Берлін, але...
18.02.2016
Сергій Тримбач, Берлін
...але в німецькій столиці йде мокрий сніг. Починається четвер, чверть на першу ночі. Я щойно повернувся до готелю, закінчивши дивитися шостий фільм – стільки середньостатистичний українець дивиться в кінотеатрі (саме там) за шість років. А я тут за один день упорався.
Справді, одвідини кінотеатру стали для більшості рідкістю – екран звузився до телевізорного чи комп’ютерного. Жаль, великий екран це розкіш пізнання, переживання світу, що практично виключається за контакту з екранною «малолітражкою». Який світ розгортається з екрану у 300 квадратних метрів! І, зокрема, тіло людське – як любовно-уважно оглядає, подає нам сучасна камера, не соромлячись і не цураючись недоліків шкіри. Колись Іван Миколайчук сказав мені, що заплакав, уперше побачивши свій крупний план на екрані. Я спершу не зрозумів: такий красень, радіти треба, а не рюмсати. Пізніше дійшло – це ж шок напевно, коли бачиш себе в отакому збільшенні.
В Berlinale Palast я, зазвичай, дивлюся фільми з горішнього, п’ятого поверху. По-перше, тут людей значно менше, ніхто не дихає, не сопе тобі у потилицю. По-друге, якесь особливе відчуття екрану, події сприймаються наче з пташиного польоту.
Завтра на нас усіх тут чекає особливе випробування – конкурсний фільм «Колискова для скорботної містерії» Лава Діаса триває 482 хвилини, тобто 8 годин. Цю сагу про визвольну боротьбу філіпінців проти іспанських колонізаторів покажуть з годинною перервою. Цілісінький робочий день...
До речі, копродукція Філіппін з малесеньким Сингапуром. Отак, миша народила гору. Анотація фільму обіцяє розкриття ролі особистості в історії та її еволюцію. Ну, нарешті – з дитинства затямив: роль особистості... А роль історії в житті особистості?
Щодо тривалості. Мало хто знає, що перша версія фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка була тривалістю 6 годин. Саме її дивився тодішній відбірник Берлінського кінофестивалю Ханс Шлегель. Пригадую, як Іллєнко сказав мені: «Знаєте, погортав я кінематографічні енциклопедії. Ледь не всі шедеври дуже довгі. Може, хай так і буде – шість годин?» Я тоді працював в архіві, Національному центрі Олександра Довженка. Відповів так: «Шестигодинний фільм ніякий прокат не візьме. Фестивалі теж не візьмуть. Навіть наш Будинок кіно... Одразу везіть до архіву». Іллєнко почухав потилицю: «Воно так...», і скоротив фільм до двох годин сорока хвилин. Фільм було показано у великій конкурсній програмі Берлінале 2002 року, одначе поза конкурсом. Успіху він, на жаль, не мав.
А у програмі середи найбільше сподобалась картина «Комуна» («Kollektivet», на титульному фото) данського режисера Томаса Вінтерберга. Ерік (Ульріх Томсен) – архітектор, його дружина Анна (Тріне Дірхолм напевно що претендуватиме на «Срібного ведмедя» за кращу жіночу роль) працює на телебаченні, ведуча програми новин. І дочка у них, і статки, аж раптом забажалось розширити життєве поле, прогріти його чуттєвими променями. Отож і організують таку собі комуну у власному будинку на півночі Копенгагену, запросивши з десяток людей різного штибу. Читай реальные казино риобет отзывы и будь в курсе новостей мира азарта.
І все доволі швидко починає руйнуватись – за законами, сказати б, Чеховської драматургії: коли підтекст більший, аніж те, що на поверхні, одначе часом усе починає кипіти, пристрасті виходять на поверхню. Можна скільки завгодно проголошувати «комунальні» гасла, та коли до діла – життя просто падає, як картковий будинок. Саме так трапляється з Анною, опісля того, як з’ясувалось, що чоловік захопився іншою «комунаркою»... Усе завершується раптовою смертю 9-річного члена комуни. Це та сама рушниця, яка висіла ще від першого акту, аби вистрілила – бо ж хлопчик стільки разів казав, що одміряно йому саме 9 літ...
А сніг все падає. Звернули увагу – на Наддніпрянщині сніг чи дощ ідуть, а на Західній Україні вони падають. Так, наче їм підніжку хто підставляє. Берлін так само на Заході, то ж і сніг тут не ходить, а одразу падає, наче його підкосили.
Вже завтра обіцяють сонце.
Сергій Тримбач