Вночі з 4 на 5 жовтня о 00:50 на «1+1» у програмі «Арґумент-Кіно» – «Перший поверх» Ігоря Мінаєва
03.10.2015
Володимир Войтенко, «Арґумент-Кіно»
Вночі з 4 на 5 жовтня о 00:50 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм «Перший поверх», що він створений режисером Ігорем Мінаєвим на Одеській кіностудії 1990 року.
«Перший поверх» було зафільмовано на Одеській кіностудії 1990 року випускником кінофакультету Київського театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого Ігорем Мінаєвим.
Кінець Радянського Союзу… Історія трагічного кохання перукарки, що прагне вирватися з тісного комунального світу до світу незнаної, але бажаної свободи. Іще один варіант, іще одна вільна інтерпретація сюжету безсмертного оповідання Проспера Меріме «Кармен».
Режисер «Першого поверху» Ігор Мінаєв народився 1954 року в Харкові. 1985-го він зняв короткометражну стрічку «Телефон» за віршем російського письменника українського походження Корнія Чуковського, що отримала приз на Московському міжнародному кінофестивалі.
По тому ж на Одеській кіностудії створив два повнометражні фільми – «Холодний березень» і, власне, «Перший поверх», у яких так чи так відбилися соціальні зміни, що охопили тодійшній СРСР у результаті ґорбачовської так званої «пєрєстройки», омріяної керівником компартії та країни перебудови соціалістичного суспільства.
Прикметними тут є свідчення самого Ігоря Мінаєва, зроблені 2012 року під час Одеського міжнародного кінофестивалю, коли «Перший поверх» демонструвався в програмі «Загублений світ. Українське кіно початку 90-х».
Мені принагідно довелося вести прес-конференцію, на якій режисер, що спеціально прилетів із Франції, сказав: «Це був час абсолютної свободи. Тоді можна було робити все, чого забажаєш – грошей потребувалося небагато. Але й про кінопрокат не йшлося. Та можна було зняти щось таке, про що раніше не вдавалося навіть помріяти. То був ковток свободи».
Так, зрештою, достатньо багато тогочасних талановитих фільмів, створених на радянських кіностудіях, зокрема, й українських, радше мали успішну фестивальну долю, аніж глядацьку перспективу. Коли тим часом відкривалися прокатні шлюзи для раніше забороненого західного жанрового кіна.
Обидва згадані фільми Ігоря Мінаєва також мали відповідну долю. Їх було відібрано для показів у програмах Каннського фестивалю. Зрештою, вже 1988 року, після французької презентації «Холодного березня» Мінаєв фактично перебрався жити до Парижа – викладав, на запрошення, в кіношколі.
І «Перший поверх» чудово прийняли у Франції – і глядачі, й критика. Після чого Мінаєву одразу ж запропонували знімати далі. І це була стрічка «Повінь», за прозою російського письменника Андрєя Платонова. Головну роль тут виконала абсолютна французька кінозірка Ізабель Юппер.
Згодом Мінаєв ставив п’єси у французьких театрах та зафільмував кілька повнометражних ігрових та документальних фільмів. Один із них, найостанніший – «Далеко від Сансет-бульвару», що розгортає історію так званого забороненого, історію приголубленого владою режисера-гомосексуаліста епохи Сталіна – Мінаєв знімав цілком у декораціях київської кіностудії Дровженка.
Взагалі ж, Мінаєв має проект ігрового фільму, про що також розповів під час вже згаданих відвідин Одеси, в центрі якого постать українського кіногенія Олександра Довженка. Але те, певно, в майбутньому.
На разі ж «Перший поверх», стрічка, яку створено 25 років тому. І яку критики прописали за своєрідною адресою, що її назва «магічний натуралізм».
Мається на увазі особливий спосіб кіновпливу на глядача. Той виявляється настільки завороженим достовірністю психологічних порухів і стану героїв, що схильний вбачати доленосність і фатальність у їхніх наймізерніших фізичних проявах, намагається вгледіти першопричину фатальних розв’язок у найпростіших відчуттях і реакціях персонажів.
Перед нами розгортається стихія життя соціальних низів, проти якої бунтує тогочасна Кармен. Реалії цього життя у фільмі відтворено з фантастичною скрупульозністю. Правдивість фактур, що надзвичайно важливо для глядацької довіри до кіна, абсолютна.
Важко не погодитися, що сама назва фільму Ігоря Мінаєва – «Перший поверх» – сповнена відомої соціальної метафоричности. Та, попри це, маємо картину про кохання, в якій радше промовляють не словами, а поглядами, де багато значать неакцентовані жести, де безвихідь та приреченість прозирає крізь щасливі хвилини.
У програмі демонструватиметься спеціально створений сюжет, у якому йтиметься про невротичну героїню як один із символів «перебудованого» кіна.
Володимир Войтенко, «Арґумент-Кіно», 2 жовтня 2015 року