Венеціанський кінофестиваль. Післясмак
11.10.2015
На прохання Cultprostir Ольга Клінгенберг, віддихавшись після кіномарафону у Венеції, розповіла про його парадокси, відкриття та український акцент.
До запаморочення набігавшись за 10 днів по кінозалах, впадаєш у меланхолію тоді, коли потрібно сісти і систематизувати щось для статті. Хочете слухати про переможців? «Их есть у меня». Хочете про те, що справді варто уваги? І це розповім. Бажаєте про український слід? Адже і він був цього року у Венеції. Про все це тільки галопом. Європа, як-ніяк.
Золотий Лев
72-й Венеційський кінофестиваль закінчився в кращих традиціях казки про Попелюшку, з тією лише різницею, що за Попелюшкою як-не-як чесноти все ж водилися. Нікому не відомий дебютант із Венесуели Лоренцо Віґас переміг із фільмом «Здалеку», в якому кожна монтажна склейка або драматична пауза наполягають – ми хотіли показати елітній публіці серйозність своїх намірів, ми знаємо, що таке фестивальна кон'юнктура. В її негласних правилах голубити некінематографічні країни в пошуках свіжого повітря й «нових хвиль» саме там. Навіть якщо це чергове відкриття велосипеда, «кращим фільмом» готові визнати щось украй вторинне.
Назвою картини можна пограти, препаруючи режисерський почерк. Бо ж і конфлікт, і саспенс, і мінімалістична манера історії зближення 40-річного зубного техніка, який приховує дитячу травму від батька, та хлопця з вулиці, який відчайдушно намагається довести собі, що він не продажна дешевина, все десь там – лишилося на рівні задуму, невиразно і дотично зрежисовано Віґасом. Скупа чоловіча драма з гомосексуальним забарвленням, яка через усю оповідь тягне одну ноту і провисає недомовками та порожнечами, ще й закінчується натяками на фінал годарівського «На останньому подиху». Щось дуже здалеку черпає новоспечений володар Золотого Лева.
Срібний Лев
Судячи з усього, латиноамериканська хвиля – головна ставка у Венеції. Це якщо шукати вагомі пояснення, чому два головні призи поїхали на дальній континент, а не списувати все на сентименталізм Альфонсо Куарона – голови венеційського журі, за походженням мексиканця. Срібного Льва він присудив аргентинському «Клану», що майстерно перелицював скорсезівський стиль для жорсткої кримінальної історії сімейки кіднеперів.
Режисер «Клану» Пабло Траперо вже перебуває в статусі представника тієї самої чергової свіжої кінохвилі з Аргентини. Ноу-хау за ним не сильно помітно, але професією Траперо володіє і сюжет, який, до речі, теж тягнеться здалеку – з 80-х, і є абсолютно реальним, розігрує як по нотах. Нехай і північноамериканських: для ритму в картині багато хітів епохи – від Роллінгів до «The Kinks», для узагальнень – хроніка, для гостроти – документальність. У момент зламу аргентинської історії, переходу суспільства від диктатури до демократії стався страшний скандал із цілком добропорядною з виду сім'єю Пуччіо, яка промишляла викраданням людей. В цьому скандалі, згідно зі стрічкою Траперо, як у краплі води, відобразився повалений тоталітаризм, а в самому «Клані» – жорстка структура американського гангстерського фільму.
По заслугах
Якщо кому і припали заслужені лаври нинішньої Венеції, то саме головній прикрасі конкурсної програми – анімації «Аномаліза». Гран-премія журі, але що ще цінніше – одностайне визнання глядачів. Сценарист шалено успішного для свого часу «Бути Джоном Малковичем» Чарлі Кауфман, що практикує сьогодні в режисурі, знову з огляду на фобії сучасної людини вигадує не менш гротескні сюжети, ніж голова Малковича.
Пам'ятаєте, що відбулося, коли сам носій голови зазирає в неї? Все приходить до одного страхітливого одноликого знаменника. Так і з героєм «Аномалізи», теоретиком в галузі client service (всі ці «як я можу до вас звертатися?» або «продегустуйте наш парфум»), котрий потрапив у пастку сервісної ідеології. Майкл Стоун чує лише один голос. Рівний, вкрай чемний... чоловічий. Ним говорить і таксист, і готельний оператор, і колишня коханка, і навіть дружина з дитиною. Кафкіанська тінь ось-ось затягне готель в Цинциннаті, де Майкл перебуває в очікуванні своєї лекції, але раптом за дверима звучить справжній жіночий голос, і до героя в особі простачки Лізи повертається щось і справді аномальне для сьогодення – щире людське спілкування.
