Зрима дистрофія нашого урядування
26.02.2018
От виникає іноді природне бажання бути позитивним, доброзичливим, інвестувати наперед в навколишній світ свою безмежну довіру, відкрито очікуючи опинитися у товаристві, де наявна справедливість та порозуміння, а тебе, підступно, раз — і обухом по голові. І усі сподівання на краще (як то кажуть «рожеві окуляри») вщент розбиті. Дотепер не можу оговтатися. Хоча починалось все начебто «за здоров’я»... Але те, що відбувається зараз, не залишає жодного сумніву, що цвяхи в кришку труни, в яку нас намагаються запакувати урядовці за допомогою народних обранців, що сидять у Верховній Раді України, вже напоготові.
Йдеться про те, що у минулій статті я дарма похвалив владу в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі (МЕРТу), та припустив, що «зможемо об’єднати зусилля влади й фахової спільноти задля просування всіх значущих актуальних реформ» в царині інтелектуальної власності. Адже ті законопроекти, які вони внесли на розгляд парламенту останнім часом — це таке ж зухвале законозасмічення, яким я обурювався у згаданій статті. Тобто висновків з неї ніхто з оцих керманичів не зробив, навіть уваги не звернули. Ба більше, вони навіть перевершили рівень некомпетентності, до якого моя уява не наважувалася опуститися — пробивають дно десь десятьма поверхами нижче.
Про зміни до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань авторського права і суміжних прав (№ 7539) буде окрема стаття, а зараз розкажу лише про урядовий законопроект № 7466, який стосується унормування діяльності організацій колективного управління (ОКУ). Недолугість цього законопроекту вражає, проте, незважаючи на масове заперечення та застереження фахової спільноти, його вперто проштовхують до ухвалення парламентом.
Неймовірна швидкість, з якою почали діяти урядовці (хоча кризовий стан у сфері колективного управління триває вже років з п’ятнадцять) пояснюється тим, що вони отримали «чарівного пенделя» від пана Трампа, який на початку грудня 2017 року оголосив про часткове призупинення режиму безмитної торгівлі в рамках Генералізованої системи преференцій США (the U.S. Generalized System of Preference – GSP), якщо упродовж 120 днів Україна не здійснить правову реформу, необхідну для створення умов функціонування ОКУ, які мають належним чином забезпечувати отримання авторами та суб’єктами суміжних прав справедливої компенсації за використання творів та об’єктів суміжних прав в Україні.
Не встигли просохнути чорнила на цій заяві пана Трампа, як 28 грудня, нехтуючи процедурами підготовки нормативно-правового акту та нормами регламенту ВР (позаяк є ще чотири депутатські законопроекти з тією ж проблематикою, а час подання альтернативного давно сплив, вони прихитрилися обійти цю перепону використавши іншу назву) — уряд подав у парламент цей кострубатий опус, який був зареєстрований під номером 7466.
І одразу ж — тобто на другому своєму засіданні, яке відбулося 7-го лютого, комітет з питань науки і освіти провів розгляд цієї законодавчої ініціативи зі заздалегідь визначеним результатом.
Розкрию тут одну таємницю для тих, хто не знає, що таке засідання комітету. По суті, це ще одне ритуальне дійство, яке має свою особливу витриману (поважну) напруженість і послідовність, і яке обставляє начебто демократичними ширмами будь-яке рішення, про яке вже до цього депутати між собою змовилися.
Подібне засідання, на мій погляд, нічим не відрізняється від звичайного шахрайського «розводу» — така ж гра на спантеличення оточуючих. Обтяжені ексклюзивними привілеями ухвалювати доленосні рішення, народні обранці поводяться, як оті бонзи, розігруючи інтерактивний (з дозованим вкрапленням сторонніх і часто плутаних виступів) перформанс з повідомлення, обговорення та прийняття начебто таким чином погодженого під час цього ритуалу рішення. Натхненно розігруючи його на публіку (для громадськості, оскільки, як правило, присутнє невеличке коло представників зацікавлених стейкхолдерів, складається протокол, а також часто є фіксація на відео) та, зазвичай, у стислому темпі — бо часу ж завжди обмаль, що, звісно, виправдовує їхню вимушену лаконічність, а реально поверховість та умовність висловленої думки, її таку собі узагальнену й піднесену «правду сірячини».
Ось, для прикладу, розхожий план депутатського (або запрошеного представника виконавчої гілки влади на таке засідання) спічу:
− подяка (...тим, хто до них завітав або, якщо депутат чи посадовець у гостях, то господарям, що нарешті вони разом розглядають це питання);
− констатація надзвичайної важливості цієї теми-проблеми (...«на превеликий жаль, ми робимо це з запізненням» або «як же ми завинили перед нашими [назва прошарку]» або подібне);
− «циганочка з виходом» — байка чи спогади про те, що він має до проблеми безпосереднє відношення (колись давно) або якась більш-менш актуальна подія, яка свідчить, що це питання його нещодавно особисто бентежило;
− підводка до визначення, яким має бути рішення (обережні думки на користь змови, навіть, якщо це вимушений крок і раніше чи зараз він сам вважає інакше, але потреби якоїсь поважної сторони наполягають на протилежному виборі);
− вимога (опціонально) врахувати якийсь інтерес або зауваження;
− дотичне коротке популістське гасло (при цьому вплітається назва своєї політичної партії);
− кінцева подяка або заклик працювати, бо перед ними зараз завдання, яке має бути невідкладно вирішене і це їхня відповідальність перед виборцем.
Після низки таких майже однакових виступів йде підсумкове голосування і все. Друга та інші частини ритуалу — відбуваються згідно з тим, скільки питань поставили на порядок денний. Чим не секта? А найбільше дивує те, що до цієї обрядовості напрочуд швидко привчаються нещодавно незалежні громадські активісти. Лише ж вчора були такі горді пасіонарії, а вже через декілька засідань — наче зомбі — вимуштровуються і нічим не поступаються цим завсідникам розмовного жанру «ні про що».
От і на цьому засіданні комітет прийняв рішення взяти цей урядовий законодавчий мотлох за основу і відправити на перше читання. На поодинокі спроби представників фахової спільноти висловити заперечення увага не зверталась. Адже усім не догодиш.
До речі, у складних випадках (коли протилежні думки та висновки залучених до розгляду інституцій мають більшість, а рішення має бути ухвалено всупереч ним на користь сторони, яка є ініціатором законопроекту) головні лобісти не цураються додавати до цього ритуалу елементи інсценування. Зокрема, з метою затьмарити промови супротивників, запрошують представників громадськості, з якими приятелюють або які за якусь іншу мзду надресировані висловлюватися на підтримку. Ось і тут так сталося — заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, пан Михайло Тітарчук, втілювач цієї безславної ініціативи, забезпечив можливість виступити двом своїм прихильникам: Дмитру Лісенбарту, генеральному продюсеру−директору студії «Укранімафільм» та Остапу Ступці, народному артисту України.
Абсурдність чи навіть цинізм цих двох промов полягає в тому, що цей законопроект жодним чином не враховує інтереси авторів, виконавців та виробників (продюсерів) аудіовізуальних творів, скасовує колективне управління майновими правами усіх цих суб’єктів, знищує відповідні ОКУ (ВГО «Сінема» та асоціацію «АРМА-Україна»), що означає суттєві обмеження способів використання, за які вони зможуть збирати винагороду (роялті) у майбутньому. Таке безглузде штрейкбрехерство може бути тільки у країні, де творчі люди борсаються у своєму інфантильному та егоїстичному вузькому світі, звертаючи увагу лише на питання, від яких безпосередньо залежить отримання ними шматку особистих доходів тут і зараз. Їх недалекість тупо використовують. А якщо ж цими панами це зроблено повністю свідомо, то, я гадаю, ви знаєте, як це назвати — щоб я залишив цей публічний майданчик без згадування нецензурних слів.
Але найприкріше мене вразило те, що з підтримкою цього законопроекту виступили присутні на засіданні комітету представники Європейського Союзу та офісу Торговельного представника США. Адже те, що проект не «містить необхідні елементи для функціонування системи організацій колективного управління» видно неозброєним оком. Навіщо ж тоді іноземці його захищають, потураючи свавіллю можновладців? Пошук відповіді на це питання наштовхнув на порівняння, яке одразу розставило все на свої місця.
Іноземці сприймають нас з цією проблемою, як хворих на анорексію у запущеній стадії. Уявімо собі, що за столом вже довгий час (тільки за активною участю цих іноземців років із п’ять, а загалом у тричі більше) сидить різного віку родина, яка намагається або удає, що намагається, пообідати, але цього так і не робить. В усіх вже тіла — шкіра та кістки, вони виснажені, проте так і не можуть поїсти. І увесь цей час їм пропонується скуштувати щось калорійне, однак виявляється, що ця страва неїстівна або ще з якоїсь причини не підходить членам родини, та вони від неї відмовляються, іноді завзято, а також змінюючи між собою конфігурацію сил, що протистоять одна одній.
Саме тому іноземці вже роблять свою ставку не на якість страви, а на те, щоб відбулося зрушення з мертвої точки. Вони втомилися і їм обридла ця муміфікація статус-кво з консервацією стану перманентного хаосу. Ось чому вони надають підтримку урядовцям, які демонструють впевненість у тому, що зараз вони усіх примусять «не тільки їсти, а ще й може співати на радощах, як це смачно». Я навіть помітив, що іноземці самі були трохи розгублені й нервові, оскільки їм також не до вподоби ця вимушена роль — вони просто не бачать жодної якісної альтернативи (дивуються безпорадності, адже чотири депутатські законопроекти щодо ОКУ так само недолугі), щоб вдатися до іншої стратегії нашого ж з вами порятунку.
Їхня непослідовність проявляється й у тому, що це вже не перший законопроект, який вони підтримують за останні два роки (спочатку був текст, який напрацювала робоча група проекту Twinning, потім вони підтримували доопрацьований відомим міжнародним гуру у сфері інтелектуальної власності, паном Міхалі Фічором, одіозний законопроект № 4461 депутатів Є. Рибчинського та О. Опанасенко, який перетворився у № 7014). І от зараз оцей... Власне, їм також треба колись звітувати про результати своєї непростої місії. А на сьогодні — ми рік тому мали згідно з Угодою про асоціацію імплементувати у своє законодавче поле відповідні норми — нічим.
Отже, їх мотивацію повністю можна зрозуміти... Проте не виправдати. Оскільки, на мою думку, залишати нас у якості піддослідних кроликів, знаючи, що результати впровадження цього урядового законопроекту не будуть втішними — це відступати перед важливішою їхньою місією захищати наш цивілізаційний вибір, де сутність правил є первинною у порівнянні з їх формальною наявністю. І саме про це неодноразово заявляв у своїх промовах Голова представництва Європейського Союзу в Україні, пан Хюґ Мінґареллі. Навіщо ж зраджувати своїм «більш поважним», за місцем в ієрархії, цінностям?
А тим більше, що, як з’ясовується (але вони про це не знали), вихід з цієї складної ситуації знаходиться зовсім поруч. Здорову, багату на корисні речовини, добру й смачну страву — тобто проект закону щодо необхідного унормування діяльності ОКУ, який враховує усі місцеві вимоги та гармонізований з європейським законодавством — пропонує група «Культура» коаліції провідних громадських організацій та експертів України Реанімаційний Пакет Реформ (РПР).
Виникає питання чому не скористатися цією волонтерською пропозицією? Що заважає?! І тут ми в черговий раз стикаємося з проявами абсурдної непохитної моделі деструктивного урядування, яку ми ніяк не можемо подолати. Оскільки у неї бездоганний у своїй безвідповідальності та горезвісній цеховій солідарності алгоритм функціонування.
