f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Документи 46-ї «Молодості»

01.02.2017

Байдужість, буденність, безхребетність… Проти повстають герої знакових документальних стрічок 46-го міжнародного кінофестивалю «Молодість».

Олена Коркодим, «Детектор медіа»

Документальне кіно стало помітною складовою програми кінофестивалю «Молодість». Поряд з ігровим кіно такі стрічки були представлені в більшості програм, від «Національного конкурсу» до «Сонячного зайчика». Попри те, що прем’єри частини з цих фільмів – зокрема, «Маріуполіс», «Там знизу тихо», «Як ми зіграли Революцію» – відбулися на інших українських кінофестивалях і в рамках документальних програм, кінофестиваль відзначився й ексклюзивом. Головним критерієм у виборі фільмів-найбільших вражень кінофестивалю стало суспільно значиме розкриття тем.

«Мустафа»: голос Криму

Найпомітніші акорди української документальної «програми» кінофестивалю – стрічки «Мустафа», «Лобановський назавжди», та, за відгуками глядачів, які потрапили на подію, «Атомоград. Монтаж утопії».

«Мустафа» – другий в історії кримськотатарського народу повнометражний фільм після стрічки «Хайтарма» Ахтема Сеїтаблаєва. Документальна історія, режисером якої виступив Ахмед Самихаліл, присвячена лідеру Мустафі Джемілєву. Створена після анексії Криму стрічка стала кіноманіфестом у боротьбі кримських татар за повернення українського Криму. А російська інтервенція у фільмі порівнюється із депортацією у 1944-му.

Історію правозахисника і дисидента подано в багатошаровому сюжеті. Зупиняючись на знакових подіях, завдяки і всупереч яким постав лідер, творча група фільму окреслює «психотерапевтичний вплив» радянської дійсності, внутрішній світ і характер Мустафи Джемілєва, мотивацію та цінності національного руху. Події минулого тисячоліття у кінокартині передано при допомозі ілюстрацій із національним колоритом (депортація), епізодах реконструкції за участі актора Максима Пасічника (сцени з життя молодості героя фільму), у фрагментах інтерв’ю Вахтанга Кіпіані і телехроніки подій у Криму 2015 року.

Важливим епізодом фільму є сцена, у якій окреслено обставини, за яких російська влада не допустила Мустафу Джемілєва у Крим. За емоційним навантаженням цей епізод вражає не менше, як подані у фільмі факти переслідування Мустафи Джемілєва радянською владою. Система, як слідує з фільму, змінила лише вивіску.

«Аустерліц»: Це робота нас робить такими вільними?

Новий фільм Сергія Лозниці – про храми людської пам’яті, що більше нагадують діснейленди на цвинтарях. Цей феномен суспільної чутливості кінорежисер досліджує на прикладі колишніх концтаборів у Німеччині – Бухенвальда, Дахау, Берген-Бельзена, Равенсбрюка, Заксенхаузена. Масово поринувши у ці меморіали, туристи затоптали вияви скорботи. Це сталося з легкої руки кураторів цих проектів чи тому, що нащадки свідків Другої світової війни почуваються надто вільними від зайвих переживань? Запитання лишається риторичним і після перегляду кіно.

На створення фільму Сергія Лозницю надихнув роман «Аустерліц» німецького письменника та есеїста Вінфрида Зебальда. Його герой, Жак Аустерліц, якого в 5-річному віці вивезли до Англії, спохоплюється, що нічого не знає про цю історію 1941 року. «Що ми маємо з’ясувати про нашу з вами катастрофу?», – читається між «рядків» і «рим» у стрічці Сергія Лозниці, який мало прив’язує теми своїх фільмів до конкретних країн чи випадків. Зафільмовані ним концтабори – спосіб підняти питання «А в чому жах насправді – чи не у ванній для катувань, на яку кладе руки турист і завмирає у позі для фото?»

Спостерігаючи за відвідувачами «Аустерліца», режисер не шукає героїв чи типажів. Навпаки, він збільшує кількість учасників фільму до критичної маси. Ми самі обираємо в цьому натовпі одиниці відвідувачів із буденними мінами. Ось дівчина, яка не просто слухає інформаційну довідку: принаймні, вона зосереджена. Ось гід, який проникливо говорить про повстання зондеркоманди в Освенцимі, оцінює ці події з точки зору суспільної психології. Ось дівчина, обличчя якої видається засмученим, і от наступний план із надкушеним бутербродом у її руці. Ось закохана пара, яка мало не навпроти стовпів для страт вирішує не приховувати своїх почуттів. От іспаномовна гід, яка спеціально пояснює: справжні стовпи для страт не збереглися, на їх місці встановили інші.

А далі – сцена-пародія на здоровий глузд за участі гіда, який намагається слідувати найвищим стандартам у повазі людських цінностей. Описуючи гіпотетичне місце крематорію, він пропонує відвідувачам зайти туди, і, окрім решти ввічливих слів, нагадує що вони не зобов’язані цього робити, це лише їхній вибір. Також він уточнює, що насправді факт знищення людей саме в цьому приміщенні не доведено, але він зобов’язаний донести цю інформацію. Здається, ще трохи, і він вибачиться за некоректні дії нацистів і додасть: «Я не маю на увазі лише євреїв, я би волів згадати тут і громадян інших національностей, як чоловіків, так і жінок».

У цьому фільмі мало явних акцентів, в деталі треба вдивлятися. Замість художніх прийомів чи спецефектів на глядача чекає запрошення побачити. А часом і просто відчути – наприклад, чиєсь глибоке мовчання біля воріт концтабору. У мить, коли це місце залишає останній усміхнений турист, тут нарешті помітний ясний промінь. У своїх інтерв’ю про «Аустерліц» Сергій Лозниця говорить про доречність у колишніх концтаборах справжніх храмів, а не «каталогів». Втім, «Аустерліц» більше про те, що люди у повному значенні слова – у комплекті з сумлінням, умінням читати і мислити – глобально розчиняються у теплому обивательстві. Чи варто дивуватися, що в світі часто забувають про війну в Україні чи в Сирії?

«Сафарі»: постріл у серце

Якщо Сергій Лозниця дав глядачу якомога більше простору для роздумів, австрійський кінорежисер Ульріх Зайдль у реальності фільму «Селфі» зробив усе, аби унеможливити безстороннє і неупереджене сприйняття подій глядачем.

Його стрічка про туристичні полювання у Намібії, республіці у Південно-Західній Африці, сприймається як відвертий присуд людству, а точніше, його жадібності і агресії. Герої «Сафарі» сповідуються навпроти кінокамери про те, як і чому вони вбивають. І неважливо, що мова йде про зебру, лева чи вотербака: кінорежисер фокусується на самій природі бажання вбивати. І піддає його явному скепсису – взяти хоча б сцену засідки, де браві мисливці п’ють пиво, як на дивані, а потім хропуть. Так само цинічно звучать одкровення «снайперки»-чужинки, яка щойно поцілила у серце одного із царів савани.

У своїх історіях герої фільму вказують на різні джерела натхнення для свого хобі. Літня пара полює, аби виручити за звіра добрі гроші. Молода дівчина вважає, що вбивство звірів є способом їхнього вивільнення, особливо, якщо йдеться про хворих чи поранених. На тлі бездоганно симетричних інтер’єрів їхні слова відтінюють опудала вбитих тварин.

Тим часом самі звірі у цьому фільмі справляють враження досконаліших істот, аніж люди. Найвиразнішою є сцена полювання на жирафа, у якій тварини не залишають місце фактично розстрілу одного зі своєї зграї. Найвищі з-поміж наземних мешканців планети, які розвивають швидкість до 55 км на годину та здатні копитом убити лева, довго стоять і спостерігають за жінкою з рушницею в руках.

Може, камера Ульріха Зайдля – теж рушниця? Адже у титрах фільму кінорежисер перелічив прізвища усіх задіяних мисливців.

«Як ми зіграли Революцію»: активізм – це не хіт на день

Робота 36-річної литовської кінорежисерки присвячена темі Співочої революції (1987–1991), метою якої було відновлення незалежності Латвії, Естонії і Литви. Цей термін передусім стосується Латвії і Естонії, оскільки громадяни саме цих країн виходили на мітинги із народними піснями на вустах. Литовці ж співали трохи інших пісень: знаковим для періоду відокремлення від СРСР тут була творчість арт-рок-гурту із панковими настроями «Антіс» (Antis).

Саме про «Антіс», який виступає каталізатором протестних рухів у країні, ідеться у фільмі Ґієдрє Жіцкітє. Із кілометрів збереженої хроніки у стрічці постають п’ять молодих архітекторів, які задумують концептуальну новорічну вечірку. Лідер Пабло (Альгірдас Каушпедас) гримується як паяц і випромінює сарказм. Ці шестеро стануть голосами литовців, які піддавали скепсису радянську систему і бюрократію, а також такі теми, як замовчування проблем екології, тиск на особисті свободи. Пізніше до них приєднаються і музиканти Вільнюського джаз-оркестру Литовської державної консерваторії. Гурт мав такий авторитет, що Альгірдас Каушпедас став одним із очільників незалежної Литви, а згодом ненадовго очолив Литовське телебачення. Після кількох спроб розпаду, у 2007-му, гурт «Антіс» випустив новий альбом.

За понад 20 років авторка фільму зустрічається з учасниками «Антіса» і відтворює їхні спогади у документальних свідченнях. Таких, наприклад, як телеміст із Москвою, на якому Пабло зводить своїми відповідями з розуму зразково-показову аудиторію. Увійшли до фільму і кадри зі знаменитим «Балтійським шляхом»: живий ланцюг учасників протесту у 600 кілометрів, від Талліна до Риги і Вільнюса.

Це не такий уже й музичний фільм. У розповіді про одну з головних подій в історії Литви Ґієдрє Жіцкітє уникає пафосу і кліпових епізодів. Натомість піддає скепсису можливі сподівання на радикальні зміни після «євроремонту» замість ґрунтовної щоденної праці.

У фінальних кадрах стрічки Пабло постає самовдоволеним і ощадливим власником особняка, який тричі звіряє у пам’яті суму гонорару за скульптуру з жабками. Режисерка навіть не натякає, що життя литовців є казковим. Натомість, як слідує з фільму, на революції перетворення не закінчуються. І ще один важливий висновок після перегляду цієї роботи: країни, які зберігають хроніку, зберігають історію.

Ґієдрє Жіцкітє за фахом журналістка, кіно- і телережисерка. Має досвід роботи у кіно і на телебаченні. Авторка чотирьох документальних та кількох короткометражних ігрових стрічок.

На фото: кадр із фільму Сергія Лозниці «Аустерліц»

Олена Коркодим, «Детектор медіа», 7 листопада 2016 року

26 листопада, неділя, Червоний зал Повнометражний анімаційний фільм «ЖИТТЯ КАБАЧКА»

23-26 листопада, четвер-неділя XXIV Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК-2017: у рідній гавані»

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»