KISFF’2016: Опівнічний секс та українські фільми
27.04.2016
Від 20 по 24 квітня 2016 року у столиці проходив V Київський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів KISFF.
Дмитро Бондарчук, «Сценарна майстерня»
З-поміж 25 фестивальних блоків (два з яких, міжнародний та національний, конкурсні) одним з найцікавіших показів був той, що під назвою Midnight sexy shorts. Перед початком сеансу директор кінофестивалю Кирило Марікуца пожартував: «Звісно, тут мова не про секс, це ми написали, аби заманити вас на показ». Вдалося, зала була заповнена.
Протягом п’яти днів показали близько 250 короткометражний фільмів, з яких 10 – українські, учасники національної конкурсної програми.
Традиційно частина стрічок здалися малоцікавими глядачам, котрі не залучені й не зацікавлені кінопроцесом. У частині показів бодай один фільм містив у собі експерименти з наративом і зображенням, що важко сприймати людям, які звикли до лінійного чи бодай якогось сюжету.
Міжнародне журі, що до нього увійшли директор МКФ «Молодість» Андрій Халпахчі, бельгійський фотограф та режисер Пітер-Ян де Пю, україно-американська режисерка Богдана Смирнова та чудова угорська аніматорка Река Бучі, оцінили обидві кінематографічні крайності.
Ґран-прі дістався французькій стрічці «Партнер» Антуана Жоржіні про хулігана, яких намагається пройти прослуховування до акторської школи. Проста історія, без жодних візуальних кульбітів, чудово розказана і харизматично зіграна акторами. Цього вистачило, аби додатково отримати Приз глядацьких симпатій.
Нагороду за найкращу режисуру отримала найаванґардніша стрічка – «Світлячок» Вільяма Лабурі. Героїня, як нам пропонується, хоча це ще нічого не значить, є напівживою «капсулою пам’яті», котра в голові тримає найкращі та найважливіші спогади землі й несе їх у глибини космосу. Картина досить складно побудована візуально і часом зривається на абстрактне зображення, змішане з відео з Youtube, додатку Google Earth та віртуальних екскурсій.
Національний конкурсний блок, своєю чергою, не зміг похвалитися ні сміливими експериментами, ні досконало розказаними історіями, рівно як і сексом. Усі фільми доволі цнотливі, хоча більшість авторів – молоді люди. Схоже, їх уже певним чином турбує відповідальність батьківства. Що, гадаю, може бути прямо пов’язане з різницею рівня благополуччя в Україні та європейських країнах. Лишень один фільм містить в собі відверту сцену в душі, «Є.В.А.», – і той знятий запрошеним з-за кордону режисером.
Проте майже всі українські стрічки виглядають на якісному технічному рівні й цікаві з того чи того боку. Але далеко не всі можна назвати повноцінними фільмами. Так, навіть переможець у національному конкурсі «Останній відвідувач» Олександра Шкрабака – як на мене, не більше, ніж успішна спроба зняти «одним кадром», під «Людину-птаха», минулорічного тріумфатора «Оскара». Аби ні в кого не виникло навіть найменших сумнівів, постер цього оскароносця висить на стінці в одному з приміщень, де відбувається дія.
Інші фільми є радше реплікою, жартом, вправою, обіцянкою, спробою продемонструвати або випробувати власні можливості. Саме такими вони є, якщо на них дивитися з професійної точки зору, а з погляду пересічного глядача, є вірогідність, вони можуть виглядати просто не достатньо цікавими. Хоча автори «Дому на краю планети» Олексій Соболев і Міша Коротеєв роблять суттєвий крок убік глядацького кіна і, якщо хтось із конкурсантів найближчим часом зафільмує комерційно успішну повнометражну картину, то, схоже, це будуть саме вони.
Яна Антонець, режисерка «Білих слонів», своєю чергою, не просто зняла фільм одним кадром і без супровідної музики, не просто адаптувала оповідання Гемінґвея на українські реалії та показала закарпатські пейзажі й дала почути місцеву говірку, не просто висловилася з приводу певних суспільних проблем чи наповнила символічним значенням практично кожен предмет у кадрі, а зробила фахово вартісне, повноцінне й самостійне кіно, яке об’єднало в собі все вище перелічене.
Майже настільки ж цілісним і, в той само час, поданим доволі роздрібненою нарізкою епізодів з любові та втрати коханого двадцятилітньою дівчиною, є фільм «Карусель» Нікона Романченка, який 2014 року переміг на МКФ «Молодість» документальним фільмом «Обличчя» про події на революційному Майдані. І хоча «Карусель» та «Білі слони» не прийшлися на мій смак, усвідомлення авторів, що вони роблять кіно, а не ту чи іншу складову фільму, – заслуговують поваги.
Окремо вартий згадки документальний фільм «Панорама» Юрія Шилова (на фото кадр із фільму), який найбільше прийшовся до смаку авдиторії, за що й отримав Приз глядацьких симпатій. Інакше і не могло бути, фільм має неабиякого харизматичного персонажа, котрий багато п’є, лихословить, фліртує з дівчатами та працює кіномеханіком кінотеатру «Кінопанорама», котрий був основною локацією показів KISFF.
Усвідомлення того, що дія, яка точиться на екрані, – нещодавно відбувалася у тебе за спиною, в проекторній, а відтак може відбуватися там і зараз – залучає глядача мало не до спіритичного сеансу, де магією кіна твориться привид кіномеханіка. Непересічне відчуття від перегляду, хоча сила його стає особливою при показі саме в «Кінопанорамі».
Нещодавно фільм отримав нагороду кінофестивалю Docudays, покази якого, до слова, теж проходили в «Кінопанорамі». Приз той склав сертифікат на безплатну подачу фільму на 50 міжнародних кінофестивалів. Чудова можливість перевірити ефективність «Панорами» при показах в інших авдиторіях.
Дмитро Бондарчук, «Сценарна майстерня», 27 квітня 2016 року