко занурившись у зручне крісло.
Сергій Тримбач, «День», 16 вересня 2015 року, №168