П’ять ознак документальної майстерності
26.03.2017
Запаморочення. Те відчуття, що виникає під час перегляду п’яти повнометражних робіт, відібраних до спеціальної програми Docudays UA «Майстри».
Сергій Васильєв, Docudays UA
Спершу через безумовні мистецькі чесноти представлених фільмів. Кожен із маи?стрів неігрового кіно (без лапок, можна и? з великоі? літери – Маи?стрів) по-своєму, і то вельми по-різному, пише портрет світу і портрет людськоі? душі, безкомпромісно відкидаючи «загальні місця», аби відкрити невідоме (нерідко – у заяложено відомому).
А далі – росте запаморочення вже суто із професіи?них кінокритичних причин. Через поставлене наперед завдання охопити представлені стрічки у доволі лаконічному тексті, якии?, з одного боку, не повинен перетворитися на простии? перерахунок мистецьких чеснот і здобутків, а з іншого – має набути (бодаи? позірноі?) цілісності. Попри те, що представлені фільми – абсолютно несхожі між собою, бо зберігають самобутніи? подих своі?х талановитих авторів.
Власне, об’єднує п’ять стрічок саме маи?стерність документалістів-митців:
– продуманість у виборі теми та і?і? концептуалізаціі? (доля людська, фіксована у безкінечніи? подорожі, у «Без назви», відносини сімеи?ні у «Головніи? ролі» та «Ти не уявляєш, як я тебе люблю», портретування людини і природи у «Жінці і льодовику», Іншого і суспільства – у «Нормальному аутичному фільмі»),
– віртуозність у конструюванні оповіді, візуальне багатство і довершеність образного ряду (навіть тоді, коли весь фільм засновано лише на великих планах, як от у «Ти не уявляєш...», або переважно обмежено простором староі? радянськоі? квартири, як у «Головніи? ролі», де у ялинковіи? прикрасі відо- бражається сімеи?нии? всесвіт),
– чітко артикульована авторська позиція виявлена вельми різноманітно: автор може бути одним із героі?в оповіді («Головна роль»), входити в кадр («Нормальнии? аутичнии? фільм»), говорити про себе інтимного чужим голосом («Без назви»), висловлюватися композиціи?ним протиставленням сюжетів-образів («Жінка та льодовик») або ж неочікувано розкривати карти у фінальному титрі-повідомленні («Ти не уявляєш...»).
Зрештою, об’єднує фільми видатнии? магнетизм і?хнього впливу на глядача – навіть не тои?, що народжується під час перегляду (не завжди легкого), а тои?, що виникає у підсумку як післясмак, що не відпускає.
Нижче - короткі враження від стрічок, що и?дуть шляхами осмислення світу і суспільства, людини і сім’і?.
«БЕЗ НАЗВИ» Міхаеля Ґлавоґґера та Моніки Віллі
Фільм-рух, що мав стати підсумком річноі? подорожі світом із і?і? миттєвими імпресіями, осмисленими постфактум. Таку подорож було розпочато в Австріі? у грудні 2013-го и? обірвано у квітні наступного року – смертю Міхаеля Ґлавоґґера у Ліберіі?, від недіагностованоі? маляріі?. «Неназвану» стрічку із відзнятих матеріалів та «польових» записів режисера змонтувала Моніка Віллі.
В об’єктиві мандрівника – важке буття (людеи? фізичноі? праці та і?хніх тварин) у просторах (нерідко) неи?мовірноі? природноі? краси, передусім схопленоі? в русі. За кадром – озвучені жіночим голосом враження режисера, и?ого коментарі, але також и? інтимні переживання і почуття – страхи, бажання, бентежність. Вони виринають так само, як «зернистість» окремих кадрів з-поміж переважно цифрового, високоі? чіткості зображення.
Документальна антропологія із поглядом, звернутим назовні – у красу жахливого світу, силою трагічних обставин перетворюється на форму психологічноі? інтроспекціі?, зверненоі? всередину себе, заглибленоі? рефлексіі?. Камера Аттіли Боа і погляд Міхаеля Ґлавоґґера поєднуються в одне. Повертаючись зі смерті, ми бачимо світ и?ого очима.
«ЖІНКА І ЛЬОДОВИК» Аудрюса Стоніса
У назві можна відчути стриману, ледь помітну іронічну алюзію на вислів «Людина і пароплав», бо в центрі цього своєрідного фільму-портрету – жінка, що вже багато літ працює на віддаленіи? метеорологічніи? станціі? в горах Тянь-Шаню, і льодовик, частиною якого вона стає. Аудрюс Стоніс знімає і?х із різним рівнем наближення. Головно гори, немов стовбур могутнього дерева, фіксуючи і?хні багатовікові індивідуальні тріщини, злами. Потужну роль відіграє і звуковии? простір фільму – медитативна музика, завивання вітру, краплі води, що перетворюють реальне на ірреальність, сучасне – на вічне.
Незворушність гір, баи?дужу до людеи?, підкреслюють і кадри чорно-білоі? хроніки. Натомість сучасність постає в музичних інтермедіях, організованих так само злегка іронічно: виконанням народних казахських композиціи? на домбрі на фоні електростанціі? та жвавоі? траси.
«ГОЛОВНА РОЛЬ» Сергія Буковського
Знімаючи власну матір, видатну украі?нську актрису Ніну Антонову, що в останні десятиліття стала маи?стринею короткого – нерідко серіального – епізоду, Сергіи? Буковськии? намагається представити і?і? без акторських штампів. Таке завдання – примусити професіи?ну кіноактрису із шістьма десятками років стажу і вишкілом Щукінського училища не помічати камеру і не грати на неі? – видається, на першии? погляд, неможливим, але маи?стерно вирішується режисером.
Водночас, за демонстрацією процесу знімання документального фільму – більшість сцен організовані навколо підготовки до творчого вечора Ніни Антоновоі? у Будинку кіно «Згадую з ніжністю...», якии? відбувся 15 січня 2016 року, – проростає по-справжньому «неігрове» и? публічно неоголошене завдання–дати відчути інтимнии? характер взаємин матері та сина, внутрішні енергетичні потоки сім’і?. «Публічності» творчого вечора зрештою у фільмі немає. Натомість є рука режисера у матері на плечі.
«НОРМАЛЬНИИ? АУТИЧНИИ? ФІЛЬМ» Мірослава Янека
В одніи? зі сцен стрічки мати дівчини із синдромом Аспергера каже, що, кермуючи авто, також стає трохи аутичною – обирає однакові маршрути, ті самі місця для паркування. Здається, Мірослав Янек знімає «аутичнии?» фільм, схопивши це правило усвідомленоі? рутини – проходячи, повторюючи зі своі?ми героями кілька сюжетних кіл.
Усі вони – інші для суспільства, безмежно творчі, талановиті, відверті. Виведені осібно, а потім поступово представлені в ситуаціях соціальних взаємодіи?, поруч із батьками, друзями, в різних просторах – і завжди поруч із режисером, до якого вони звертаються, не криючись.
Мірослав Янек фактично стає і?хнім товаришем, що із видатною гуманістич- ною силою фіксує внутрішню боротьбу героі?в за те, щоб бути собою у соціальному світі, де всі занадто однакові.
«ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ» Павла Лозіньського
П’ять болісних психотерапевтичних зустрічеи?, під час яких мати і донька, за «сповивальноі?» допомоги уважного психотерапевта, розплутують важкии? багатолітніи? клубок болю та любові, що переповнює і?х, унеможливлюючи стосунки.
Камера не фіксує нічого, окрім і?хніх облич,транслюючи драматизм вимовленого слова і народжуючи додатковии? – вибором, кого саме демонструвати глядачам: того, хто говорить, чи того, хто слухає.
У такому лаконізмі, здається, автор зникає. Однак фінальне викриття Павлом Лозіньським того, що насправді відбулося, спростовує таке враження – замість унікальноі? драматичноі? історіі? дивовижного зцілення, вибуховоі? емоціи?но, вона раптово постає ширшим аналізом методу, що має також і рятівну просвітницьку мету.
Чільне фото: «Головна роль» (реж. Сергій Буковський)
Сергій Васильєв, Docudays UA, 25 березня 2017 року