Невротичні кінодівчата
03.10.2015
Ігор Грабович, «Арґумент-Кіно»
Наприкінці 80-х років минулого століття радянський кінематограф запропонував глядачам кілька нових тем та персонажів, які відобразили і час, коли були створені, і певні особливості російського національного життя, що воно актуалізувалося згодом.
Одним із таких персонажів була невротична дівчина, яка без якихось видимих причин пускалася берега, сіючи довкола себе хаос та руйнування.
Найяскравіше образ такої героїні втілено у двох на той час впливових стрічках. Насамперед, у картині «Маленька Віра», цілком зафільмованій у тодішньому радянському Жданові, сучасному українському Маріуполі. У фільмі «Маленька Віра» йдеться про вчорашню школярку, яка конфліктує з батьками та проводить своє дозвілля у надто невимушеній манері. Її соціальне оточення цілком радянське, провінційне, пересічне, задушливе. Віра прагне з нього вирватися, проте не знає, у який спосіб.
Картина з такою героїнею точно передавала спосіб життя звичайної, так званої простої радянської людини. Ця людина була цілком ізольована від світових процесів, жила власними упередженнями та страхами, які видавалися їй єдино правильними поглядами на життя. І вона була ладна конфліктувати з усіма, хто хоч трохи відрізнявся від неї.
Закономірно, що на лінії вогню опинялися власні діти, які аж ніяк не хотіли миритися зі способом життя батьків.
Подібний конфлікт також яскраво розгортається в картині режисера Міхаіла Туманішвілі «Аварія – донька мента», що вийшла на екрани 1989 року. Цього разу дія фільму точиться в Москві, на самому початку ґорбачовської «перебудови». Головною героїнею виступає дівчина Валерія на прізвисько Аварія, донька офіцера патрульної служби, школярка з анархічними поглядами. Ці погляди спровоковані процесами лібералізації та гласности в тодішньому СРСР.
Аварія свариться зі своїми батьками та дідусем-ветераном, на якого покладає відповідальність за репресії 1930-х років. У школі вона кидає виклик учительці історії, що та є втіленням радянської безпринципности й конформізму.
Сама ж Аварія стає жертвою ґвалтівників-мажорів. Таким чином, сюжет фільму ніби анонсє конфлікти майбутнього, у якому вже нові господарі життя, такі самі безпринципні та жорстокі, як і попередні, вирішуватимуть чужі долі.
Іншим впливовим кінотвором кінця 80-х стала картина Петра Тодоровського «Інтердівчинка», знята ним у тодішньому Лєнінґраді. Вона є екранізацією роману російського письменника Владіміра Куніна й розповідає про Таню Зайцеву, яка вдень була медсестрою, а ввечері перевтілювалася на валютну повію.
Таке її подвійне життя цілком відповідало духові радянської людини, котра звикла бути нещирою, міркувала одне, говорила інше, а діяла по-третьому.
І ось Тані випала нагода цілком перемінити своє життя. Вона виходить заміж за шведа Ларсена й перебирається до Стокгольма. Здавалося, все налагоджується, жінка отримує високий соціальний статус, матеріяльно забезпечена, їй не загрожує кримінальне переслідування чи щось подібне. Проте життя за кордоном не приносить Тані Зайцевій щастя. У Швеції вона одержима Росією, її весь час тягне додому, де на неї чекає мати – вчителька російської літератури.
Ця картина засвідчила, що проблеми невротичної героїні не стільки соціальні, скільки, сказати б, ментальні. Вона – та сама загадкова російська душа, яка не матиме спокою за жодних обставин. Її поведінку годі передбачити, її мотиви сховані десь у темних глибинах, куди нікому не дістатися, проте її дії завше ризиковані і, зрештою, самовбивчі.
Патологічно послідовною, з такого погляду, є героїня ще однієї перебудованої мелодрами, «Фатальна помилка» (режисер Нікіта Хубов), Надя Бєлоґлазова. Дівчина не просто зневажає соціальні правила, вона цинічно їх висміює, паразитуючи на людській довірливості та співчутті. Разом зі своїми подругами Надя цілими днями вештається містом, чіпляючись до перехожих та провокуючи конфлікти.
Пояснюється така поведінка героїні тим, що її виховує нерідна матір, яка взяла дівчинку з пологового будинку після відмови матері біологічної. Незабаром з’являється і рідна мати, весела жінка з морського узбережжя. Вона планує забрати Надю з собою, аби дати їй нове майбутнє. Надя спочатку не погоджується, бо закохана в одруженого офіцера-афганця.
Власне, пристрасне кохання, яке, зрештою, не стає взаємним, – це остання зачіпка, яка здатна втримати невротичного персонажа від деструктивної поведінки. Ставка на кохання, яке має начебто вибачити все, є стрижнем для подібної героїні. Все інше не має особливого значення – ні соціальні умови, ні політичний режим, ні інші чинники. У цьому втілилась певна закономірність, яка сягнула поза межі кінематографа вже в нові часи, де коханням чи радше ірраціональною любов’ю виправдовуються наймерзенніші злочини.
Вночі з 4 на 5 жовтня о 00:50 в «Арґументі-Кіно» – українська версія цього феномену у фільмі Ігоря Мінаєва «Перший поверх». Власне, українська вона суто номінально, бо профіль героїні тяжіє до певного універсального архетипу. Це й перебудовна невротична героїня, і вже класична Кармен, для якої найважливішою є свобода.
З іншого ж боку, стрічка схиляється до жанрового кіна, і не стільки мелодрами, скільки еротичного трилера, який часів свого творення набував популярности. Йдеться про персонажа неонуару, фатальну жінку, яка маніпулює чоловіками собі на користь.
Доказом цього є не тільки героїня з її акцентуйованою сексуальністю та асоціальністю, але й сам стиль кінострічки. Манера знімання, особливо ж епізоди в інтер’єрах, видають в авторах шанувальників класичного нуару, в якому злочинця було важко відрізнити від представника закону, а відданого та щирого коханця – від злісного маніпулятора. Цілком можливо, що саме такий спосіб фільмування, у якому переважають жанрові акценти та кінематографічні умовності, і здатен якось зменшити токсичність невротичної героїні, котра завше прагнула бути чимось більшим, ніж просто персонажем чергового фільму.
Ігор Грабович, «Арґумент-Кіно», 2 жовтня 2015 року