f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кіно як мистецтво без мети

02.06.2015

Програмна координаторка Docudays UA Дар’я Бассель про фестиваль Documenting Ukraine у Лондоні, що тривав від 14 до 17 травня, про мистецтво без мети і фільми-злочини.

I have nothing to say and I'm saying it.
John Cage

Лондону личать пахощі ванілі і мелодії Еріка Трюффаза. Сіре небо, що без краю розпросторилося над містом, груба подерта газета, яку хтось забув на тротуарі, чизбургер, з турботою залишений на зеленому столі-кущі.

З аеропорту ми одразу їдемо на читку нової п’єси Наталі Ворожбит. Вона відбувається у рамках нашого міні-фестивалю Documenting Ukraine. Двом дням українського документального кіно передують два дні українського документального театру. Ми приїздимо наприкінці другого театрального дня. Маленька галерея. Навпроти бар, з нього висипає купка підлітків. Вони зустрічають нас шампанським і сміхом. У галереї стоїть стіна Жанни Кадрової і камери телеканалу «Інтер». Починається читка, на «сцені» перед стіною з’являється акторка. Напередодні Ворожбит попередила у фейсбуці, що п’єсу не будуть читати у Києві. Десь посеред читки я думаю: «Чорт забирай, це все неправда. Ця галерея, ця акторка, яка за 40 хвилин повернеться до своєї затишної лондонської домівки, ці діти з шампанським коло входу, ці англійці, які мирно сидять у залі, чоловіки, які ніжно гладять спини своїх супутниць, поки акторка читає їм про трупи і бомбування, і кричить where is my daughter?, це все неправда, – думаю я, – це було би правдою в Києві. Чи у Львові, чи в Одесі, словом, де завгодно, зіграна ким завгодно, це все одно було би правдою». Але правда ще й та, що ми втомилися від цього. Від війни, від розмов про неї, від політичних диспутів, від питань про Майдан. Після читки всі п’ють вино і розчиняються у величезному і несподівано затишному Лондоні.

Наступні два дні ми проводимо у Frontline club. Він був створений 2003 року Воганом Смітом на честь колег по Frontline News Television agency, які загинули у гарячих точках. Зовні непримітний, насправді це культовий заклад для всіх журналістів. На першому поверсі – дорогий ресторан. На другому – велика кімната з баром, дерев’яними столами і стільцями, світлими вікнами. Стіни цієї кімнати розбито на комірки, й у кожній з них під склом зберігаються речі загиблих на різних війнах, і не лише там, журналістів. Є й комірка з українським прапорцем. У цій кімнаті ввечері першого дня проходить презентація виставки Олександра Глядєлова «Чуєш, брате?». Поки гості п’ють вино і дивляться чорно-білі світлини про нашу війну, Наталка Гуменюк читає нам цілу лекцію про людей, чиї речі розміщені тут у комірках. Чомусь усе це не викликає злоби або суму, Наталка оповідає дуже весело і просто. Ніби так і треба: гинути за покликом обов’язку. Ніби це геть не страшно.

Перед цим відбувається показ кількох новел з «Євромайдан. Чорновий монтаж». Після показу – дискусія. «Яка відповідальність лежить на кінематографісті, що знімає у такому місці, як Майдан?», «Вам не було страшно знімати на Майдані?». Я дуже швидко відключаюсь від розмови. Дивлюся на спікерів і розумію, що їм теж нецікаво. Їм уже хочеться про інше, хочеться глибше. Рома Бондарчук оповідає історію про те, як на одному Q&A після «Євромайдану» його запитали: «А як далеко Україна від Цюриха?». У залі лунає сміх.

А ще раніше був подвійний показ «Завтра свято» Сергія Буковського і «Мама померла в суботу на кухні» Максима Васяновича. Після цього подвійного показу починається розмова про українське документальне кіно кінця 80-х, про перебудову. Ця розмова передбачувано і неуникно перетікає в питання про нинішню ситуацію в Україні. У режисера Сергія Буковського, як у представника найстаршого покоління документалістів, всі намагаються запитати, яка ж його, художника, роль в усьому цьому. В усьому тому страшному і незрозумілому, що відбувається нині. У тому, що відбувалося раніше, і що відбуватиметься потім. І яка його, художника, мета, коли він робить кіно. Я усміхаюсь і подумки шепочу there is no purpose. І те, що в мистецтва немає жодної мети, як немає її у вітру, моря, й у пір року, видається таким очевидним, що стає дуже смішно.

Наступного дня ввечері останній показ фестивалю – фільм Дзиґи Вертова «Одинадцятий» під живий акомпанемент композитора Антона Байбакова. Антон каже, що у цій музиці він намагався привернути увагу до людини, укрупнити гвинтики з людськими обличчями, вимазаними сажею. Але мені здається, що він якраз дуже точно ухопив рух жорен. Ритм, нескінченний, невпинний ритм. Ритм, під який хочеться рухатися, котрий захоплює. Вийшовши після показу, я готова йти будувати світле радянське майбутнє. Ми сидимо у пабі просто навпроти Frontline club, і Саша Глядєлов каже про «Одинадцятий», що він щойно подивився жахливий фільм і більше ніколи не буде його дивитися. Для нього це фільм про те, як згубили прекрасний народ. Це фільм-злочин. Кілька днів по тому я думаю, скільки зараз випускають таких фільмів-злочинів. І наскільки їх було би менше, якби кіно залишалося мистецтвом. Мистецтвом без мети. 

Дар’я Бассель, Docudays UA, 27 травня 2015 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН