«Я палю свій Кобзар…»
03.01.2017
31 грудня 1892 року народився поет Михайль Семенко.
Сергій Тримбач
Михайль Семенко (1892–1937) був не тільки поетом, а й одним із провідників народжуваної вітчизняної кіноіндустрії: у 1924–1927 роках працював головним редактором – спершу Одеської кінофабрики, потому ВУФКУ.
У 1926-му – редактор фільму «Тарас Шевченко», що є цікавим фактом, оскільки Михайль Семенко – автор провокативної збірки «Кобзар» (1924), і не раз закликав зіпхнути «батька нації» з «корабля современности» (точнісінько так російські футуристи вважали за необхідне повестися з Алєксандром Пушкіним).
Був він і одним із фундаторів кіногромадської організації ВУАРДІС (Всеукраїнська асоціація режисерів, драматургів і сценаристів), згодом – ВУОРРК (Всеукраїнське об’єднання робітників революційної кінематографії), де виконував обов’язки заступника голови правління.
А пізніше, уже в ролі головного редактора журналу «Нова ґенерація», Михайль Семенко в кожному номері виділяє місце статтям про кіно (див. Микола Сулима. Книжниця у семи розділах. – Київ: Фенікс, 2006. – С. 275–279).
Юрій Яновський полишив доволі виразний портрет Михайля Семенка та його ролі у становленні вітчизняного кіно. «Михайль, – читаємо у «Майстрі корабля», – мій колишній метр. А загалом – він ватажок лівих поетів нашої країни. Футурист, що йому завше бракувало якоїсь дрібниці, щоб бути велетнем. Я його любив, коли когось цікавить моє ставлення до нього. Він приходив щодня на фабрику, викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав, залишаючи пах «Kapsten’a» з люльки. Якийсь живчик, вогник вічно можна було відчути в ньому…»
Ім’я Михайля Семенка асоціюється передусім з явищем українського футуризму, вітчизняного авангарду загалом. Усе почалося ще 1914 року, з виходом поетичних збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм». Виклик традиціям, особливо ж тим, що видавалися засадничими, фундаментальними. У маніфесті «Сам» спантеличений український читач міг прочитати таке: «Ти підносиш мені засмальцьованого «Кобзаря» й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно... Ти підносиш мені заялозені мистецькі «ідеї», й мене канудить. Чоловіче, Мистецтво є щось таке, що тобі і не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва [...]».
А закінчувався той маніфест і зовсім скандально: побажанням смерті «щирому» українському мистецтву. «Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята (у 1914-му відзначалося 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. – С.Т.). Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування. Я палю свій „Кобзар”».
Не дивно, що подібні маніфестальні заяви викликали гострий осуд – особливо ж з боку діячів традиціоналістського штибу. «Обмежена гама дегенерата», «символ українського розкладу і цинізму, продукт отого патріотичного хамства, що хапається за всі найновіші лозунги, не знаючи їм змісту» (М.Сріблянський) і т.д. і т.п. (цитую за вид. Олег Ільницький. Український футуризм. 1914–1930. – Львів: Літопис, 2003. – С. 28–31).
Конфлікти із письменницьким середовищем супроводжували й подальшу літературну долю Михайля Семенка. І в цьому певна суголосність його з Олександром Довженком. Основне в тих конфліктах – підозра, що усі оті модерні «вибрики» насправді шкодять справі розвитку національно-культурної справи. Європа – добре, одначе в міру... Бо, як писав Микола Євшан, у підсумку «українське слово попадає в наругу», «його безчестять люди в ім’я „вищої культури”».
Михайль Семенко вочевидь симпатизував Олександру Довженкові. Про це, зокрема, свідчить його відповідь на Довженковий «Арсенал». Початок такий:
«АРСЕНАЛ»
Ол. Довженко – не геній, а
робітник.
Але робітників таких у нас –
жменя,
а навколо – смердяковський галас
і поліщучий
крик.
«Арсенал» – не шедевр,
картина.
І все ж таки... скільки стерва
на радянській
Україні...
(Див. Сергій Тримбач. Олександр Довженко. Загибель богів... – Вінниця, 2007. – С. 122–134).
Сергій Тримбач