f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Як я не став (і став усе ж таки) письменником

16.01.2016

Кінокритик, голова НСКУ Сергій Тримбач пише книгу спогадів. До уваги читачів — продовження його мемуарних історій.

Сергій Тримбач, «День»

Письменник не тільки в Росії, а й в Україні «більше, ніж поет» — донедавна це була чи не найповажніша субстанція, вона ж інституція. За відсутності громадянського суспільства в радянські часи він був і священиком, й інтимним порадником (мало не кожен отримував сотні листів із проханням допомогти, порадити тощо), і захисником від зазіхань тоталітарного режиму, що все хотів загарбати наше приватне життя.

ДЖЕРЕЛА НАТХНЕННЯ

Відома фраза Аполлона Григор’єва про Пушкіна («это наше все!») стосувалася багатьох, дуже багатьох літераторів. І вони, треба віддати їм належне, часто виправдовували довіру. Хоча колишня влада трударів пера балувала — розкішними (як на ті часи) будинками і квартирами, високими гонорарами (не всіх, звичайно, але багатьох), званнями і гарантованим престижем. Вони і піддавались, та часом бунтували, намагаючись випорснути з-під могутнього державного крила.

Не дивно, що і я доволі рано захотів стати письменником. Повернувшись із піонерського табору, в який потрапив після першого класу, я зненацька написав оповідання «Пожежа», де виклав свої враження від побаченого в степу, де горіла скирта. Цілий зошит списав, на 12 сторінок. Потім була перерва, і тільки в шостому-сьомому класі я таки самовизначився: буду письменником.

Десь я прочитав таку собі інструкцію щодо технології письменницької праці. Треба написати початок, а потім відкласти — хай полежить, хай у підсвідомості «пограє» трохи, щоби з прозаїчної «водиці» зробилося літературне «винце». А тоді вже продовжуй творити... Так я й робив. Брав великий («загальний») зошит, писав титульну назву («Буря», скажімо), списував дві-три сторінки і ховав у шухляду. У такий спосіб написав із десяток «романів», жодного разу не повернувшись до започаткованого. Інструкція виявилась непридатною, принаймні для мене.

Набагато краще пішло з віршами. У дев’ятому класі почав писати їх, доволі несподівано. Помітивши зацікавленість однокласника Володі Малюка красивою дівчиною на прізвище Лупета (де ти, Любо, ні разу після школи не зустрічав тебе), я накреслив кілька рядків: «Сидить Малюк і носом крутить. / Дивись, а то закрутить вона тебе, / Й не будеш пам’ятать себе». Віршик, як бачите, примітивніше не буває, одначе його несподіваний успіх серед однокласників спровокував мене на продовження і тривале натхнення. А головне, моя сусідка по парті і мій головний експерт у літературі Ніна Нестерова (до біса начитана була дівка) дала «добро»: пиши, у тебе виходить.

Виявилося, що ефективнішого способу викликати зацікавленість дівчат до своєї скромної персони, ніж вірші, не існує. Напишеш чотири-п’ять рядочків, перекинеш дівчині той папірець на сусідню парту — і о, йєс! Вона вже твоя. Тож не доводиться дивуватися, що поети у нас балувані. Досі для мене незрозумілим лишається, навіщо дівчата, жінки вірші пишуть (а нині їх серед поетів, здається, вже більшість)? Це ж вони люблять вухами, це вони уразливі до слів і звуків, а наш брат все більше очима блимає, картинку сприймає.

ПРО ГЕНІАЛЬНІСТЬ

Вступивши на філологічний факультет Київського університету, я виявив, що практично всі мої однокурсники пишуть вірші. Деякі мене просто приголомшили: власні творіння на їхньому тлі видавалися чимось невправним і недолугим. А тут ще мав необережність повідомити однокурсникам, що збираюсь стати журналістом (справді, на філфак пішов тільки тому, що вступити на журналістику після школи було річчю нереальною). Одразу мене записали у «сіряки». Яка журналістика, річ за визначенням убога й безперспективна. Тут усі генії позбирались, світового калібру, а він...

Увесь перший курс я перебував на соціально-мистецькому дні, що, зрештою, виявилося доброю школою: відтоді я ніколи не приміряв до себе маску «генія, безсмертного» і ніколи себе не вивищував з-поміж інших.

Наприкінці першого університетського року зібрали письменницький з’їзд нашого курсу (саме з’їзд, амбіції були ті самі). Мене допустили до участі як масовку — щоб слухав і надихався. Під завісу зібрання я боязко попросив дозволу прочитати один із своїх віршів. Почали усміхатися — мовляв, і він туди ж! — одначе милостиво дозволили. Я прочитав вірш «Церковка», побудований на фольклорній образності («Через мене дерево несено здалека...). Треба віддати належне Василеві Шкляру (так, тому самому, нині широко відомому письменнику) — він одразу підняв руки й проголосив: «Геніально!». Отак я дізнався про особливості роботи соціального ліфта, який може винести тебе нагору за лічені секунди.

Вірші перестали виходити з мене рівно за місяць після одруження і весілля. «За ненадобностью!» — як чітко сформулював один із моїх знайомих. Мій досвід промовляє на користь того, що поетичними інстинктами керує біологічна (чи фізіологічна) потреба. Після поезії пішла проза. У вигляді коротких оповідань, новелеток. Амбіції, одначе, в мене так само були немаленькі — або я буду писати на рівні Василя Стефаника й Івана Буніна (дотепер мої улюблені письменники), або не треба зовсім.

Відтак, на четвертому курсі я почав писати критику, і тут же був коронований однокурсниками як «перший критик», у світовому, звісно, масштабі. Амбіції спровокували мій — як уже кінокритика — вихід на найавторитетніший у ті часи московський журнал «Искусство кино». Вирішив: якщо мене там не буде — з критикою доведеться прощатися. Хоч як це дивно, уже за два роки мене почали друкувати у тому журналі. Пояснивши, що я пишу на належному літературному рівні... Отже, середовище, в якому я обертався в університетські роки, виховало в мені і амбіції (здорові, хочеться думати), і впертість, і літературний смак.

У ЛІТЕРАТУРНОМУ ТЕАТРІ

Першим письменником, якого я побачив у своєму житті, був Микола Бажан. На якомусь зібранні у Жовтневому палаці я побачив його, живого класика. І прикипів очима: ой-йо-й, сам небожитель! Микола Платонович підійшов до автомата з газованою водою, поставив склянку і вкинув копійчину. Вода, одначе, не побажала піддаватися класику. Бажан здивовано поглянув, позаглядав-помацав, а тоді як шарахнув кулаком — і водичка полилася. Отак я відразу дізнався, що й великим ніщо людське не є чужим.

Потім уже я багато літ прожив у будинку письменників (РОЛІТ називається), на колишній вулиці Леніна (тепер Хмельницького). Родина мого тестя Микити Шумила. Знав і бачив багатьох літераторів. Загальне враження: не зрідка це не тільки видатні письменники, а й супероригінальні особистості. Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Олесь Гончар, Василь Земляк...

Може, найбільше був до вподоби Григір Тютюнник. Він частенько бував у нашій квартирі. Якось я запитав його, чи читав він якийсь там твір. Він одповів, що читає мало — щоб не впливало на його власну роботу. Справді, він жив своїми життєвими спостереженнями, передусім щодо села. Страшенно любив не просто розказувати, а й показувати своїх героїв. Із тих самих міні-вистав і виростали його незрівнянні оповідання і повісті. Він міг, мені здається, й актором бути — як Василь Шукшин, якого Григір любив і поважав. Узагалі, я помітив: хороший письменник зазвичай — чудовий актор, що має власний міні-театр...

Йо-й, уже не стає місця. Мем-сторії про письменників продовжу наступного разу.

Сергій Тримбач, «День», 15 січня 2016 року, №4-5

Читайте також: 
1. Мем-сторії від Сергія Тримбача
2. Вожді та ми 
3. «Так годі спать!», або РЕВОЛЮЦIЯ як натхнення

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда