f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Цю Батьківщину ми втратили. Назавжди...»

21.01.2016

19 січня 2016 року минуло 80 років від дня народження видатного українського кінорежисера Роллана Сергієнка.

Сергій Тримбач, «День»

Роллан Сергієнко — неголосне ім’я в нашому кіно. На жаль. Бо за послужним списком він у першій когорті українських кінематографістів. Серед його фільмів лише кілька ігрових — «Білі хмари», «Щастя Никифора Бубнова», дебютна короткометражка «Карти». А більшість — неігрові, документальні, серед яких безсумнівні, як на мене, шедеври: «Освідчення в любові», «Відкрий себе», «Закон Вернадського», «Дзвін Чорнобиля», «Поріг», «Чорнобиль. Післямова»...

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО: «ВАС ЗАТОПЧУТЬ!»

Сергієнко — син учителів з Чернігівщини. І онук, по материнській лінії, священика. Це багато що пояснює — і в його долі, і в тому моральному кодексі, який він сповідує: через мистецтво.

А ще він учень самого Олександра Довженка, навчався на легендарному ВДІКівському курсі, набраному класиком 1955-го. Однокурсник Сергієнка, Отар Іоселіані (вже так само світовий класик) пригадує: Довженко в кінці першого курсу сказав, що ні йому, Отарові, ні Сергієнкові не треба займатися режисурою. Чому? «Вас затопчуть, — сказав Довженко. — Ви надто делікатні». Делікатні, а тут треба бути іншим: пробивним, зухвалим... Ні той, ні другий не послухали і в режисуру все ж таки пішли, і слава Богу. Однак, мабуть, не раз Сергієнкові пригадувалося те «вас затопчуть»...

Скажімо, тоді, коли його усунули від зйомок картини «Іду до тебе» — про Лесю Українку, за сценарієм Івана Драча (пізніше фільм усе ж поставить Микола Мащенко). Або коли заборонили документальну стрічку «Відкрий себе», присвячену Григорію Сковороді. Уже в часи перебудови, в кінці 1980-х, її знімуть з «полиці» і навіть присудять Шевченківську премію. Однак усе це треба було пережити, встояти на ногах. Причина цих та інших заборон — незмінна присутність високої мистецької логіки, яку чиновники завжди сприймали як малозрозумілу, однак очевидну загрозу самому їхньому існуванню. А ще найвищі моральні принципи... «Серед нас усіх, — безапеляційно стверджує режисер Роман Балаян, — Роллан є найпоряднішою людиною».

На вимогу зробити енну кількість змін у «Відкрий себе» Сергієнко відповів Держкіно зухвалим 17-сторінковим листом. «Ви бачите тільки букви, а скласти з них слова не вмієте», — написав він. Нічогенько, правда? Особливо на ті часи. А ще онук священика висловив обурення вимогою очистити зоровий ряд картини від кадрів з церквами, соборами. Століттями, продовжував режисер, вони були для людей втіленням краси і досконалості, а тепер ви вимагаєте від цього відмовитися? І узагалі — що це за вимоги такі, навіть до режисера, який зробив кільканадцять фільмів? А якби на моєму місці був молодий початківець? Це ж ви хребет йому таким чином зламали...

«СЬОГОДНІШНЯ СТАВКА НА БУРЖУАЗНІСТЬ — У ПРИНЦИПІ ЦЕ СТАВКА НА АНТИХРИСТИЯНСТВО»

Ще одна однокурсниця Сергієнка по ВДІКу Ірина Поволоцька вважає, що Роллан Петрович «виявився найвірнішим учнем Довженка... Є таке відчуття. Він якось у безпосередньому сенсі прийняв цей вогонь на себе». Мова передусім про цикл Сергієнкових стрічок про Чорнобильську трагедію. Справді, визначальним для Довженкової «України в огні» є відчуття катастрофи — наша вітчизна гине, затиснута між двома колоссами. І взагалі у творах вчителя Сергієнка це постійний мотив: зникнення матерії національного буття, а власне, самого життя як такого. Чергова вселенська пожежа нищить нас і наш життєвий простір — і на ранок ми прокидаємося уже в іншому часопросторі. Щоправда, не одразу у Довженка це відчуття випрозорилось як емоція трагедійна. А от у Сергієнка осмислення цієї світоглядної колізії присутнє уже в «Білих хмарах» (1968) — син їде до батька, який помирає, і передумує все життя: своє і родини. Життя, яке складається із суцільних катастроф...

Один із героїв чорнобильської стрічки «Поріг» Володимир Шовкошитний (пізніше став письменником, тоді один із ліквідаторів катастрофи і бард) формулює те відчуття з пронизливою категоричністю: «Батьківщина — це місце, де ми народилися, де народили дітей, стали батьками. Цю Батьківщину ми втратили. Назавжди».

Втрата. Це відчуття переслідувало Сергієнка довго, надто довго. Витворився чорнобильський цикл: «Дзвін Чорнобиля», «Наближення до Апокаліпсису. Чорнобиль поряд», «Чорнобиль. Тризна», «Чорнобиль. Післямова»... Якби ж то ми не тільки дивилися ці фільми, а й вслухалися в них — може, поменшало б в Україні тих трагедій і катастроф? Хоча розумію всю наївність подібних схлипів...

Довженко вірив у пришестя комуністичного суспільства, яке стабілізує суспільне життя, врівноважить його чіткими і зрозумілими моральними приписами. Сергієнко — віруюча людина, відтак не дивно виглядає його твердження про те, що «сьогоднішня ставка на буржуазність — у принципі це ставка на антихристиянство». Оцінюючи пройдений шлях, може сказати: «Я був у душі, мабуть, комуністом — хоча сам себе таким не вважав, — але думаю, що обстоював ідею комунізму, вкладаючи в це поняття і Христа як одного з перших комуністів, і Сковороду як одного з послідовників Христа, й ідеологів справжнього комунізму» (з інтерв’ю Ларисі Брюховецькій, «Кіно-Театр», 2003, №2). Знову Сергієнко рухається проти течії — тому, напевно, що лишається вільним і непокріпаченим. Совість — ось його релігія. Бути собою, не забувати, що найбільший гріх людини — осквернення образу Божого. Таким є кінематографічне Євангеліє від Роллана.

Сергій Тримбач, «День», 20 січня 2016 року, №7