На Берлінале переміг реалізм. Поетичний реалізм, магічний реалізм...
21.02.2016
Сергій Тримбач, спеціально для сайту НСКУ
Учорашнього суботнього вечора у Палаці Берлінале / Berlinale Palast було вручено призи Берлінського міжнародного кінофестивалю. Основні призи учасникам великого конкурсу, себто конкурсу повнометражних фільмів. В якому, до речі, були і дві неігрові стрічки, одна з яких – «Вогонь у морі» італійця Джанфранко Розі – і отримала головну нагороду, «Золотого ведмедя». Закономірно, на мій і не тільки мій погляд.
Загалом, рішення журі, очолюване добре знайомою всім американською актрисою Меріл Стріп, не викликає особливих заперечень – виокремлено справді кращі, справді сильніші і цікавіші картини. У Берліні так траплялося не завжди. Іноді ніхто не міг угадати, особливо переможця.
Що впадає у вічі – серед переможців чимало стрічок, які найімовірніше мають стосунок до стилю Поетичного реалізму – того самого, що був започаткований у французькому кіно 1930-х років. Скажімо, «Срібного ведмедя» отримав китайський оператор Марк Лі Пін-Бін за фільм «Перехресна течія» Янга Чао (на титульному фото). Що пригадається сінефілу? Еге ж, «Аталанта» (1934) Жана Віго. Ні, йдеться не про наслідування, а певну культурну і навіть соціокультурну традицію. З домішками іншого реалізму – магічного, оскільки вплив містерійного тут так само прозирає.
Кадр із фільму «Перехресна течія»
Герой фільму упродовж двох екранних годин (доволі тягучих, треба сказати, і непростих для сприйняття; а я ще ж і дивився близько півночі, після п’яти інших стрічок) пливе баржею величною рікою Янцзи. Ніби пронизує увесь китайський простір, з його туманними згуками й образами, недопрописаностю профілів – природних і рукотворних. Фільм рухається із швидкістю баржі і самої ріки, тобто максимально природно. Найумовнішим персонажем є молода жінка, що раз по раз зустрічається героєві опісля першої, ніби ж то випадкової зустрічі і ночі кохання. Одначе й вона перетворюється на сон і туманність... Зображення справді грандіозне – це не згірш видатних живописних полотен, хоча це, мабуть, і дещо сумнівний комплімент для кінотвору. Одначе ж справді – головну насолоду від фільму отримуєш саме як від пластичного симфонічного дійства...
Ну і, звичайно, «Колискова для скорботної містерії» Лава Діаса, нагородженого призом Альфреда Бауера як «фільм, що відкриває нові перспективи». Не всі витримали 8-годинний сеанс кіномагії, одначе ж це і справді висока поезія. От тільки задовга...
Кадр із фільму «Колискова для скорботної містерії»
Боротьба філіппінського народу з іспанськими колонізаторами опущена в магію сну і напівсну – як інакше назвати цю суперповільну оповідь, де пошуки тіла вождя революції Андреса Боніфачіо розчиняються в багатьох інших локальних історіях. Горах, лісових хащах, населених загадковими тінями й обрисами.
В одному з інтерв’ю філіппінський режисер назвав серед своїх «предтеч» російських режисерів Сергія Ейзенштейна і Андрєя Тарковського (ну так, передусім «Иваново детство» та «Андрей Рублев»), німецьких експресіоністів (від них насиченість кадру символіко-пластичним матеріалом) та фільми «нуар». І, звичайно, традиції самого філіппінського мистецтва, її народної культури. Та й у цілому філіппінці набирають вагу в сучасному кіносвіті – досить пригадати самого лишень Брильянта Мендосу, чий останній фільм «Пастка» (про грандіозний тайфун і те, як і чим зустрічають його люди) справив на мене дуже сильне враження.
Про інший напрямок в кіно, який так само означено в переліку переможців Берлінале, уже наступного разу.
Сергій Тримбач