Кауфман і його співрежисер аніматор Дьюк Джонсон збирали бюджет на «Аномалізу» краудфандінгом: чудовий приклад людського фактора! А відплатили глядачеві дивною подібністю до життя свого лялькового світу, до того ж – абсолютно зірковим виступом Дженіфер Джейсон Лі, яка надала Лізі свій голос і заспівала за неї а капела «Girl Just Want To Have Fun». Повірте, вибухова реакція публіки на цьому виконанні буде тим самим загальним знаменником для «Аномалізи» в будь-якій аудиторії.
Бенефіс богів
Венеційська Мостра ніяк не визначиться – що вона за фестиваль, інтелектуальний або зірковий, про чуйність або соціально-політичні конфлікти. Тому тематичний розкид програми неймовірний. У тому самому сегменті – наприклад, у документальних фільмах про кінобогів – гранично різні форми та інтонації. Але всі ці три незабутні нариси про кіноперсону синефіли повинні внести до реєстру must see.
«Брайан де Пальма» (режисерові цього року фестиваль вручав почесного Льва за внесок у кіно) з монологами про труднощі виробництва, від яких не відірвати погляд і вухо – в них і епоха, і кар'єра, і вкрай важливе відчуття ком'юніті у професії: тільки режисер по-справжньому зрозуміє режисера. «Під білими окулярами» – гламурний, майже як «Велика краса» (ну а як ще знімати про італійців?!), продукт студії Universal про першу жінку-режисерку, номіновану на «Оскар», Ліну Вертмюллер. Але цінність цих картин зовсім не в спогадах і різнокаліберних «хто як знімав», а в тому, завдяки чому народжується кінематограф, який ми шануємо, і як він, не повірите, пропадає з нашого горизонту.
«Хельмут Бергер, актор» – якраз про таку загибель кінобога. Фільм, що ніяк не йде з моєї з голови – сила гіркоти й злоби в ньому зашкалює. Співвітчизник вісконтієвської зірки австрійський документаліст Андреас Хорват 20 років збирався і 2 знімав звиклою камерою занепалого ідола. Без зайвого пафосу аморфні і малоінформативні фіксації Бергера у брудній злиденній квартирі, у пристойному готелі Сан-Тропе на Різдво, напідпитку й мастурбуючого від нудьги (чи від жаху перед забуттям?) – на перший погляд просто замальовки нинішньої реальності актора, але на другий – вибух роздумів про жах ізоляції для публічної фігури, про втрату особистості. Чи є взагалі особистість у актора?
Наші люди в Венеції
Але що цілком безперечно всі ми не маємо пропустити – новий фільм Сергія Лозниці «Подія». Короткий хронікальний зріз, а точніше монтаж, бо вихідний матеріал картини – відзнятий радянськими документалістами масовий протест на вулицях Ленінграда в дні серпневого путчу 1991. Лозниця, через перебивки затемненнями із головною музикою тієї Події – назавжди дескредитованим для нас «Лебединим озером» – дає панораму людей, вчинків, надій і сподівань. І навіть пророцтв. Чого варта одна лише поява в кадрі Путіна, що дріботить за Собчаком. «Володю, Володю», – гукає хтось, і немає потреби перевіряти, чи був цей звукоряд в дійсності. Навіть якщо не було, необхідний акцент поставлено. Звук, як і в давній «Блокаді», – особливий драматургічний інструмент Лозниці. Вкрай важливий і для «Події». Адже лунають промови. На всіх рівнях – від трибун до площі, від радіоприймачів до бурмотіння перед дверима каґебешних архівів, які наївно опечатують у фіналі активісти мітингів. Вони йдуть у напівтемному коридорі удалеч, і останній титр повідомляє: «Суд над радянською системою не відбувся».
Лозниця – досвідчений літописець, це абсолютно чітко проявилося у змичці «Події» і попереднього «Майдану». В цих двох документах (як історичних фактів, так і кіно) відображена вражаюча запаралеленість часів, яку помічає Лозниця. Історія циклічна. Боротьба за свободу підіймає ті самі гасла. «Фашизм не пройде!» – написано на барикаді-1991. «Подія» стає диявольським Відображенням – саме такою була робоча назва фільму. Дзеркалом, у яке нам усім треба терміново вгледітися.
Ольга Клінгенберг, Cultprostir, 17 вересня 2015 року