«Брати-2»: телевізійна сповідь
10.10.2015
7 жовтня 2015 року у Києві відбувся перший показ стрічки «Кровний ворог» журналіста Леоніда Канфера.
Олена Коркодим, «Документи»
Роздуми про цей фільм трохи не вписуються в концепцію сторінки «Документи», що створювалася для вивчення авторських прийомів сучасних українських кінодокументалістів. Однак у телефільмі Леоніда Канфера зустрілися такі актуальні питання.
По-перше, у цій стрічці, як і в драмі «Брати: остання сповідь» Вікторії Трофіменко, ідеться про неоднозначну ворожнечу двох рідних братів. Авторка, яку критикують за невдалий вибір реалістичної форми стрічки, відштовхується від частини проблематики повісті «Джмелиний мед» шведського письменника Торґні Ліндґрена. А тележурналіст історію своїх братів екстрено вихоплює із війни на Сході України. Чи вдається йому у цій не придуманій темі піднятися вище історії про суперечливість людських душ?
Окрім того, в Україні цей фільм з’явився на етапі, коли документальне кіно ще тільки починає шукати точки дотику із кіноноідустрією, яка його категорично не приймає. Як показав досвід попередніх неігрових стрічок, компроміси у такій співпраці неможливі: стрічки кінодокументалістів або від початку знімаються як телевізійні, або, як неслухняні діти, вкладаються у прокрустові ложа таких жанрів, як репортаж, публіцистика, нарис. Таким чином у націлених на фіксування епохи змін фільмах «Вавилона’13» для «1+1» з’явилися нетипові закадровий текст, музика, «голови» з синхронами. А документальний телефільм «Любомир» поряд із нетелевізійною документально-публіцистичною стрічкою «Сходи Якова» є відгалуженням інтерактивного проекту «Любомир». Усі три продукти – на одну й ту ж тему, лише з варіаціями.
Ідучи назустріч глядачеві, телепродюсери воліють бачити фільм якомога простішим для сприйняття, потенційно рейтинговим: гострим, актуальним або й скандальним. Отже, телевізійний документальний фільм – це добрий вступ до знайомства із документалістикою чи самодостатня робота?
Спочатку, все-таки, про Леоніда Канфера. У його документах, напевне, зазначено «громадянин світу». «Я з Білорусі, а так – єврей», – представлявся він українським військовим на сході України. А фільмуючи на території, окупованій терористами, ДНРівцям казав: «Я з Москви». Леонід Канфер кілька років готував журналістські матеріали із Чечні, півроку у 2007-му був радником Рамана Кадирова. Відомий циклом програм «Репортерські історії» на «Рен ТВ». Був спецкором НТВ, «ТВ-6», «ТВЦ» в Мінську. Зараз, за словами Леоніда Канфера, він не обмежує себе співпрацею з окремим телеканалом і сам шукає собі теми. Стрічка «Кровний ворог», наприклад, транслюватиметься й українським телеканалом Eспресо TV, і російськими телеканалами. Eспресо TV долучився до виробництва фільму і володіє правами на фільм на території України.
«Кровний ворог» – дві майже симетричні історії братів, один із них вважає себе патріотом України та захисником Харкова, а інший – воює у лавах ДНРівців. Леонід Канфер ставить їм однакові запитання, зокрема, про родинні стосунки та про мотивацію щодо війни по різні види барикад.
Герої фільму походять із неблагополучної сім’ї: після смерті рідного батька обох «виховував» вітчим-садист. Ці травми та алкоголізм матері позначилися і на стосунках обох братів. Один із них, нинішній сепаратист, постійно втікав із дому і його педагогічною поемою стала вулиця.
Із початком війни в Україні шляхи братів розходяться остаточно. У рідкісних телефонних дзвінках старший брат із георгіївськими стрічками на рукавах проклинає молодшого. А молодшому доволі складно розібратися із суперечними ставленнями до цього чоловіка, що виріс із щасливого хлопчака, який із ним досі поруч на світлинах з родинного альбому.
Розказана ця історія у двох паралельних вимірах – текстовому і візуальному. Закадровий коментар (в україномовній версії стрічки – начитка диктора) супроводжує глядача майже постійно. На розповіді тримається і хронологічна лінійка, і тлумачення відзнятого відео. Тобто, кадри розбитої дороги доповнюють коментарі про вибоїни, а застряглі у землі міни у тексті кілька разів фігурують як застряглі у землі міни.
В цілком документальній манері подано інтерв’ю кожного з братів. Відчувається, що автор фільму сам «неагресивно» веде зйомки і спілкується зі звичної для співрозмовника дистанції.
Вочевидь, щоб не вибиватися з розбитних інтонацій російських телеканалів, в оповіді про братів Леонід Канфер двічі обирає епатажні, якщо не масні моменти. Так, він зупиняється на історії кохання молодшого брата, який познайомився зі своєю майбутньою дружиною у масажному кабінеті. (Історія кохання старшого брата, мабуть, не така цікава і до фільму не ввійшла). А одна із дійових осіб фільму, танцівниця, напевне, в життя уявляє себе гідною поваги. А в фільмі її обличчя подане на одному рівні зі стегном. Розмова відбувається під час тренувань у залі, де дівчина оповідає особисту історію, «розтягуючи» ногу на плечі свого партнера із танців.
Попри те, що Леонід Канфер має тривалий досвід співпраці з російським телебаченням, пропаганди чи викривлень у цій роботі не видно. Навпаки, відчувається бажання подати якомога більше позитивних фактів про молодшого брата-патріота і негативних – щодо старшого. Перший іде на доглянуту могилу батька, другий – ледве знаходить зарослу бур’яном могилу матері. Молодший брат, за фільмом, має чудову сім’ю, а старшого дружина вважає зрадником через те, що він пішов воювати, й відмовляється зніматися в фільмі.
Очевидне бажання автора фільму відчеканити тему і позбавити глядача неясних моментів.
Кінодокументалісти до однозначності зазвичай ставляться обережно, не розбивають свою історію на «чорне і біле». Згадати, наприклад, «Портрети» Сергія Лозниці, де глядач сам робить висновки про зафіксованих у повний зріст героїв фільму, вдивляючись у їхні риси. Більше того, досліджуючи тему, автори сучасного документального кіно самі встановлюють правила гри, не дотримуючись загальноприйнятих канонів щодо балансу. Так, стрічка «ДНР, або Химерна історія країни-саморобки», якою цього року відкривася фестиваль Docudays UA, заглиблюється в нетрощі Донбасу на етапі формування так званої «Донецької народно республіки». При цьому Ентоні Баттс зосереджується на самому процесі зародження сепаратизму, не подаючи як альтернативу протистояння патріотів України. Це дає автору фільму можливість глибоко зануритися в події, а глядачеві – отримати доступ до фактів, про які не прочитаєш в газетах, і на їх підставі самому зробити висновок.
Автор «Кровного ворога» підводить підсумок сам. У кінці фільму він каже про те, що негативні стосунки братів – мало не породження розпаду Радянського Союзу, а «якби закінчилась війна, вони того ж дня помирилися б». Під час зустрічі з глядачами він пояснив, що це навіть не висновок, а озвучене ним побажання.
Під час зйомок військових подій кінорежисер серйозно ризикував життям – частина із них велася на шахті Бутівка, що є не менш небезпечним регіоном війни, аніж був Донецький аеропорт. Протягом місяця йому вдалося побувати на обох сторонах барикад і зібрати цікаві факти. Він уник політизації теми, хоча й надто вже звузив оповідь про братів до найпростішого соціального, якщо не побутового, спектру.
А потенціал для ширшого прочитання історії був. Наприклад, запитання про те, як же можливо стріляти у свого брата, звучить як метафоричне. При цьому представники Eспресо TV наголошують, що проблематика фільму – не громадянська війна, а тема «брат на брата».
Що би зробив із цією історією неординарний документаліст? У тому-то й різниця, що пояснень до його рішення не існує, як і до самого життя.
Олена Коркодим, «Документи: імена та прізвища українського документального кіно», 9 жовтня 2015 року
Прем'єрний телевізійний показ стрічки «Кровний ворог» відбудеться на каналі Eспресо TV 10 жовтня 2015 року, о 21:00.