В КОМПАНІЇ З ГЕНІЄМ
24.07.2021
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
СЕРГІЙ ЯКУТОВИЧ (21.11. 1952 - 27.06. 2017) - син генія, художника Георгія Якутовича і батько генія, так само художника Антона Якутовича. Чия смерть, Антона, у 2014-му, Сергія страшно підкосила. Він прожив ще три роки по тому, одначе без сліз не можна було дивитись на нього - він перетворився на тінь, яка раз по раз виникала в Будинку кіно...
От сі фото зроблені десь у 2011-12 роках, в кабінеті голови Спілки кінематографістів. Позаду Сергія, на стіні, картина Лідії Байкової - тієї самої, що була художником по костюмах на фільмі "Тіні забутих предків". А художником, як відомо, був Георгій Якутович. Сергій часто бував на зйомках, їздив у Карпати - і він пригадував це з якимось особливим теплом. "Вечорами, опісля зйомок,- пригадував,- усі вони: Параджанов, Іллєнко, батько збиралися і говорили, говорили, говорили. Мені було цікаво, я слухав, аж поки не засинав - під столом, сповзши туди...".
Дитя кінематографічного полку. Через роки він працюватиме художником на фільмі "Молитва за гетьмана Мазепу" Юрія Іллєнка (2002). Потому зробить проект графічних робіт "Мазепіана" - надзвичайно цікавий! Десь тоді нам з режисером Юрієм Терещенком забажалось зробити фільм про Сергія. Він працював у групі фільму "Загублений рай", за мотивами Миколи Гоголя - на "Київнаукфільмі". Ми поїхали туди.
Сергій усівся проти нас і десь із півтори години ми слухали його монолог. Упродовж якого моя щелепа од'їхала кудись убік. Це була якась неймовірна оповідь, у центрі якої стояв Мазепа і процес творення фільму про нього. Там було стільки містики і стільки фантазійно бездоганної образності, що я раз по раз пощипував себе за руку: перед нами сидів абсолютний геній.
Георгій ЯКУТОВИЧ
Коли монолог завершився, я підійшов до Якутовича зі словами захоплення. Він розвів руками: "Я ж глухий, мені важко вступати в розмову, у діалог - от і шпарю монологи".
І нічого з того я не записав, не зафіксував. Ну, думалось, що попереду зйомки картини - наговоримось. А з фільмом не склалось. Досі себе картаю.
А тоді, в Будинку кіно, Сергій був у доброму гуморі. Ніхто не знав, що вже невдовзі Антон, син, приїде з Парижа, де він жив, і зненацька помре - у 39 років. І все, погасне сонце, його чорний диск пліснявітиме в Сергієвих очах як лихий провісник недалекої смерті. Навіщо, навіщо було забирати на небо Антона, навіщо - Сергія? І справді Загублений рай, що поставав у Сергієвих ескізах тоді, на "Київнаукфільмі" (який так само вже був при смерті).
Випадково натрапив я сьогодні на ці фото, але не є випадковим спогад про нього. Чотири роки по відльоту Сергія в інші світи, які він з такою фантазійною силою промальовував у своїй свідомості.