f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Прецедент Маріуполя

01.04.2016

Дмитро Десятерик, «День»

Це може прозвучати дивно, але фактів не заперечиш: схоже, Маріуполь став нашою актуальною кінематографічною столицею.

Принаймні, в різних програмах фестивалю неігрового кіна DocuDays UA, що наразі триває в Києві, беруть участь одразу три нових фільми про Маріуполь.

Американський режисер і продюсер Стів Гувер обрав героєм свого другого повного метру «Майже святий» (найкраща документальна стрічка на кінофестивалі в Літл-Року та на «Артдокфесті») священика і місцевого авторитета Геннадія Мохненка. На DocuDays UA цей фільм увійшов до позаконкурсної програми «Проти-дія».

Мохненко прославився тим, що вже багато років забирає (інколи силоміць) неповнолітніх бездомних наркоманів із вулиць та влаштовує у заснований ним дитячий реабілітаційний центр «Республіка Пілігримів». Завдяки його зусиллям в Маріуполі майже не лишилося малих безхатьків.

Українські «Десять секунд» – повнометражний дебют 27-річної учасниці об’єднання «Вавілон’13» Юлії Гонтарук – навпаки, не мають протагоніста. Загальна оповідь розгортається як низка епізодів-розмов з маріупольцями, життя яких змінив жахливий обстріл 24 січня 2015 року; за десять секунд тієї атаки одна з героїнь утратила чоловіка і житло. Режисерка вибудовує цілісний, завершений твір з розрізнених діалогічних сцен, розгортаючи десять секунд у повноцінну метафору буття прифронтового міста.

«Маріуполіс» (Литва-Німеччина-Франція-Україна), відзнятий литовцем Мантасом Кведаравічюсом у Маріуполі упродовж весни минулого року, так само не має головного героя; це низка імпресій, об’єднаних естетикою відстороненого спостереження за міським повсякденням, тут теж є кадри обстрілу, як і у двох згаданих вище картинах, та лише як потрібний драматургічний акцент.

На перший погляд, що може бути цікавого в цьому типовому індустріальному місті, з його радянськими заводами, старенькими трамваями, однаковими багатоповерхівками й ринками, небагатими й затурканими мешканцями, окрім тієї ж таки війни десь на околицях?

Виявляється, дуже багато. Потрібно лише вміти бачити, як би це банально не звучало. Кожному з трьох режисерів це вдається.

По-перше, люди. Герой «Майже святого» – плоть від плоті Маріуполя. Прямодушний, великий, щирий, вайлуватий. Справжній вояка, що часто діє на межі закону. Битва проти дитячої недолі для Мохненка стає його особистими Майданом і АТО ще задовго до 2014-го – та драматична напруга загострюється до крайньої межі, коли в країні починаються революція і війна, накладаючись на непересічні клопоти «Геннадія-крокодила».

У «Десяти секундах» Юлії Гонтарук постають містяни геть різних віків, соціальних груп і переконань: від озлобленого, та по-людськи харизматичного сепаратиста до переконаних патріотів України. Режисерка нікого тут не засуджує, не стає на чийсь бік, але дуже точно й делікатно добирає спільну рамку для всіх цих різних, часом до сліз пронизливих портретів.

Кведаравічюс показує те, що високим стилем називається «труди й дні». Добровольці «Правого сектора» чергують на блок-посту. Амбітна дівчина намагається розпочати кар’єру телерепортерки. Її батько – флегматичний, схильний до філософствування чоботар – веде теологічні суперечки з ексцентричною клієнткою. Скрипалька грає у грецькому фольклорному ансамблі. Бувалий чолов’яга намагається ловити бичків забороненою сіткою-павуком. Місцевий театр готується до святкування 9 травня. Вагоноводки, терплячі жінки середнього віку, виводять трамваї з депо спозаранку, з радісною новиною: обіцяли не стріляти, тому денна зміна вийде на маршрут. Водночас у кожного знаходиться щось, інколи натяком, що так чи інакше виходить за рамки рутини.

Сам же простір, де усе це відбувається, є віддзеркаленням людських сюжетів. Маріуполь Мохненка у «Майже святому» – це місто підвалів і пропащих душ, вбоге й депресивне, де яскраві кольори починають проявлятись лише у передчутті війни. Але сама присутність Геннадія вносить у це середовище вимір надії.

У Гонтарук Маріуполь – це місто, що повільно одужує після тяжкого поранення. Тут багато руїн, багато гніву й страху – та, попри все, життя перемагає; хтось запрошує на обід до свого підвалу сусідів, яким розбомбили кухню, хтось рятує життя дитині з інвалідністю, а до сепаратиста Валери приходять представники ненависної держави і пропонують компенсувати збитки від обстрілу з артилерії його однодумців.

Нарешті, «Маріуполіс» вибудовується як довершена візуальна оповідь. У всіх злиднях, індустріальних чи зруйнованих ландшафтах Кведаравічюс віднаходить свою красу й високу драму; це не полювання на екзотику, не спекуляція темою, а точність оптики. Кульмінацією, поза сумнівом, стає епізод розстрілу мікрорайону «Східний», переданий практично німою картинкою, з ледве розрізнюваними, на краю чутності, звуками – наче у приглушеному стані контузії, але режисер не зупиняється, йому важливо показати виживання міста навіть після цього жахіття.

Тож ось три різних портрети Маріуполя. Аби зрозуміти, що між ними спільного, варто відступити в часі трохи назад.

Точніше, на 28 років, у 1988-й, коли на екрани вийшла сенсація радянської Перебудови: «Маленька Віра» Василя Пічула, знята також у Маріуполі.

Фільм починається і завершується нескінченною панорамою заводів. Герої живуть від роботи до холодильника й від холодильника до чарки, постійно кричать, сваряться, б’ються (актори виглядають навдивовижу природно). Найліпші розваги – масовий мордобій замість дискотеки або секс на металевому ліжку в захаращеному гуртожитку. При тому тут усі є конформістами, всі пристосовуються до обставин. Дещо вибивається з ряду тільки Віра з її нікому не потрібним коханням до красеня Сергія. Це не «чорнуха», це більше – відчуття колосальної ентропії, що роз’їдає і старих, і малих.

Робота Пічула мала шалену популярність не лише через знамениту еротичну сцену – насправді надзвичайно скромну – а через точність зображуваних обставин. Радянським людям чи не вперше показали не просто побутові злидні, а й героїв, котрі так само, як і глядачі, пристосувались до цих обставин ціною втрати будь-яких надій чи навіть людської подоби.

Три нових фільми зняті у тому ж місті, де димить той самий меткомбінат імені Ілліча, їздять ті ж самі трамваї, стоять ті ж самі багатоповерхівки, і рівень життя не набагато поліпшився. Але в роботах Гувера, Гонтарук і Кведаравічюса є те, чого не було у Пічула: людська гідність. У них Маріуполь – це вже об’єкт естетичний, гідний мистецького перетворення; там живуть люди, здатні обстоювати не тільки свої права, а й права інших.

Минуло понад чверті століття, і з того бетонно-алкогольного глухого кута, котрий так переконливо змалював Пічул, був знайдений вихід – у кожного свій, але, безумовно, неілюзорний.

Знайдений найдорожчою ціною. Та, напевно, меншою вона бути й не могла.

На фото – кадр із фільму «Майже святий»

Дмитро Десятерик, «День», 30 березня 2016 року

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