Чи зможе «хлопець із народу» змінити систему?
22.11.2015
Про трагічні істини в новому комедійному серіалі від студії «Квартал 95».
Роман Гривінський, «День»
Цього тижня на каналі «1+1» відбулася прем’єра серіалу в багатьох аспектах нетипового для українського телебачення. Головний персонаж нової картини «Слуга народу», якого грає Володимир Зеленський, — молодий учитель історії Василь Голобородько. Під враженням від рішення адміністрації школи залучити учнів замість уроку до передвиборчої агітації, він виголошує перед колегою натхненну й сповнену лайки промову на тему «став би я президентом, показав би їм усім...» І зрештою у нього з’являється така можливість! Один із учнів знімає виступ Голобородька на камеру й виставляє його на Youtube. Ролик здобуває шалену популярність, і учителя історії справді обирають президентом.
Вочевидь, «Слуга народу» виконує для суспільства певну «терапевтичну» функцію й водночас аналізує невдоволення «професійною» політикою. Але найголовніше — на відміну від інших створюваних у нас серіалів, дія яких переважно відбувається в неідентифікованій пострадянській країні, — ця картина відтворює сучасні українські реалії. Теми, які в ній піднімаються, — насущні й давно наболілі. Звичайно, оцінювати новий продукт студії «Квартал 95» ще зарано, адже попереду — 16-ть серій й два тижні трансляції, але вже зараз можна констатувати, що глядачі оцінили його очевидні переваги. Так, зокрема, перша серія взяла рекордний рейтинг — 10,4%, частка — 26% по аудиторії «18—54».
«Трагічні істини можуть приходити до суспільства з уст коміків, — ділиться своїми враженнями від нового фільму головний редактор газети «День» Лариса Івшина. — Це — не парадокс, адже в історії вже були схожі прецеденти. Згадаймо хоча б антифашистські фільми Чапліна. Теми, які заторкує серіал «Слуга народу» — це серйозний привід для розмови. Пам’ятаєте? Сміючись, людство розлучається зі своїм минулим».
На відміну від попередніх проектів студії, крім самих «кварталівців», у картині зіграли винятково українські актори: Наталія Сумська, Станіслав Боклан, Віктор Сарайкін, Катерина Кістень та Анна Кошмал. Слід визнати, такий підхід виправдав себе — акторська гра у серіалі справді не розчаровує.
Дуже символічною виглядає спеціалізація головного героя — вчитель історії. «Ви, кажете, що історія — це дурня? — обурюється під час своєї Youtube-промови Василь Голобородько. — А потім ми дивуємося, чому наші політики щоразу приходять до влади й здійснюють ті ж самі помилки. Та тому, що вони чудові «математики»! Знають лише як віднімати, ділити й примножувати своє». Історик – це супер! Особливо – для смаків нашої газети.
Але мрія про «людину з народу», яка приходить до влади й наводить у країні порядок, уже давно не дає спокою багатьом в Україні. Сьогодні завдяки новітнім технологіям, соціальним мережам це вже не виглядає аж такою фантастикою. Певною мірою ця мрія вже стала реальністю, адже на останніх виборах до парламенту й до місцевих рад пройшло чимало нових людей — добровольці, волонтери, журналісти та громадські активісти. Однак кардинальних змін не відбулося. Чому? «Людина не готова, якщо сама нічого не вміє, не може змінити систему, — вважає Лариса Івшина. — Фільм «Слуга народу» може стати дуже хорошим щепленням проти псевдонародницьких настроїв, поширених у нашому суспільстві. Уявлення про всемогутність «простої людини» і «хлопського розуму» — це омана. На президента треба вчитися, до влади слід бути добре підготовленим. Щоб стати політиком, необхідно пройти серйозну школу активізму, боротьби, мати достойну освіту. Але головне — мати за собою правду і чути суспільство. Деякі змальовані в картині моменти вже втратили свою актуальність. До прикладу, сьогодні ми бачимо на руках політиків уже зовсім інші годинники. Вони не менш дорогі, але відображають смаки нового, технологічного покоління. В олігархів змінилися смаки, але не змінилась їхня суть. Нащадок українського аристократичного роду Мішель Терещенко виглядає більш сучасно, ніж «сучасні» політики. В чому секрет? А в тому, що він вихований у традиції, яка допускає, що ти можеш сказати «ні», якщо тебе це не влаштовує. Багато залежить від якості людини, від її породи, виховання».
«ЗРОБИЛИ ВСЕ ТАК, ЯК ВВАЖАЄМО ПРАВИЛЬНИМ»
Політична сатира, комедія й навіть лірична історія — так визначає жанр картини її режисер Олексій Кірющенко. «Слуга народу» — не рядовий продукт, — ділиться він своїми враженнями з журналістами після прес-показу. — На мою думку, в «порожніх» комедіях немає сенсу. Цим же фільмом ми хотіли дещо сказати... Тут є добро, потенція, перспектива, зрештою «дуля в кишені». Найбільш дорогі для мене — трагіфарсові моменти. Я передивився, мабуть, більше політичних ток-шоу, ніж будь-хто в Україні — шукав там приклади, які можна використати в кіно». За словами Кірющенка, під час роботи над картиною її творці брали до уваги всю складність ситуації, в якій опинилась Україна. Режисер, сценаристи та актори вигадували, імпровізували й коректували сюжет просто під час зйомок — відштовхуючись від власного почуття гумору та внутрішньої правди. «Хочу запевнити, що ніхто зі сторони нам нічого не вказував — зробили все так, як самі вважаємо правильним», — наполягає Кірющенко.
«Думаю, ті з політиків, в кого є почуття гумору, відреагують на серіал позитивно, — вважає блогер газети «День», директор ГО «Інститут президента Ющенка» Ірина Ванникова. — Але, на мою думку, поява цієї картини важлива не так для політиків, як для суспільства загалом. Уявлення про «простого хлопця» на високій посаді, який усе виправить — дещо наївне. Йдеться про своєрідний варіант віри в «хорошого царя-рятівника», властивої, до речі, не лише українцям. Із одного боку, це — правильно, адже ми маємо вірити в щось хороше. З другого боку, нам слід передусім самим працювати для того, щоб змінити своє життя. Якщо колись у майбутньому гіпотетичний Голобородько зможе трансформувати свідомість людей, зможе надихнути їх власною чесністю, можливо, йому й вдасться побороти цю усталену корумповану систему влади. Однак зрозуміло, що для однієї людини — це надто важке, якщо взагалі можливе, завдання. Щоб побачити, який вихід знайшли сценаристи з цього глухого кута, я з нетерпінням чекаю на наступні серії». Що ж, хіба не цього прагне творець кожної телепрограми?
Роман Гривінський, «День», 20 листопада 2015 року, №212