f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Україна не розрізнятиме жанрового кіно та артхаусу

24.09.2014

Андрій Кокотюха для «Телекритики»

Таку думку висловив новий голова Держкіно України Пилип Іллєнко під час VII Міжнародної конференції «Кінобізнес: Особливості, Перспективи, Можливості», що відбулася 17 вересня в Києві в рамках традиціного Kiev Media Week, вже не вперше організованого компанією «Медіа Ресурси Менеджмент».

Виступ очільника української кінематографії вперше за всі роки проведення конференції звучав англійською. Хід виявився несподіваним, найменш очікуваним під час зібрання професіоналів й цілком у кіношному дусі.Пилип Іллєнко отримав слово останнім, після того, як своїм досвідом поділилися продюсери з Європи, Росії та Ізраїлю. Робоча мова за традицією була російською. Ті, хто не знав англійської чи німецької (таких, що приємно, виявилося в залі не так багато і, на свій сором, ваш автор опинився в меншості) мали можливість отримувати в навушниках синхронних переклад. Коли ж голова Держкіно порушив традицію, заговоривши українською, і йому нагадали, що не всі присутні розуміють нашу державну, пан Іллєнко після «окей» з легкістю перейшов на англійську.

Пилип Іллєнко (ліворуч)

Тоді й озвучив згаданий вище пріоритет подальшого розвитку нашої національної кіногалузі. Україна, принаймні поки що, не розділятиме авторського та жанрового кіно. Розглядаючи як успіх уже сам факт запуску чергового проекту. За відсутності майданчиків для широкого прокату, тобто широкої розгалуженої мережі кінотеатрів, великого пакету пропозицій та невизначеності з фінансуванням складно вибудовувати довгострокову стратегію.

Але альтернативу пан Іллєнко бачить у координації кіновиробництва з телебаченням. «Якщо повнометражний фільм не передбачає в бізнес-плані створення розширеної телевізійної версії - матиме проблему з реалізацією», - сказав він, маючи на увазі, очевидно, ті проекти, котрі стартуватимуть за підтримки Держкіно. Щоправда, уточнив він, артхаусу, авторського кіно, це не стосується. Хоча, на думку вашого автора, варто було б подумати про те, щоби знайти для авторського кіно зручний слот на одному з державних каналів (про комерційні говорити рано).

Подібна практика вже була. Фільми з програми фестивалю короткого метра «Відкрита ніч» транслювалися в живому ефірі Першого національного, і, здається, не раз. Між іншим, якщо для України немає різниці, яке кіно зараз розвивати - авторське чи жанрове, в перспективі можна було б піти ще далі, знайшовши канал, день та час для можливості знайомства зацікавлених глядачів із авторським, фестивальним кіно, варто було б розширити пропозицію. Демонструючи за браком спеціалізованих кінотеатрів та кінозалів у телеефірі аналогічні стрічки виробництва інших, передусім європейських країн. Щоби можна було порівняти, наскільки українське авторське кіно відрізняється від західного чи, навпаки, наскільки наші митці відчувають та розвивають загальний тренд. Чи - дасть Бог! - здатні його задавати й змінювати.

Тим більше, що загальний тон цьогорічної конференції задали самі організатори й модератори. «Особливий акцент робитимемо на європейських практиках та прикладах. Адже Європа - той напрямок, куди ми сьогодні йдемо», - зазначив аналітик та головний редактор «Медіа Ресурси Менеджмент» Артем Вакалюк. Представляючи далі найуспішніші проекти європейських країн та не забувши Росію, він наголосив на очевидному: майже всюди зараз практикується спільне виробництво. Це дозволяє розширити ринок, простіше кажучи - показувати фільм ширшій аудиторії та не обмежуватися однією країною - виробником. При тому, що перегляд передусім свого кіно й співпереживання історіям про себе домінують у глядацьких вподобаннях. 

Артем Вакалюк

Зокрема, пан Вакалюк назвав кілька стрічок, котрі є лідерами прокату в Європі (на яку ми орієнтуємося) та зовсім невідомі в Україні. Скажімо, комедії французька «Божевільне весілля» та італійська «Бос у вітальні», а також іспанський феномен - «Вісім баскських прізвищ», створений самотужки, без залучення додаткових партнерів. Якщо українці в своєму розвитку орієнтуються на подібні проекти, не лише фахівцям, а й глядачам годилося б познайомитися з ними. Ось коли на допомогу знову може прийти телебачення - звісно ж, у не надто близькій перспективі. Проте кіновиробництво, як не раз прозвучало на конференції від різних спікерів - це насамперед стратегії.

Поки що Україна більше оперує тактикою. Втім, не лише наше національне кіно розривається між потребою визначитися, чим воно є. Іміджевою діяльністю, що дозволяє репрезентувати країну передусім на фестивалях - чи бізнесом, котрий якщо не дає надприбутків, то є конкурентним і дозволяє вийти бодай у нуль.

