f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Чи полюбили ви «Пса» так, як полюбили його люди?

20.10.2015

Виглядає, що для мільйонів українців та українок «Пес» став тим самим замінником російського національного продукту, про який так довго товкли громадські активісти. Нині ці ж самі активісти обурені російською мовою «Пса» та відсутністю ідентифікації силових структур…

Андрій Кокотюха, MediaSapiens

Телебачення — це масова культура. Телевізійне кіно, передусім серіали — її важлива складова. Є серіали, розраховані на різну цільову аудиторію, але всі вони — продукт масового споживання. Діляться вони на звичайні, погані та якісні. Й поділ, логічність якого не повинна викликати жодних сумнівів, конфліктує в нинішній Україні.

Зокрема, коли чуємо вимоги нарешті створити свій, якісний український серіал (уточнюю — відразу, на рівному місці, без індустрії, створити індустрію та налагодити виробництво вимагають ті, кого патріоти не вважають патріотами), найперше згадують «Гру престолів». От хочемо ми свою, українську «Гру престолів» із бюджетом три-чотири мільйони доларів за серію тривалістю 56 хвилин! Та повідомлення про ефірний показ «Престолів», ще й досить якісно озвучений українською, збирає до сотні лайків у Facebook, а сам показ не підвищує показників каналу «1+1», хоча й грає на його позитивний імідж.

Хочете сказати, «Престоли» показали після 23.00, а так би вони всіх порвали в прайм? А відповідь буде такою: те, що показують у «Престолах», за законом України не можна демонструвати в зручний для широкої аудиторії час. По кабелю, коштом передплатників — можна. У вільному ефірі грабувати місто і ґвалтувати дівчаток на тлі відрубаних голів їхніх батьків та матерів — зась.

Інший приклад — серіал «Втеча з в'язниці», одне з найкращих шоу минулого десятиліття, номіноване, серед іншого, на «Золотий глобус» та володар премії «Вибір народу» (People'Choice Awards) — присуджується в США за результатами глядацького голосування. Незабаром після прем’єри його показали в ефірі ICTV, причому, як кажуть знавці англомовного оригіналу, в дуже адекватному, чудово адаптованому українському перекладі. Ваш автор порівнював, російський гірше. Причому я не знавець мов, але колеги пояснили, де треба відчувати різницю, і я її відчув. Тим не менше, шоу зняли з ефіру ICTV після третього сезону, хоча їх чотири плюс двогодинний фільм-фінал. Причина та сама: не порвав публіку.

Зате серіал «Пес» виробництва української компанії PRO-TV, який стартував на ICTV у вересні, так приголомшив результатом перегляду, що канал і студія вже домовилися щодо зйомок другого сезону. Хоча фанатам тих же «Престолів» він не подобається через якість, і вже після показу перших серій на адресу його та «Відділу 44», котрий ішов за «Псом», прозвучала нищівна критика. Але проти лому рейтингів немає й не буде прийому критики. Тобто буде — але якщо той, хто подивиться того ж «Пса» з олівцем і засяде за критичний розбір, прийме для себе істину: якість буває різною.

Глядачеві в сучасному світі неможливо нав’язати те, чого він дивитися не хоче. Навряд чи високі рейтинги «Пса» — результат маніпулятивних технологій. Річ не лише в тім, що ICTV один із небагатьох основних каналів в Україні, котрий спеціалізується на чоловічому сегменті. А отже повністю вдовольнив потреби мужчин у брутальному видовищі, де бійки та стрілянину розбавляють цинічні діалоги й чекаєш, коли ж словниковий запас персонажів перестане обмежуватися словом «сука».

Радше навпаки: є цифри, котрі доводять відсутність бодай якоїсь суттєвої різниці між «чоловічими» та «жіночими» вподобаннями українців. Зокрема, серед моїх знайомих жінок віком старше 40 років усі вмикали ICTV з вівторка по п’яницю о 21.25, аби не пропустити чергової серії «Пса», й потім ділилися позитивними враженнями. Про «Відділ 44» говорили менше, але через те, що після 23.00 уже вкладалися спати. Уточнення: «Гру престолів» ці жінки не дивилися ніколи й не хочуть, бо знають, скільки там зґвалтувань на 56 хвилин екранного часу. Проте російських «чоловічих» серіалів вони теж ніколи не дивилися.

Виглядає, що «Пес» став для мільйонів українців та українок тим самим замінником російського національного продукту, про який так довго товкли громадські активісти. Нині ці ж самі активісти обурені російською мовою «Пса» та відсутністю ідентифікації силових структур — невідомо, в поліції якої держави служив герой фільму Макс і де служать його колеги, правильний Леонідов та недолугий Гнездилов.

Відповідь дуже проста, і її дав генеральний директор кінокомпанії Pro TV Віктор Приходько: «Існують плани продажу серіалу “Пес” в інші країни — насамперед у Росію, Казахстан, Білорусь, країни Балтії, Ізраїль, США. З огляду на це співробітники правоохоронних органів у серіалі не мали ознак приналежності до будь-якої країни». І додав: «Якщо для показу в Україні в титрах і загальних планах було знято Київ, то для показу в Росії продакшн перемонтує стрічку, додавши так звані адресні плани й титри, зняті в Москві».

Практика не нова. Але чи не вперше з українським глядачем рахуються. Хоча б тим фактом, що показують нам наш Київ, вулиці якого можна впізнати. А в маркетах герої розраховуються гривнями, що легітимізує нашу національну валюту в очах мільйонів. Ви скажете — мало, де українська мова, чому Київ не називають Києвом, у героїв питомо російські прізвища й так далі. Пояснюю: все це там, де й національна кіноіндустрія разом із телебаченням як конкурентним бізнесом і розвиненим ринком. І ще — там, де українські національні кабельні мережі, котрі можуть собі дозволити працювати за гроші споживачів-передплатників так, як НВО чи інші західні аналоги.

Бо розчарую романтиків: серіал про російських ментів в Україну продати можна. Серіал про українських ментів кудись за межі країни продати поки що складно. А продукти масової культури, котрі всі разом є складовими шоу-бізнесу, створюють не з благодійною метою, а для продажу. І виходу хоча б у нуль, аби виробництво окупилося. Звідси — перемонтування.

Повертаючись до ефірного феномену «Пса», слід зазначити: широкій аудиторії, звичній до подібних шоу, не пропонують нічого такого, що б їм не подобалося. Навпаки, всі розриви з логікою, котрі помічає прискіпливий критик, насправді таким історіям на користь. Скажімо, в одній із перших серій пса поранено. Як міркує той, хто звик мислити іншими категоріями, ніж закони маскульту? Макс повинен везти собаку до ветеринара. Але це нецікаво, в тому числі з продюсерського погляду. Бо треба запрошувати додаткового актора, придумувати йому роль, платити гроші, і все для чого? Задля торжества логіки снобів? Ні, Макс, за всіма жанровими канонами, має везти поранену тварину до себе додому. Й робити операцію підручними засобами, просто на кухонному столі. Так неправильно — але так цікавіше, хід працює на героя.

Або інша ситуація. В кожній серії Макса б’ють по голеній голові різними важкими предметами. Часто під фінал на чоловікові живого місця немає. Його квартиру, котра зсередини виглядає ну зовсім не стандартною «двушкою» в будинку «спального» району, періодично перетворюють на поле битви. Час від часу після сутички з ворожими силами, котрі чисельно переважають, там неможливо жити. Але в кожній наступній серії помешкання — як нове, готове до нового погрому. І Макс цілий та неушкоджений.

Кому це не подобається, пропоную написати схожу претензію творцям американського серіалу «Чорний список», який так само був в ефірі ICTV. Там в одній із серій головного героя спершу розстрілюють зі снайперської гвинтівки, потім ледь живого кладуть на операційний стіл — аби він із останніх сил зліз із нього, взяв пістолет і спробував протистояти вбивцям у балаклавах. Коли вбивці пішли, герой втрачає свідомість — аби в наступній серії з'явитися, ніби нічого не сталося, навіть без шрамів. Хоча сам каже: після драматичних подій попередньої серії минуло п'ять (!) днів. Нічого, глядач вдячно приймає.

Всі, хто працює над «Псом», прорахували ці та інші речі. У фільмі є крутий мужик, який доб'є кулаками там, де не додумає головою. Є його єдиний друг — пес, який у більшості історій лише супроводжує Макса в пригодах. Є колишня дружина, яку Макс усе одно любить, її чоловік, який відбив дружину, але вони все одно приятелі. Є бандити, причому архетипові та в кількості, якої досить, аби їх успішно постріляли. Є дурний поліцейський, котрий своєю гіперболізованою тупістю наближає історію саме до іронічного детективу. І, головне, є прості, чітко прописані сюжетні лінії. Глядач має змогу уявити себе розумнішим за Макса з псом, на чому й тримається успіх детективів ось уже більше ста років. Для народної любові більше нічого поки що не потрібно.

Андрій Кокотюха, MediaSapiens, 15 жовтня 2015 року