f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Криза українського кіно

25.03.2016

Лариса Брюховецька, головний редактор журналу «Кіно-Театр»

Кінематографісти України як спільнота мали потужну енергію, вагомий статус у суспільстві, а серед кінорежисерів, акторів, кінооператорів, художників, виробничників були ті, хто здобув заслужену повагу і визнання.

Повагу і визнання приносили фільми.

Сьогодні про українські фільми не прийнято говорити ні в суспільстві, ні в професійному колі. Так, тут говорять про авторське право (безуспішно, бо піратство залишається невирішеною проблемою), про мізерне фінансування кіногалузі, про кіноосвіту та інші важливі (хоча й утилітарні) речі.

Про творчі надбання (чи, можливо, їхню відсутність?) не йдеться.

Чую запитання: які надбання за такого ставлення до кіно?

Справді, коли хтось із кінематографістів публічно скаже про необхідність створити належні умови для їхньої творчості, у відповідь прозвучить залізобетонний аргумент: «Україна воює».

Але до 2014 року країна не воювала, а умов для розвитку національного кіно не було – і визнані, і початкуючі митці були витіснені на маргінес як щось зайве: «А навіщо нам кіно? Є американське, російське», – доводилося чути від чиновників у 1990-х.

За цією зневагою прочитувалось і таке: «Навіщо нам порядність, честь, совість?»

І отой «прагматизм» у ставленні до культури і до моралі приніс свої плоди: захланність і тотальну корупцію – у цих «досягненнях» ми опинилися попереду всієї планети.

«Шахрай на шахраєві сидить і шахраєм поганяє…».

ЗМІ аж захлинаються, висвітлюючи спритність тих, хто втратив совість й краде, що тільки може витягти з держбюджету та зі свого ближнього. А чого ж. Приватні телеканали безперестанку таку спритність і жадібність показують у серіалах, не засуджуючи її, а, навпаки, смакуючи.

Чи побачили ми цю болючу проблему в українському кіно останніх років чи бодай у кінопроектах?

Де там! Хто за це візьметься, окрім телевізійників з черговим безстороннім повідомленням про те, що якогось крадія засудили до ув’язнення, а через кілька місяців інший суд того крадія повністю виправдав?! 

Українська дійсність дає для кіно багато поживи, але нам вкотре показують бомжа або наближених до цієї категорії, з гордістю підкресливши, що у фільмі знято не актора, а натурального бомжа.

Або глухонімих.

Вигідно, бо акторам як не як треба платити гонорар, а люди з вулиці готові працювати заради власної слави. Та й на озвученні економія.

Колір такого кіно «безпросвітно-чорний» – і таким він став не від хорошого життя, а від загнаності й безвиході його творців.

Та скільки б ми не нарікали на погане ставлення до кіно правлячих чиновників, визнаймо: без авторства неможливо створити оригінальний кіносвіт, специфічну кіномову, яка б могла той світ передати.

В українському кіно зникло авторство (не кажу про Кіру Муратову, Романа Балаяна, Михайла Іллєнка, Сергія Лозницю, Ахтема Сеїтаблаєва, Олеся Саніна – на них велика надія. Авторів значно більше, просто вони опинилися в ізоляції).

З’явились було перспективні Ганна Яровенко, Тарас Ткаченко, Інна Павлічук, Максим Мадонов (перелік, зрозуміло, не повний) – і де вони? Одні поїхали за кордон, подалі від приниження, в яке перетворила держава спілкування з кінематографістами, інших поглинуло ненаситне телебачення.

А були надії – їх вселяли чудові фільми «Кіноманія», «Любов до зрадливої Нуськи», «Маскарад», «Кінотеатр “Україна”»… 

То що залишається?

Визнати естетичну і мистецьку вичерпаність кіно? Визнати, що в нас немає фільмів, які могли б нав’язати серйозний діалог з публікою?

Лариса Брюховецька, «Кіно-Театр», 12 березня 2016 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН