"Особисте – завжди політичне" як лозунг молодого українського кіно
25.01.2018
Як видно з показу фільмів режисерів з ГО «СУК» у Будинку кіно, молоді кінематографісти все частіше звертаються до табуйованих раніше тем. Проблематизуючи те, про що знімати «непристойно», автори та авторки не соромляться «начиняти» свої стрічки гостросоціальною критикою. Однак об’єктом їхньої критики стає не очевидний зовнішній ворог, який обмежує свободу соціуму (як, наприклад у стрічці Ахтема Сеїтаблаєва «Кіборги»), а абстрактна (хоча й украй матеріальна, але не втілена в чітко осяжному образі) система суспільних конвенцій, що пригнічують свободу особисту.
Усе ж виконано цю критику не завжди вдало.
Так у стрічці «Покоління 97-го» Павло Остріков зображує маргінала-самітника – чоловіка середнього віку, який не має сім’ї та працює на «непрестижній» роботі – ремонтує старі телевізори. Якось на базарі герой зустрічає свою колишню однокласницю, у яку колись був закоханий. Вони швидко знаходять спільну мову, тож жінка вирішує завітати увгості. Одначе наранок дивакуватість чоловіка набуває нечуваних обертів…
Завдяки комічній поведінці персонажа (як от любов до кітчевих телепривітань, наївний жарт про космічні сигнали, тощо) та численним крупним планам глядач встигає відчути симпатію до героя. З іншого боку, ця ж комічність і акцентована неприродність суржикау створюють іронічно-цинічну дистанцію між персонажем та глядачем; останній, отже, дивиться неначе з центру на периферію з поблажливою та дещо зверхньою посмішкою. Саме тому, сцена насильницького утримання жінки видається комічною: вчинок чоловіка здається дотепним та придуркуватим, а рештки глядацького обурення розвіюються нагадуванням про хоча й перверсивну, проте сентиментальну любов до телепривітань.
Іронічна дистанція та симпатія до героя укупі згнічують критичний потенціал порушеної проблеми: мотиви поведінки дивака – це власне його характер, тож фінал є начебто закономірним, тоді як виключність, маргінальність та комічність ситуації перетворюють основну проблему стрічки на анекдот, переказаний задля розваги, хай би як майстерно виконаний він не був виконаний.
Отже фільм, попри надцікаву тему, залишає глядача в позиції звеселілого циніка, співчуття якого не долає меж байдужості.
Інакший стан речей у стрічці Філіпа Сотниченка "Технічна перерва". Фільм у сухій, майже псевдодокументальній манері оповідає історію півгодинної технічної перерви через призму долі однієї касирки....
На відміну від «Покоління 97-ого», твір не залишає шансів на зближення твір не залишає: цьому сприяє операторська робота, що повсякчас нагадує про свою присутність. Створений таким чином ефект відчуження спантеличує глядача, позаяк сцени, у яких нічого не відбувається, утримують напругу.: Ввони доводять спантеличення до тотальної неможливості віднайти смисл подій стрічки. Тим більш вражаючою ву такому разі стає кульмінаційна сцена: викидень, що стається начебто між іншим, – це- кільце, що зв’язує у ланцюжок не зрозумілу досі серію подій.
Однак не лише узгодженість технічних засобів із сюжетом, лаконічність висловлювання та доречний акцент на контрасті є сильними сторонами фільму: режисер майстерно закінчує стрічку. У фінальній сцені, коли головна героїня прибирає табличку «технічна перерва», ву кадр потрапляє інша касирка. Завдяки такому прийомові фільм спонукає глядача до міркувань, чи є доля цієї особи такою ж трагічною? Історія, отже, закінчується лише на екрані, але долаючи власні межі, продовжується у рефлексіях глядачів.
«Післясмак» (реж. Юра Катинський) – стрічка зовсім не схожа на дві попередні за художніми засобами, проте, як і вони, звернена до гострої теми: це фільм про раптову зустріч у невеликому українському містечку «столичного» молодика з місцевим геєм. Зокрема, у «Післясмакові» немає такої узгодженості засобів та фабули: вукрай необґрунтованою є сцена у машині, знята головним персонажем на смартфон. – ґаджет у стрічці взагалі з’являється надто часто, тим більше, що він є лише маркером «столичності» героя. На доданок, надлишок крупних планів, надвиразні музичні вставки та нестримно радісний пафос стрічки раз-по-раз примушували задуматись: а чи не дивлюсь я півгодинну рекламу смартфону?
У цій піднесеності потопає основний конфлікт фільму: поцілунок гея-провінціала та «столичного» юнака відбувається попри різницю їхніх соціальних статусів та не зустрічає жодних перепон. «Післясмак», таким чином, утверджує гомофобську налаштованість головного персонажа на початку історії наслідком його «внутрішніх» упереджень, подолавши які герой лише ще більше заглиблюється у «світ насолоди без ризиків».
Тож стрічка, попри потенціал розкрити вкрай актуальну тему, виявляється черговим панегіриком буржуазно-гедоністичному суспільству, єдиним недоліком якого є люди зі своїми упередженнями…
Більш вдало тема пригнічення пристрасті розкрита у фільмі «Бузок» Катерини Горностай. Стрічка розповідає про спільноту молодих жінок, які готуються до дорослого життя: вони розмірковують про чоловіків, труднощі стосунків та перспективу створення сім'ї. У фільмі присутні всі атрибути жіночої субкультури: вино, переодягання, жарти на межі «пристойності», etc. Фрагментованість цих подій у купі з розважливим ритмом не залишають змоги захопитись розмовою – таким чином авторка ретранслює нудьгу головної героїні на глядача.
Аж раптом, ми бачимо на екрані сон дівчини, у якому вона з подругами неначе вакханки насолоджуються тілами одне одного посеред бузку.
Ця сцена, яка є у фільмі центральною, не лише фіксує ностальгію за безтурботною молодістю, але й концентрує пригнічені еротичні імпульси жінки, яке повинна мати справу з усе більшою кількістю табу та правилами тактовності. Таким чином, фільм відображає не лише внутрішні переживання героїні, але й їхні зовнішні причини: турботу про майбутнє та відповідальність за нього, які унеможливлюють задоволення тут і зараз. Як видно зі стрічки, така турбота є не вродженим інстинктом, а соціальною нормою та правилом інтеґрації в колектив.
Молоді режисери та режисерки все частіше звертаються до тем, які завжди «не на часі», тем, які розташовано поза панівним дискурсом. Проблеми, які актуалізовано у фільмах, – саме ті, що, будучи які, попри те, що є фатальними для окремої людини, для суспільства загалом здаються нерозв’язними, або ж, принаймні неважливими.
Ясна річ, це не так: «безневинне» насильство персонажа з «Вупуску 97» є наслідком «виключення» із соціуму подібних йому диваків; викидень та страждання дівчини з «Технічної перерви» зумовлені, врешті решт, її скрутним фінансовим становищем та відсутністю перспектив, позаяк меланхолійність головної героїні «Бузку» спричинена соціальними нормами, що протидіють сповненню її еротичних бажань.
У стрічках проблематизовано саме ті теми, які стосуються кожного окремо, але спільними їх аж ніяк не назвеш –- саме тому вони і здаються нерозв’язними. Це ті проблеми, з якими кожен та кожна залишається наодинці: як от страх перед самотністю, невтішне матеріальне існування та відсутність перспектив, неможливість виявити любов через різницю статусів з партнером чи нестерпне стримування сексуальних імпульсів та обов’язкове для інтеграції в суспільство “дорослішання”.
У цьому і полягає критичний характер фільмів: по-перше, у них з’являються проблеми, які, попри їх особистісний характер, можуть бути вирішені лише спільно; по-друге, автори та авторки підважують (або ж принаймні ставлять під сумнів) саму ієрархію “важливих” проблем і тих, які “не на часі”.
Усе ж, у підсумку маю відзначити, що в Україні з’являються кінематографісти та кінематографістки, які розуміють просту істину, яку влучно описує давно забутий феміністичний лозунг: «Особисте – завжди політичне», а власне це «політичне» – свідомо чи ні – проблематизується в їхніх фільмах.
Рішучість у виборі теми та акцент на політичній природі особистих тривог, власне, і є сильною стороною стрічок. Позаяк невміння використовувати художні та технічні засоби як медіуми критики – їхнє очевидне слабке місце. Визнаємо, навіть у тих стрічках, де це зроблено вдало (наприклад, у “Технічній перерві”) має місце одноманіття технічних прийомів.
Сподіваюсь, що ці недоліки лише тимчасові, тоді як досвід та критичне спрямування фільмів сприятиме якнайшвидшому їх усуненню.
Олексій Кучанський для сайту НСКУ.