«Капелани»: війна як любов
05.10.2015
Олена Коркодим, «Документи»
«Капелани» – неігрова стрічка-оксюморон. Вона поєднує такі полярні сенси, як катастрофа і здоровий глузд, «гради» і причащання, дідівщина і воля Христа. Виходячи з філософії цієї роботи, віссю координат у випадку з кінцем світу знову може бути розп’яття.
За симетрією з хрестом, фільм опирається на історії чотирьох капеланів ? священників, які супроводжують військових.
За хронологією, початком відліку кінокартини є момент, коли головні герої визначаються з покликанням. Самі вони кажуть, що священнослужителів обирає Господь, і обрані навіть чують його голос. Наприклад, один із нинішніх капеланів таке рішення спочатку приймає в шкільному віці, а вдруге – після війни в Афганістані. А до того, як пролунає голос Бога, як ідеться у фільмі, віддані Христу люди почуваються, як інші діти – навчаються в школі та слухаються маму.
Укріплюючись у своїй вірі і покликанні, ці люди не мають іншого вибору, аніж стати капеланами – в Україні розпочинається війна. «Церква виявилася не готовою до таких подій. На момент початку війни на Сході в Україні було 47 капеланів», – каже один із головних героїв. Так само не сподівалася церква і кривавого розгону Майдану під час Революції Гідності. Однак в обох випадках для українців пролунали дзвони – тепер капеланів, за даними, що наводяться у фільмі, 87.
Отже, 87 капеланів, йдучи їхніми замінованими дорогами, намагаються підтримати солдат, які бачили смерть уже не тільки в фільмах. Хтось для цього проходить разом із «польовими послушниками» всі їхні тренування, хтось – запрошує молитися за душі загиблих товаришів і воювати не з ненавистю, а з любов’ю до України. Усі четверо, за сюжетом стрічки, є сильними особистостями.
Фіналізує ці пошуки і випробування участь українських капеланів і захисників у щорічному міжнародному паломництві військовослужбовців до французького міста Люрд. Сюди прибувають представники країн, які воювали, аби разом запалити свічки. Оповідаючи про це зібрання, авторам стрічки вдається візуалізувати таке інтимне поняття, як віра. Ось вона – палає у руках військових, які ще вчора скеровували один на одного дула автоматів. А може, у цьому фільмі візуалізовано зовсім інше? Наприклад, любов. Адже Бог є любов…
Однак про любов, як і відданість, у стрічці йдеться насамперед у серцях капеланів. Наприклад, один із них каже, що приїздить на Донбас заради Христа. А інший капелан нічого про це не каже. На Сході його було двічі поранено. За фільмом, він має дитинець, мудрого пса-доглядача церкви. Він зрощує лимонник у своєму саду, щодо якого йому просто ввижаються негаразди. Однак час від часу цей чоловік складає речі до авто і рушає на Схід.
Матеріали для стрічки фільмувалися протягом року. Тематично ці сюжети можна розділити на міні-байопіки капеланів, психологію часто 23-річних захисників України, спілкування українців із іноземними військовими у потягу.
Неможливо не відзначити, наскільки витончено автори фільму зображають війну. Війна у «Капеланах» – це залпи і снаряди, як завше було у радянській хроніці. І, як вперше вразило, – світлини доброзичливих і відкритих молодих хлопців, які одна за одною поглинає темрява. Ні натяку на криваві й безглузді сцени. Не відчувається ані скорботи, ані розпачу у діях солдат. Єдиний акцент – на їхню скутість, яка, як, здається, натякають творці фільму, – наслідок пережитого на війні.
Операторами виступили Олександр Савранський та Вадим Гончаренко Зафільмовані ними факти і спостереження не викликають сумнівів на предмет достовірності. Навіть більше: вказують на ширші можливості відеотехніки. Так, в одній зі сцен братання вояків фотограф застерігає: «Тільки сховайте пиво. Жодного пива в кадрі!» А кінорежисер, як бачимо, впевнено включає цю сцену до стрічки.
При цьому правди автори фільму, здається, не прагнуть. Їхня мета – праведність, і глядачів вони закликають іти на фронт посильної допомоги Україні.
У монтажі на першому плані – вербальна складова. Таким був пріоритет кінорежисера, випускника Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету Валентина Дігтяренка. Часом відеоряд у стрічці швидко варіюється від теми до теми, а до сцен паломництва монтуються синхрони капеланів, які до Франції, здається, не поїхали. Також незрозуміло, чому на початку фільму частина оповіді двох із чотирьох капеланів раптом подається у стилі портретів Віродження на чорному тлі.
Попри ці недоліки, стрічка є цілісною, виваженою і своєчасною, чого дуже важко досягти авторам сучасних документальних фільмів на тему війни. Це історія про утрати й трагедії, яка надихає. Неординарною є тема стрічки, як і покликання її героїв. Це картина, однаково доречна для перегляду на кінофестивалі, у кінозалі, на телебаченні й на моніторі домашнього комп’ютера.
«Капелани» – дебют молодого кінорежисера, який опирається на допомогу його однодумців із церкви. За плечима частини команди, зокрема, продюсера Павла Казанцева – проект «Любомир», тож свою роль тут зіграв і досвід. А щодо інших досягнень фільму є цілком логічне пояснення – диво Господнє.
P.S. Фільм «Капелани» Валентина Дігтяренка іще демонструється у кінопрокаті кінотеатру українського фільму «Ліра».
Олена Коркодим, «Документи: імена та прізвища українського документального кіно», 5 жовтня 2015 року