Скажімо, Анна Качко, представляючи свій продюсерський проект «Уроки гармонії», створений спільно з Німеччиною та Росією на базі «Казахфільму», визнала: маючи прокат у десяти країнах світу, це суто авторське кіно грошей на заробляє. Зате відкриває для Заходу казахське кіно, про яке надовго забули навіть у самому Казахстані. У бік космополітизму спрямувала свій проект «Я не повернуся» росіянка Наталя Дрозд. «Спершу історія про двох дівчат, які їдуть автостопом через всю країну, була дуже російською, - визнає вона. - Але потім, коли почали долучатися іноземні партнери, ми вирішили максимально позбавити її соціальної складової, яка там ну дуже проглядалася. Результат - отримали інтернаціональну, універсальну історію, зрозумілу далеко за російськими кордонами».

Анна Качко

 

 

Наталя Дрозд

Попри різні засоби втілення проектів, взятих спікерами за приклади, всі - українці, німці, росіяни, ізраїльтяни, французи та британці - цілком зійшлися в єдиному. Глядач будь-якої країни хоче бачити те кіно, яке близьке йому ментально. Водночас фільм повинен бути якісним, і саме ця категорія досі лишається найбільш суперечливою. Принаймні для вашого автора. Поняття «якість фільму» містить безліч складників, від сценарію та режисури до операторської роботи й постпродакшну. Проте якість жанрового кіно в жодному разі не має оцінюватися категоріями, за якими визначають кіно авторське, фестивальне - і навпаки. «Майдан» Сергія Лозниці не порівнюється з «Тінями незабутих предків» Любомира Левицького. А «Німфоманка» фон Трієра - з «Джанго вільним» Квентіна Тарантіно. І все це разом стоїть окремо від «Людей Ікс» та «Людини-павука».

Звісно, про таку сегментацію українське кіно поки що лише мріє. Але разом із тим доволі суперечливим виглядав виступ російського продюсера Георгія Малкова.

По-перше, він лишився на тій же хвилі, яку тримали російські колеги під час попередніх конференцій - уперто наполягав на тому, що найуспішнішими стають ментальні комедії та мелодрами. Закликаючи при цьому українців обирати такий самий курс. Але цим твердженням категорично суперечить статистика, опублікована в свіжому №54 газети Cinemotion, яка видається в тій же Росії. Публікуючи дослідження найприбутковіших жанрів від 1975 до 2013 рр., видання свідчить: перші місця весь цей час упевнено посідають пригодницький, екшен та фентезі. Комедія посіла аж четверте місце, а мелодрама - та взагалі поступається анімації. Та попри прибутковість пригодницького кіно, його чомусь виробляють менше, ніж комедій. А першість у виробництві посідає все одно не мелодрама, а класична драма з неодмінно гострим сюжетом.

Скайп-включення Георгія Малкова

По-друге, як приклад успішного продукту пан Малков назвав... російську комедію «Вагітний». І то проект вдалося запустити, лиш умовивши знятися в ньому Дмитра Дюжева. Смисл цієї комедії та реальну потребу глядача купити квиток на кіно про череватого мужика лишимо за дужками. Цікаво інше. Справедливо зазначаючи, що глядач хоче дивитися лише комедії, котрі йому ментально зрозумілі, російський продюсер тим самим визнає: менталітет російського глядача дозволяє без проблем сприймати фільм про чоловічу вагітність як ментально близьку тему. Хоча згодом Георгій Малков визнав - локальний екшен усе ж таки має більший міжнародний потенціал, аніж комедії типу «Вагітний». Заодно з сумом обмовився - російське кіно втрачає український ринок, а більше ні до кого особливо ментально близьким воно й не є...

Інші дискусії торкалися передусім актуальних питань фінансування, де було згадано про досвід «Спільнокошту». Але пускати шапку по колу, збираючи по 5 євро на народне кіно, все одно не основне, а допоміжне джерело. І то не факт, що громадяни, жертвуючи гроші, уявляють собі майбутній фільм однаково. Розчарування може вдарити по самій ідеї «Спільнокошту». Ну і, звісно, говорили про продюсерів - людей, котрих, за словами керівника компанії «Артхаус трафік» Дениса Іванова, уявляють такими собі дядьками з величезними мішками грошей. Насправді ж продюсування й менеджмент для розвитку кіно передусім в Україні сьогодні навіть важливіший за розвиток кіно як мистецтва.

Сергій Антонов (YB&W) та Денис Іванов («Артхаус трафік»)

Утім, повертаючись до початку, Пилип Іллєнко поки що готовий розвивати всяке кіно. Незалежно від того, що бачить автор: мистецтво чи мейнстрім.

Фото надані піар-службою компанії MRM