Необхідна кількість метрів: казкове й реальне у фільмах та буднях Берлінале-2017
16.02.2017
Сергій Тримбач, «Україна молода»
На кінофестивалі Берлінале у неділю та понеділок, 12 та 13 лютого 2017 року, відбулися прийняття, влаштовані посланцями, скажемо так, українського кіно, вітчизняної кіноіндустрії.
На першому з них голова Держкіно України Пилип Іллєнко ознайомив зі станом нашого кіно, представивши найприкметніші фільми, продуковані в Україні.
Потому міжнародний кінофестиваль «Молодість» влаштував своє прийняття в готелі Mariotti, куди зійшлося чимало гостей фестивалю. А у понеділок ще одне прийняття... Доволі інтенсивно, як бачите.
Мова. І мова кіно
На вечірці «Молодості» мене познайомили із заступником посла України в Німеччині Ростиславом Огризком. Серед іншого він повідомив, що вже практично вирішено з вересня цього року розпочати Рік української мови у ФРН. Із вересня, бо припасовано до року навчального.
У Німеччині, як, власне, і в більшості інших країн, Україну все ще незрідка асоціюють з російською мовою. Себто так, ми розуміємо, що ви окрема держава, але ж українці розмовляють російською — ну, як шотландці англійською. Про українську уявлення просто туманне.
Можна ображатися на це, а краще робити щось. Отже, Рік української — це добре. Одразу заговорили про кінематографічну складову річної програми, адже найпростіше і найефективніше знайомити з українською в комплексі, у потоці аудіовізуальних образів.
У розмову включився кінорежисер, голова Національної спілки кінематографістів України Тарас Ткаченко, і доволі швидко накреслили програму знайомства німців (та й української діаспори, звичайно) із українським кіно. Для того й проводяться подібні вечірки, аби відбувалися неформальні зустрічі, з яких, дивись, щось там і виростає.
Завітав я, разом із колегою Володимиром Войтенком, і на український стенд на кіноринку. Цьогоріч він у кілька разів більший, аніж минулого року, коли просто пізно включилися і вчасно не замовили необхідну кількість метрів. Тут справді можна отримати майже вичерпну інформацію про те, що знято, що знімається і що планується до зйомки в Україні у найближчі 2-3 роки. До послуг відвідувачів і експерти-консультанти.
За нашої нетривалої присутності ми були свідками одразу двох ділових зустрічей, у яких, до речі, взяли участь Пилип Іллєнко і Тарас Ткаченко. Треба, треба шукати можливості для співробітництва.
Скажімо, останній фільм польського режисера Агнєшки Голланд «Слід звіра» є спільною продукцією п’яти країн — окрім Польщі, це ФРН, Швеція, Чехія і Словаччина. Подібна співпраця, окрім усього, ще й гарантує прокат у країнах-учасниках, а це — важлива річ, особливо коли пригадати більш ніж скромні прокатні успіхи наших фільмів у самій Україні.
Найфантастичніша жінка — не жінка
Поки що в рейтингу журналу Screen лідирує конкурсний фільм «Фантастична жінка» 42-річного чилійського режисера Себастьяна Леліо. Копродуценти — Чилі, Іспанія, США, Німеччина.
Історія, оповідана авторами, доволі химерна. Молода жінка Марина (вона співачка в ресторані і виконує ще секс-послуги) вступає у зв’язок із чоловіком у літах Орландо (Франциско Рейєс). Опісля ночі кохання Орландо стає погано, в лікарні він помирає. А в Марини починаються проблеми.
По-перше, з поліцією, яка не певна, що смерть чоловіка є природною, а по-друге, з сім’єю Орландо, у якої узагалі купа претензій і підозр. Серед них і така, навіть сьогодні нетривіальна — Марина є трансвеститом, вона чоловік, якому захотілось стати жінкою (у цій ролі Даніела Вега, сама трансвестит; виконання ролі цілком професійне — настільки, що не подивуюсь «Срібному ведмедю» за кращу жіночу роль).
Словом, виходить доволі пікантна історія, в якій чимало психологічних тонкощів (цим і приваблює насамперед картина) і стилістичних цікавинок. Один із претендентів на успіх у Берліні. Чотири роки тому чилієць Себастьян Леліо уже мав успіх тут, із фільмом «Глорія», де так само було спостережено високий клас виконавиці головної ролі Пауліни Гарсія, яка й отримала берлінальське «срібло».
З цікавістю очікувався фільм відомого японського режисера Сабу — і він, на мій погляд, багато в чому виправдав сподівання. Картина «Містер Лонг» (Японія, Гонконг, Китай, Тайвань, Німеччина) є такою собі казкою, на матеріалі сучасного життя, — про людину, чиє життєве покликання робити добро людям (у нього надзвичайний талант кулінара), одначе саме життя робить із нього професійного кілера.
Стається так, що він опиняється в Японії. На допомогу приходить маленький хлопчик Джан (Юньян Баі надзвичайно зворушливий у цій ролі), який буквально піднімає його на ноги, а там налагоджується й успішний бізнес — обіди Лонга (Чен Чанг) у вуличному ресторанчику на колесах приваблюють багатьох. Паралельно — історія матері Джана, Кеньї (Шо Аоягі), яку силоміць привели у професію повії. Хлопчик — від її найбільшого кохання у житті, кохання, просто зламаного бандитами.
Цього разу відбувається те саме — після короткого лав-сторі двох молодих людей (романтична стилістика французького, сказати б, замісу) жінка накладає на себе руки. Помста виродкам не забариться — Лонг у крутій бійці всіх кладе на ніж. І повертається до Тайваню...
Фінал зворушливо-сентиментальний, за такої історії просто фантастичний. Казка і мусить так завершуватися — перемогою добра. Хлопчик і Лонг поєднуються в одну сім’ю, у Джана є батько, а герой стрічки повертається до себе, чарівного і доброго казкового лицаря.
Мікст жанрів — одна з ознак фільму Сабу — до цього «коктейлю» входить навіть японський традиційний театр. Серед героїв стрічки ціла купа вуличних японських фанатів, які і виглядають, і діють відповідно до законів вуличного театру.
Серед очевидних подій Берлінале і ретроспектива Future Imperfect, до якої включено фільми заледве не за всю історію кіно, починаючи від 1920-х. Йдеться про стрічки, які раніше причисляли до наукової фантастики, футурологічного спрямування.
Власне у новіших картинах бачимо традиції, що сягають у давні-давні роки. До прикладу, фільм «Місто у темряві» (1998) американця Алекса Пройяса оповідає історію поєдинку людей звичайних і людиноподібних монстрів, що окуповують мегаполіс. Стилістично це дуже подібно до фільмів німецького експресіонізму 1920-х, де зловорожі сили поставали в отаких-от монструальних образах, які найбільше бояться сонячного світла...
Хороша метода, до речі, якою варто скористатися і сьогодні — на сонце от сю публіку, якої розвелося щось міряно-неміряно.
Сергій Тримбач, «Україна молода», 15 лютого 2017 року, №20