Спочатку державні службовці низової ланки, які здебільшого не відзначаються ані знаннями, ані іншими компетенціями, за своїм особистим уподобанням щось таке вигадують (начебто документ чи проект рішення), компілюючи з різних джерел якийсь схожий текст, і передають цю «страву» своєму керівництву. Після чого це керівництво — такі собі «рєшали» (позаяк ключові їх навички — це вміння проштовхувати оці горе-рішення до ухвалення, переважно маніпуляціями та простим архаїчним тиском), яким байдуже на зміст законодавчої ініціативи, адже до суспільної користі їм немає ніякого діла, свої корисливі прагнення переважують — зухвало просуває ці ініціативи, запаковуючи власну мотивацію у яскраві лозунгові сентенції, знаючи та заспокоюючи себе тим, що відповідати за скоєне ніколи не доведеться. Уся їх наполегливість диктується очікуваннями лише особистих матеріальних (у тому числі корупційних) або кар’єрних дивідендів.
Порочність цього алгоритму забезпечується двома засобами. Першим є оцей модуль псевдорозробки (підготовки) рішення. Де результат «на виході» не випливає з кропіткого аналізу проблем та пошуку ефективних і справедливих способів їх розв’язання, а головне — не опирається на співпрацю з фаховим середовищем. Ці державні службовці або бояться людей, або не вміють фасилітувати (модерувати): вибудовувати конструктивний підхід щодо розгляду арґументів різних позицій, згладжуючи можливі гострі точки зору сторін, іноді забобонні, щоб разом знайти краще рішення (оскільки відповідь на питання або є однозначною і треба лише зрозуміло довести, або вона є дилемою, у якої взагалі немає однозначного правильного чи неправильного визначення, а просто має бути знайдена координата, яка відповідає саме локальним потребам, інтересам основних стейкхолдерів і/або споживачів). Без цих тривалих, непростих, але неминучих процесів, результатом оплаченої платниками податків діяльності оцих безпорадних державних службовців може бути лише якась неїстівна страва (...чи марнування часу, що теж є коштовною річчю, якщо ви задумаєтесь над цим).
А другий — це модуль просування. Де цей процес переходить вже у незворотну хронічну й летальну стадію. Він перетворюється у тотальне ошуканство. Хибне рішення з легкістю приймається колегіальним органом і тим самим легітимізується як потрібне для суспільства. Тобто Кабінет міністрів України як головна функціональна ланка для напрацювання якісних політик стає своєю повною протилежністю. Він аніскільки не виконує роль запобіжника хибним намірам, а всіляко намагається впровадити ці деструктивні пропозиції як начебто довго очікувану реформу. Потужність цих «рєшал» тут помножується на порядок. (Саме так відбулося з ухваленням «Концепції реформування державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні» на підставі якої була знищена Державна служба інтелектуальної власності, що тільки посилило хаос.)
І як же ж нам лупати цю скалу? Деякі друзі кажуть мені на це, що я борюся з вітряками. Але самоповага не дозволяє мені залишатися осторонь.
Звісно, може хтось знайде якісь винятки, коли ця успадкована, міцно прокладена ще за радянських часів, колія псевдокерування не задіюється і ми отримуємо пристойної якості розроблені політики, які дійсно спрямовані на досягнення прогресивних цілей, але у випадку з законопроектом № 7466, «дякуючи» підлеглим пана Михайла Тітарчука та йому самому, все відбувається саме за таким найгіршим сценарієм: багатотисячній родині авторів та суб’єктів суміжних прав пропонується покірно проковтнути халтурне напрацювання, яке нагадує «осетрину другої свіжості» та ще й залиту не соусом, а гальмівною рідиною.
На підтвердження наявності величезного оберемка всіляких вад цього законопроекту процитую Позицію групи «Культура» РПР (оприлюднена заява — тут):
«Перша група недоліків стосується розподілення сфер колективного управління. Проектом визначено 7 таких сфер: 2 – обов’язкове управління і 5 – розширене, з яких майже всі (крім «права слідування», яке залишається у своєму застарілому неробочому стані) фактично передаються у відання двох організацій колективного управління музичної сфери. При цьому аудіовізуальна царина, де має місце величезний обіг об’єктів авторського права і суміжних прав (фільмів) викреслена з колективного управління, переведена в ранг повірених. Інтереси авторів літературних творів і журналістів ? маються на увазі права на отримання компенсаційної винагороди за репрографічне відтворення ? теж не згадуються.
До цих ключових вад можна додати кілька дрібних: немає жодної відмінності між поняттями реєстрації та акредитації. Запропоновано суперечливі критерії для визначення ОКУ, яка буде управляти певною сферою. (Наприклад, який стосунок до зборів за приватне копіювання має кількість угод з іноземними ОКУ?) Не дається також відповіді, які ОКУ мають повідомляти правовласників про умови управління заздалегідь, якщо на зазначені сім сфер ця вимога не поширюється, а інших ОКУ не існує.
Закладаються великі ризики для зловживання у нормах щодо розподілу зібраної винагороди за обов’язкове управління між категоріями правовласників. По-перше, ці загальновизначені частки (50 – авторам, 25 – виконавцям, 25 – виробникам) не поділено між секторами ? яка там частка для аудіовізуального, а яка ? музичному? По-друге, зазначені частки в будь-який момент можуть бути легко змінені за змовою відповідних двох музичних ОКУ, адже проектом передбачається, що угодами між організаціями колективного управління може бути передбачено інше. По-третє, загалом вважаємо неправильним, що встановлення виду збору і розподіл часток прибирається з ЗУ «Про авторське право і суміжні права», де воно має доречніший вигляд (якщо ж є потреба в змінах, то їх краще вносити до останнього).
Друга група недоліків стосується невідповідності проекту положенням Директиви ЄС (2014/26/EU). Тут багато настанов просто не враховано. Немає такого поняття як «тарифи». Розміри винагороди визначаються індивідуально з кожним користувачем. З тими хто незгоден, розпочинаються довгі процедури медіації... Також у законопроекті права і обов’язки користувачів майже не згадуються. А звільнення їх від звітів робить сумнівним виконання таких вимог, як здійснення розподілу пропорційно фактичному використанню та надання інформації правовласникам, за який обсяг використання об’єктів майнових прав вони отримують винагороду. З невідомих причин ОКУ забороняється інвестувати зібрану винагороду. Хоча всім, хто у своїй діяльності оперує грошовими коштами, а тим більше враховуючи можливий річний проміжок між отриманням винагороди та її виплатою, слід запобігати знеціненню вартості цих коштів.
Щодо третього і четверного «тестів» ? ситуація вбачається відверто незадовільною. Не передбачається декларування прав. Не встановлено граничних розмірів утримань і бракує конкретики, яким чином використовуються кошти соціально-культурного призначення. Необов’язкове укладання угод між ОКУ (хоча їх усього дві і, зрозуміло, що вони без цього не обійдуться). Немає колегіальних органів... І коли за цим законопроектом наглядовий орган буде весь час зайнятий розглядом скарг, то все реальне управління буде здійснювати лише адміністративний керівник, хоча про вимоги до нього і про його відповідальність теж немає згадки.
Правовий статус ОКУ, про які ніде в законодавстві не згадується, й цим документом не пропонується удосконалити.
Розглянуто далеко не всі недоліки проекту, але й наведеного достатньо для висновку про неприйнятність його можливого ухвалення.»
Втім, окремо зауважу, що єдина корисна опція в ньому — це виключення 43-ої статті з Закону України «Про авторське право і суміжні права», яка генерує у нас системне ошуканство майнових прав авторів. Але це не їх ексклюзивний винахід — в інших варіантах вона також зустрічається.
Отже, як висновок треба визнати, що урядовий законопроект неможливо «лікувати» до другого читання, якщо його буде прийнято за основу. Він містить лише двадцять п’ять статей, а досконала версія — біля сімдесяти. Тому структурно — ніяк! Безглуздо ковзаняру з сорок п’ятим розміром взуття намагатися втиснути свою ногу в юнацькі ковзани тридцять шостого. Тут так само.
Краще підправити законопроект, який пропонує група «Культура» РПР — вийде швидше. Навіть до означеного паном Трампом дедлайну можна встигнути його ухвалити.
Буду підсумовувати. Для цього було б добре звернутися до кожного учасника процесу з пропозицією озвучити, як він чи вона може розв’язати нагальну проблему, яка затягнула його чи її у колізію цього протистояння або хоча б, що не менш важливо, визначити цю проблему.
Іноземним партнерам України потрібно зважати на те, що помилковий діагноз завжди призводить до вибору, який веде лише в глухий кут. Я розумію, що іноді уривається терпець... і вони бажають побачити хоча б якийсь рух у напрямку нашого одужання. А там може по ходу вже якось почнемо вирулювати ще далі у позитивний бік. Гадають, що цей віз проблем треба лише вивести з нерухомого стану. (Адже управляти можна тільки засобом пересування, який рухається.) Нам це зрозуміло. Ми ж не проти! Фахова спільнота прагне цього всіма фібрами душі вже не один рік поспіль. Але гальма натиснуті не нами. Також не кожна теорія підходить до наших реалій. Недолугий рух може призвести до шкідливих наслідків — загрузнемо ще глибше.
Тому ставлення до нас, як до хворих на анорексію, явна помилка. На відміну від цих бідолах, ми визнаємо наявність проблеми й не ховаємося від неї. Ми б давно самотужки зробили усі необхідні дії, якщо б мали на це повноваження, але ж це неможливо. Бо це компетенція влади — ініціювати й приймати закони. Багато представників фахової спільноти, ще й не по одному разу, були учасниками різних робочих груп, результати діяльності яких кудись зникали або така співпраця раптово припинялася. Оці керманичі ніколи не доводили свою справу до логічного кінця або, як зараз, видавали такий результат, що хоч стій, хоч плач. Отже, головна хвороба — причина чому ми залишаємося у такому нездоровому недорозвинутому стані — це оте згадуване вище невміння державних службовців застосовувати сучасні практики підготовки та втілення рішень (здійснювати policy cycle).
Треба чітко визначити цей діагноз, що дотепер у злиднях нас тримає дистрофія управлінської спроможності. Отже, давайте лікувати нас саме від неї, а не від анорексії, якої по факту нема. Тут можна, навіть, для означення такого недолугого функціонування виконавчої влади застосувати новий термін, як наприклад: асхимакратія — погане урядування (від грец. ?σχημα «погано» і κρ?τος «панування, влада»), додати його як гостру форму бюрократії. Або взяти оцей др.-грец. префікс dys, що означає утруднення, порушення, та додати уживане «менеджмент» й отримаємо дисменеджмент. Або по-простому: а-ля городимо «потьомкінські села». Як кому подобається.
Тому я вбачаю, що якраз підтримка цього дисменеджменту — ухвалення кострубатого законопроекту — це приреченість стати на хибний шлях. Краще повернутися до правильної перевіреної часом методології, де кожне запропоноване рішення має системний якісний зміст, тоді воно буде максимально корисним.
І якщо ми будемо вибирати саме за цим критерієм якості, не будь-які приблизні та фрагментарні складові, не з гіпотетично очікуваними результатами, а таке, яке буде здатним реально вивести систему колективного управління з кризового стану, то тут законопроект, який розроблений групою «Культура» РПР буде найпевнішим кроком.
Звертаюся також до тих, хто так завзято переймається погрозами пана Трампа. Звичайно, не є добрим, якщо хтось з наших експортерів зазнає тимчасових фінансових втрат. Прикро, але невже це така катастрофа, яка має право грубо штовхати усіх нас робити суттєвіші помилки? Цих преференцій можна позбутися у будь-який час з підстав, на які Україна чи її суб’єкти господарювання не мають жодного впливу. Давайте зараз просто розглянемо цю ситуацію з декількох ракурсів і поміркуємо, які є варіанти.
