f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Міф про поетичне кіно

02.11.2016

Сусанна Черненко, кінознавець

На нашому позачерговому VII (XIII) з’їзді НСКУ (на той час її Голова) Сергій Тримбач дуже доречно і своєчасно нагадав слова Генсека КПРС Михайла Горбачова, мовляв, Перебудова в СРСР почалась з V з’їзду кінематографістів. Звісно нині навіть і тисячоліття – крім всього іншого – помінялось. Проте від англо-американського поета Т.С. Еліота до нас дійшло: «Минуле такою мірою корегується теперішнім, як і теперішнє спрямовується минулим». Та я й не збираюсь битися з минулим. Це – безглуздо.

Проте в ньому – тому минулому – є деталі, які проектуються на сучасне. Привнесені – тепер уже – ззовні. Тому вважаю за потрібне віддати своєрідний борг нашому кіно. Його майстрам. Чи важливо це? Не мені судити, але навіть у пам’ять про знаного кінознавця Івана Сергійовича Корнієнка маю виконати це завдання. Пройшла через його майстерню, де вперше й почула на запитання студентів кінознавчого 60-х ХХ століття: «А що таке поетичне кіно?» – відповідь, яка звучала приблизно так: «Ну… це…» Коротше – дуже невиразно. Ймовірно саме тому так чітко і запам’яталась, що позначка є, а ґрунтовної та виваженої конкретики її розкриття немає.

Далі. В розмові з режисером Юрієм Іллєнком (готувала рецензію на його фільм «Молитва за гетьмана Мазепу») ми також торкнулись цієї позначки. Він сам у мене запитав про те, що я думаю про «поетичне кіно». Мені довелося відповісти чесно і прямо, мовляв, існування такого не визнаю. Гадала це Юрія Герасимовича зачепить, а вийшло навпаки. Тобто синхронізувались на запереченні позначки. Скажу більше: не хотіла взагалі дивитись цей фільм, почувши про неприйнятний для мене штамп «поетичне кіно». Але мені зателефонував мій гарний товариш – нині вже покійний – режисер Василь Кравчук і просто змусив прийти на перегляд до Мінкульту на вулицю Франка: «Та ти не читай, що там пишуть. І не слухай, що кажуть. Я тобі сказав, то йди і подивись сама!»

Можна ставитись як кому завгодно до аналітики в книжці І.С.Корнієнка «Олександр Довженко». Тільки при тому гадаю є сенс зважувати, що побачила вона світ у 1978 році в республіці УРСР, що була складовою СРСР. Що це значило? «Крок вліво, крок вправо – до стінки!» Проте в даному дослідження професора Корнієнка є як цікава, так і корисна інформація. Нею і скористаюсь як видрукуваною відповіддю, що словесно для студентської аудиторії прозвучала розмито. Отже, сторінка 43. «Спираючись на досвід старших майстрів кіно, О.П.Довженко розвинув і очолив цілий напрямок у нашому кінематографі, який ПІЗНІШЕ дістав назву поетичного. Ім’я Довженка стає популярним у світі. «Землю» зустрічають з тріумфом». Однак зрозуміло ж, що не за ярлик, який згодом приклеїли і який своїм психологічним кліше накрив низку незручного, немотивованого з позицій соцреалізму нашого кіно, а за те чого у світовому кінематографі такого кінотвору і такого майстра не існувало.

Щоб ствердити сказане, дозволю собі перейти у «паралельний світ» і звернутися до також «винахідника», який не тільки жив, а й знімав своє кіно у Швеції. Це один із найбільш поцінованих мною кінорежисерів Інгмар Бергман. (Ну, якби він знімав свої фільми в УРСР, то його б точно віднесли до «майстрів поетичного кіно». Якби взагалі дозволили зняти хоча б «Суничну галявину»). Він по-своєму боровся з хаосом. Для цього й склав для себе три заповіді. Гадаю, І.Бергман на мене не образиться (на тому світі), що наводжу лише фрагмент з його першої заповіді: «Перша заповідь звучить трохи непристойно. Але насправді сповнена якнайвищої моральності: ЗАВЖДИ РОЗВАЖАЙ ПУБЛІКУ! Публіка, яка ходить на мої фільми і тим самим забезпечує мене хлібом насущним, має повне право вимагати від мене розваги, гострих переживань, високого духовного досвіду, я, зі свого боку, забезпечую її цим духовним досвідом, і це єдине виправдання моєї роботи взагалі». Нормально? Нормально.

Тільки і у Олександра Довженка є те, що дозволю собі визначити як заповідь. Я вийшла на неї в той період, коли професор Іван Корнієнко не міг, поклавши руку на серце, скласти рівняння поетичного кіно. Звучить вона так: «Не треба буденних слів, побутових рухів тілом, правдоподібних деталей. Заберіть і викиньте геть усі п’ятаки мідних правд, Залиште тільки чисте золото правди». Скажете, суперечить Бергману? Абсолютно – ні! Рівняння то одне, але підходи, варіанти його рішення різні. Не стану називати ні прізвища, ні фільми, які зняли ті наші пошановані і вшановані майстри, для яких в історії кіно СРСР для УРСР було створено своєрідне гетто, куди їх і скинули. (Нехай і з самими «благімі намєрєніямі»). Їх у нас обмаль і ми їх знаємо. Втім, як і про те, як проривались їхні фільми.

Моє завдання в іншому. Його ідею з фантастичною ясністю сформулював фізик-теоретик Альберт Ейнштейн: «Великі проблеми, які стоять перед нами не можна вирішити на тому рівні мислення, на якому вони були, коли виникали». То ймовірно все-таки надійшов час переосмислити і «Міф про поетичне кіно» України? Хоча легенди та міфи загадкової країни СРСР надзвичайно цікаві та розмаїті… Проте мова не про них, а локально про наше кіно. Вчора, сьогодні і завтра. Просто цікаве, унікальне за світобаченням, містеріальне, магічне, авангардне, сюрреалістичне, модерне… Кіно. Без нейро-лінгвіністичного програмування від минувших часів, іншої: держави, ідеології, установки.

ПОСТСКРИПТУМ. Щодо «поетичного…», то від нього без рецидивів позбавитись поки не виходить. Нині ж у нас добровільно створилась нова резервація. І вже в ній, тобто на іншому (інших) знімальному майданчику реалізується проект «поетичне шоу» гравців від політики. А от хто там на яку роль претендує, пройшовши відповідний кастинг, оцінить інше журі. Однак все-таки: до дідька «поетично» поставлено.

Сусанна Черненко

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН