НА ЦВИНТАРІ МОЖНА Й ПОМЕРТИ…
23.09.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Смерть є частиною життя, але вона повинна знати своє місце в тому житті.
Про це фільм дебютанта Олексія Тараненка «Я ПРАЦЮЮ НА ЦВИНТАРІ», показаний минулої середи в Будинку кіно зусиллями осередку «Кіноспільнота». Картину коментував, а по закінченні перегляду ще й відповідав на питання глядачів (а їх було багато - і питань, і глядачів!) виконавець однієї з головних ролей у фільмі ВІКТОР ЖДАНОВ.
Картина Тараненка, до речі, нині в українському кінопрокаті… Як на мене, кріпко зшита, цілісна картина життя-буття. Хай не лякає вас цвинтарний антураж - життя тут перемагає смерть. Є тут, є точка катарсису - очищення від намулу і від скверни, від самої смерті. Яка - таких історій тут кілька - іноді хапає тебе і тягне слідом за померлою близькою душею-душечкою.
Загроза втрати стереоскопічності бачення світу - ось чим це загрожує. Рецепт є, він од Марселя Пруста, хоча сентенцію цю виголошує Валера, працівник майданчика, де виготовляють-творять-витесують пам’ятники (Андрій Ісаєнко, як завжди правдивий і достовірний). Афоризм дослівно такий: «Щоби сцілитись від страждання, треба пережити його повністю». Випити чашу страждання до дна, добігти дистанцію болю до фінішної позначки - щоби більше не озиратись.
Саме це відбувається з Олександром (Віталій Салій), який очолює контору по виготовленню надгробків. Його поведінку коментує закадровий голос, який невідомо кому належить (зрозумілим це стає уже в фіналі). Душа Сашка запечатана наглухо, надійно задраєна. Як і Олени (Вікторія Городецька), замовниці, яка не ніяк не бажає сходити з дистанції страждання і смерті. Зрештою, дві душі і так само два тіла й зіткнулись за брутальних обставин - і пробили тунель, яким дістались одне одного. Звільнившись і злетівши над поверхнею от сього життя.
Картину поставлено за однойменною книгою Павла Белянського, який тут і в ролі співавтора сценарію, разом із режисером. Напевно, що висока літературна якість діалогів (єдиний і дражливий мінус, як на мене, - забагато матюків) - це від письменника. Як і те, що фільм можна віднести до розряду інтелектуальної кінопрози.
Дуже цікава робота оператора фільму В’ячеслава Раковського. Такого Києва ми ще не бачили. Призахідне сонце обіцяє близький прихід ночі і владарювання вурдалаків і вурдалаччя. Хмарочоси чешуть піднебесся, витворюючи із хмар якісь погрозливі кренделя. Віддалено це нагадує архітектуру міст із класичних німецьких фільмів 1920-х років. Ближче до фіналу зненацька добігає образ-думка: архітектурно сучасне місто, з його понатиканістю вертикальниит монстрами, нагадує цвинтар, заледве не кожен будинок - то надгробок, то надмогильна поема про скорботу життя. Життя, у якому забагато місця займає смерть.
Цвинтарні епізоди знімались на Байковому, Лісовому і ще якомусь (не допитався) кладовищах. Директором цвинтарю у фільмі працює Петрович - у цій ролі мій улюблений нині актор Віктор Жданов. Театральний артист з теренів Херсона і Херсонщини. В останні роки працює в Києві (Театр на Лівому березі), нині вже у трупі франківців. Уславився ролями у фільмах «Кіборги», «Додому», «Вулкан», «Спіймати Кайдаша»…
Органічність внутрікадрового існування Жданова просто самашедша. Жодного натяку на щось ігрове, щось таке з вистрибом і самолюбуванням. Ніц, у жодному разі. Й відтак ми чуємо потік метафізичного струму, який пробиває поверхню кадру і напрямки струмує до нас. Витрушуючи нас із нас самих - аби доторкнутись до Петровича.
Одна із глядачок запитала Жданова: а чому мені ваш персонаж подобається, я йому симпатизую, хоча він нічим не кращий від Віктора (Олексій Тритенко), нового директора? Відповідь я би дав таку: бо Петрович у Жданова, попри всю його вписаність у бандитський антураж, є цілісною людиною. І, згадуючи вислів Марселя Пруста, кожне своє діяння й страждання проживає до кінця, не обриваючи провід, який сполучає його з життям, великим й малим. Не рвучи стоп-кран, як робить це його наступник у директорському кріслі, не руйнуючи цілісність життя, яким, і в якому живе. Тому він і вічний, хоч його в землю закопуй - постане знову, як у казці. Бо тканину цього житття він пильнує, відтак вона у нього ціла-цілісінька.
Це виявляється і в самому ставленні Петровича до колізії, в яку утрапив після викидання його з директорського крісла. Закадровий голос точно визначає програмність його установки: треба просто перечекати. Так, перечекати, яко східний філософ - діждавшись миті, коли труп твого ворога пропливе мимо рукою життя… Миті, коли точка катарсиса вибулькне із хвиль тієї ріки.
Акторський ансамбль на диво злагоджений. Тут навіть в епізоді сама Римма Зюбіна - у ролі жіночки в чорному капелюшкові потішно переповідає поведінку свого померлого нещодавно чоловіка. Він не полишає її, ходить по квартирі, речі падають, сіль осипається, ще там щось. «А я йому кажу: тут же тісно, у двокімнатній квартирці, там же, на небесах, куди просторіше… Чого вертаєш сюди?»
Або ж Ігор Цішкевич, чия неповторна харизма використовується тут наповну - його персонаж точно прораховує фабулу своїх стосунків зі смертю.
Або… Утім, що це я вам розказую? Фільм у кінотеатрах, ноги в руки і - вперід.