По-перше, не факт, що ці втрати стануться, оскільки ми ще можемо встигнути прийняти відповідний законопроект (не № 7466) або повідомити (після 2-го читання) про майже 100% ймовірність його ухвалення і звернутися з проханням врахувати це і не знімати їх.
По-друге, якщо таки не встигнемо, ми знаємо, що у цьому випадку є конкретні винуватці (це пан Михайло Тітарчук з своєю командою, які мали б ще у травні 2017 року об’єднати зусилля влади й фахової спільноти, як це пропонувала йому у своєму листі група «Культура» РПР). Але це знання теж не нам підходить — це вже минуле, яке змінити не можна.
По-третє, необхідно визначити, хто буде «жертвою». Тут мені одразу пригадується приказка «чому ж ми такі бідні ...» Рація у відповіді, яку дає ця приказка, кричуща, позаяк виявляється, що втрати від прибирання преференцій вимірюються лише 2−3 мільйонами $ USA, а от відсутність ефективної реформи функціонування системи колективного управління (збору та виплаті роялті), призводить як мінімум до 30−40 мільйонів $ USA прямих збитків щорічно тільки на перехідному етапі (увесь же потенціал оцінюється у розмірі 100−200 мільйонів $ USA через 3−4 роки, а далі ще більше). Я вже не кажу про той тривалий період, який зазначена криза вирує, а це як ви знаєте вже понад 20 років. От би хтось із можновладців хоча б поскаржився на цю безпорадність. Хто поверне суспільству ці багатства? Ба більше, це ми назвали тільки прямі збитки, а оскільки Культурні та Креативні Індустрії (ККІ) мають помітний мультиплікаційний ефект на загальний суспільно-економічний розвиток взагалі, то рахувати розміри заподіяних і майбутніх втрат якось навіть не зручно. Отже, питання чи може тут бути вибір у доцільності між одним та іншим, для розумово здатної людини не стоїть принципово.
І до речі, я так і не знайшов оприлюднене рішення, що ця система преференцій продовжує діяти після 31 грудня 2017 року. Очевидно, що буде... Тим більше, що у неї є прецеденти регресивного застосування. Але, навіть, за умови, що ми чомусь не встигнемо прийняти законопроект про ОКУ до встановленого дедлайну, вважати це значною проблемою немає ніяких підстав. Країни, що вибувають, можуть бути через рік поновлені, позаяк аналіз відповідності критеріям (серед яких також є стан захисту інтелектуальної власності) здійснюється щорічно.
...І до шановних народних депутатів. Не підтримуйте цю зроблену нашвидкуруч урядову законодавчу ініціативу. Правове поле щодо захисту інтелектуальної власності у нас і так захаращене вже аж нікуди. Не ганьбіть себе. Це призведе до консервації кризового стану ще на 3−5 років. Утворяться нові перепони для креативного і соціально-економічного розвитку. Адже у нас немає таких дієвих засобів, які використовують хворі на анорексію, щоб запобігти небажаному для них прийому їжі, до того ж неякісної. Ми не зможемо її виблювати або застосувати проносне. Це буде просто наруга над усім, пригніченим негараздами, організмом нашої країни.
А от державним службовцям в особі авторів цього законопроекту є бажання зауважити одне: думаю, що усі погодяться, що не соромно чогось не знати (позаяк майже кожна царина сьогодні розгалужується у неабиякий енциклопедичний контур знань, всебічне глибинне охоплення якими може бути не під силу одній особі), але категорично не можна бути закритим для спілкування (соціофобом), не мати навичок модератора та не брати активну участь у створені комунікаційних майданчиків для постійного зворотного зв’язку з фаховим середовищем та іншими стейкхолдерами. Така вада в сучасному менеджменті неприпустима.