f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Слуга народу»: казка про народного президента

13.12.2015

У серіалі від «Кварталу 95» (ефір на каналі «1+1») автори суттєво змінили звичний багатьом формат. Принаймні, помітна спроба відійти від чистої комедії, насиченої актуальними гегами про Ляшка, секс і туалет.

Андрій Кокотюха, MediaSapiens

Показ серіалу «Слуга народу» на «1+1» добігає кінця, але більшість висновків можна й треба робити вже зараз. Адже після 20-ї серії стало більш очевидним, що саме нам показує команда «Кварталу 95» цього разу. Бо автори публікацій, котрі не забарилися після прем’єри перших епізодів, реагували на чергову появу Володимира Зеленського в ролі українського політика на екрані так, ніби пропонувався традиційний набір фірмових «кварталівських» скетчів. Й висновки лунали відповідні: від «знову українця принижено до рівня тупого хохла» до «чого взяти з коміка».

Насправді слід дивитися до кінця або, як варіант, переглянути більшість епізодів, щоби зрозуміти: тут автори суттєво змінили звичний багатьом формат. Він не гірший, не кращий – він інакший. Принаймні, помітна спроба відійти від чистої комедії, насиченої актуальними гегами про Ляшка, секс і туалет.

Втім, дещо слизької й неоднозначної для сприйняття гей-тематики «кварталівці» тут не оминули. Показавши в одній із перших серій епізод, у якому новому президентові показують його апарат та обслугу. Серед інших служб – Департамент краси та здоров’я, де працюють Андре, Маріо, Юліан, Сержіо, Розаріо та їхня загальна муза – білявий атлет Льосик. Але це – такий собі «бантик», котрий не впливає на загальну ідею, жодним чином її не коригує. Загалом епізод виглядає не дуже смішним анекдотом, розказаним ніби між іншим, у процесі, для підтримки розмови.

Основний задум стає помітним уже ближче до середини історії. А цього разу «Квартал 95» розповідає саме історію. На відміну від рейтингових і водночас обпльованих патріотичною спільнотою «Сватів» серіал «Слуга народу» – горизонтальний. Маємо не окремі серії, об’єднані одними героями, а лінійну розповідь. Де, пропустивши кілька попередніх епізодів, треба питати в постійних глядачів, що було раніше.

Можна було би сміливо заявити, що це відповідає потребам українського глядача, якого не вдовольняє західна, зокрема американська «вертикалка». Та завжди можна в якості заперечення згадати високі показники «Пса» та «Ніконова» на ICTV, котрі за форматом є саме вертикальними серіалами. Зважаючи на це, ризикну припустити: маємо чудову ілюстрацію різниці аудиторій. Український телеглядач у своїх уподобаннях не одностайний. Хоча, як зазначалося раніше, поділ на «чоловічу» та «жіночу» аудиторії в Україні досить умовний, канали натомість сегментували глядацькі спільноти, як діти лейтенанта Шмідта свого часу поділили територію на сфери впливу.

Звідси висновок, котрий далі буде дуже важливим для оцінки «Слуги народу»: незалежно від гендерних чинників аудиторія «Плюсів» різниться від аудиторії ICTV. Конкретно – перші більше люблять «горизонтальні» історії. Де сюжет один від початку до кінця, насичений різними поворотами. По суті, нервовий нестабільний міський глядач, якому ніколи стежити за лінійною історією, проти стабільного містечкового, котрий із дня на день чекає нової серії улюбленого фільму. 

Ось чому «Слуга народу» – не ситком і не скетчком, а серіал із претензією на визначення «драматичний». Причому під «драмою» тут мається на увазі не трагедія, не поневіряння героїв, не кров, смерть, втрачене кохання тощо. Кому цікава різниця, відсилаю до спеціальної літератури, обмежившись поясненням: «Драми зображують здебільшого приватне життя людини, її соціальні конфлікти та мають стилістику, наближену до буденності».

За сюжетом, історик із звичайної київської школи Василь Голобородько висувається учнями кандидатом у Президенти України. Два мільйони гривень школярі збирають через краудфандинг. Перемога стала можливою після того, як педагог обматюкав чинну владу, а відео з нецензурщиною в традиціях нашого часу виклали в інтернет. Екс-міністр закордонних справ Андрій Дещиця, як розумієте, втратив шанс отримати булаву… Ключовою для розуміння подальшого розвитку сюжету фразою слід вважати ось цю: «Учитель повинен жити, як президент, а президент хай поживе, як учитель». Справді, ставши лідером України та гарантом Конституції, молодий історик Голобородько нікуди зі своєї квартири не переїжджає, мама далі прасує йому сорочки, сам він намагається їздити на роботу в громадському транспорті (тут у авторів маленький прокол – показали лише тролейбус, хоча маршрутка теж реалістично). Василь звільнив свою охорону, вирішив відмовитися від усіх привілеїв, взявши курс на те, аби стати не так, як Ющенко, й істино народним президентом.

Усе б нічого, аби безіменні Олігархи не розібралися: Голобородько – людина випадкова. На нього не ставив жоден із них. А один із ставлеників, набравши 3,5% голосів проти 70% учителя історії, агресивний і прагне реваншу. Тому прийнято рішення дискредитувати Голобородька, замазати його та його команду в усьому, в чому тільки можна. Тим більше, що команду Голобородько справді взяв нову – зібрав однокласників, друзів дитинства, тих, кому довіряє. Вся подальша історія – про те, як молода команда ідеалістів, котрі потрапили на верхівку влади випадково, намагається змінити якість української політики.

Отже, чиста комедія тут з’являється разом із родиною Голобородька, яка намагається за звичкою паразитувати на владі, пристроювати родичів та пристроюватися сама. Стосунки слуги народу та Адміністрації – політична сатира, але теж не чиста. Консолідація однодумців проти старої системи – ось де найбільше проявляються елементи справжнього драматичного серіалу. І чим ближче до фіналу, тим менше гегів, бо не до сміху.

Озираючись назад, варто зазначити: «Слуга народу» – не перший підхід Володимира Зеленського до переосмислення політичних реалій в формі телевізійного художнього кіно. Шість років тому було оголошено про купівлю «Інтером» прав у ВВС на адаптацію британських шоу «Так, пане міністре!» і «Так, пане прем’єр-міністре!» Розробку української версії взяла на себе команда «Кварталу 95» і, здається, навіть відзняли пілот. Проте не пішло – реалії британської політики неможливі для адаптації в Україні, навіть якщо це вигадана історія.  Мультсеріал «Казкова Русь» можна вважати проміжним етапом. І не полишає відчуття: «Слуга народу» від самого початку задумувався, як злий та ядучий сатиричний проект, але в якійсь момент все помінялося з точністю до навпаки.

Найближче за стилістикою до цього серіалу стоїть «Король Ральф» – стрічка Девіда Ворда, знята 1991 року за романом Емліна Вільямса «Сторчголов» (Headlong). За сюжетом, одного разу в катастрофі загинули всі члени британської королівської родини, і на всьому світі є лише одна особа королівської крові, простий тапер із Лас-Вегасу на ім’я Ральф. Перше, з чим зіткнувся новий король, на якого звалилося королівство – неправильно, на його думку, влаштований світ влади. Неформал швидко почав міняти систему, система – опиратися. Але фільм – хто бачив, не дасть збрехати, – комедія лише на початку. Далі бачимо реальну проблему невідповідності верхів та низів, зокрема: невідповідності звичаїв верхів потребам низів. «Слуга народу» рухається в тому ж напрямку.

Історії про вигаданих президентів теж не дивина. Згадайте хоча б класику – «Вся королівська рать» Роберта Воррена, екранізована не лише в США, а й у СРСР. Американський президент, якого нема, діє в «Семи травневих днях» Флетчера Нібела та Чарльза Бейлі (чотирисерійний телевізійний фільм за цим романом було створено на «Укртелефільмі» 1983 року під назвою «Останній довід королів»), у серіалах нової доби «Втеча з в’язниці» та «Картковий будиночок». Але все це – політичні драми, детективи та трилери з політичним домішком. Будучи досвідченим глядачем, все одно не згадаю прикладу, коли б голову держави спершу показували людиною, а вже потім – державником. Але краще хай лишиться людиною, державник – надто завищені вимоги. Здається, позитивні герої «Слуги народу» включно з самим Василем Голобородьком взяли курс на людяність чи, як варіант, спробу олюднення влади.

Ось тут повертаємось до потреб певної аудиторії. Глядачі «плюсів» обирають історії, зрозумілі переважно глядачам невеликих міст, не кажучи вже про сільську місцевість. Ось там – міцний осередок тих, хто спить і бачить «хорошу владу». Чому вона зараз погана? Бо постійно «не ті». Масова культура популярна, зокрема, через те, що пропонує моделі ситуацій, аналогів яких не буде в реальному житті. Простіше кажучи, народну казку. Вірити в неї чи ні – справа інша. Важливіше бачити: улюбленці народу, котрими є Володимир Зеленський і компанія, потреби цього самого народу відчувають тонко й глибоко. Тому «Слуга народу» пропонує ядерній аудиторії свого каналу альтернативу: замість показувати, які вони всі «там» гади, можна показати, як усе це може змінитися, аби було бажання. Мовляв, буде і на нашій вулиці свято, стане президентом хороша людина. А народ обов’язково подумає: чинний політикум дивиться цей серіал і робить висновки, змінюючись під тиском чарівної сили мистецтва. 

Андрій Кокотюха, MediaSapiens, 9 грудня 2015 року

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН

19 травня, неділя, Червоний зал РОДИННИЙ КІНОЗАЛ