f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Надія вмирає. Але не останньою...

17.02.2017

Берлінський кінофестиваль на завершальній стадії — суботнього вечора відбудеться закриття форуму із традиційним врученням «Золотого» і «Срібних ведмедів».

Сергій Тримбач, «Україна молода»

Не сказати б, що є якась особлива інтрига — найбільші шанси на призи, на мій погляд, мають картини «Слід звіра» Агнешки Холанд, «Фелісіте» Алена Гомеса, «Фантастична жінка» Себа­стьяна Леліо, «По той бік надії» Акі Каурісмякі, «Містер Лонг» Сабу, можливо, ще не побачена мною «Ана, моя любов» румуна Келіна Петера Нетцера (його «Поза дитини» вже отримувала в Берліні чотири роки тому «Золотого ведмедя»).

Із сміху теж люди бувають

Мій фаворит — поки що — фільм «По той бік надії» знаменитого фінського режисера Акі Каурісмякі (цьогоріч йому виповнюється 60). Найактуальніший, мабуть, нині для Європи матеріал — біженці з Близького Сходу. Сирієць Халед (Шерван Хайї) з Алеппо прибуває до Фінляндії на кораблі, у вугільній ямі. Прибуває, хоч його й побачив один із працівників — і зробив так, щоби Халед дістався фінського порту. А там він уже по накатаній — до поліції, звідти в еміграційну службу, яка видає банальний, трафаретний вердикт: сирійця належить повернути назад, через Туреччину. Уже наступного ранку... Та завдяки одній із працівниць еміграційної служби Халед тікає.

Паралельно, за всіма законами класичної драматургії, ми знайомимось iз перебігом життя фіна Вікстрема (чудова робота Сакарі Куосманена). Він залишає дружину, займається якимось сумнівним дрібним бізнесом, затим виграє чималеньку суму грошей у казино, купує ресторан — такий, що на ладан дихає. Словом, ділок, авантюрист, людина поза мораллю (так принаймні видається). Легко пізнається звичний Каурісмякі — з його гумором, іронічним поглядом на життя фінів. Лайдакуватий колектив ресторанчика — це такий собі сколок фінського життя: всуціль непоспішливі люди, нуль прагматики, комедійні, до ексцентричного вигострення, персонажі.

Ну так, так справді є — смішні й недосконалі люди. Одначе ж як вони перетворюються, на очах, коли треба допомогти біженцю з далекої і малозрозумілої Сирії! Хоча є у Фінляндії й люди, налаштовані войовниче проти зайд, звідки б вони не були. Кілька разів Халед опиняється сам на сам iз ними, і таки потрапляє на ніж одного з них. Та герої не вони, герої фільму — прості фіни, які рятують сирійця: приймаючи його на роботу в ресторан (його трансформації — від фактичної «столовки» до суші-бару й індійського кулінарного бенкетування — подано в режимі заледве не ексцентричної комедії). Навіть документ отримує Халед — у той же ексцентричний спосіб.

Словом, режисер досхочу насміявся над своїми співвітчизниками. І водночас показав їх як людей, що зберігають у своїх душах справжні гумані­стичні почуття, здатність прийти на допомогу — і ближнім і дальнім. Це фільм про людське братство — і цим він зворушує. Надзвичайно! Надія на людство і людей не вмирає...

Важко сумніватися в тому, що картина Каурісмякі претендуватиме на призи Берлінале. Вболіватиму за неї, за нього.

Іспанський сум. І втома від іспанців

У позаконкурсній стрічці «Бар» відомого іспанського режисера Алекса де ля Іглесіа так само прозирає мета висміяти певні особливості іспанців сучасного розливу. Ранок, у барі в самому центрі Мадрида збираються люди, строкатість яких вражає — від бомжуватого Ісраела до добропорядної молодої жінки Елени (Бланка Суарес). Певна, сказати б, соціологічна вибірка іспанців...

Зненацька лунають вибухи, постріли. Природний переляк, паніка. Дивна відсутність поліціянтів. Відтак герої картини забаракадувались у барі, потому в підземеллі. 102 екранні хвилини гвалту і крику, і — так я сприйняв позицію автора — у кожному сидить і під гнітом обставин прокидається терорист. Отак вони всі одне одного і нищать. У фіналі серед живих залишається тільки Елена, яка чимчикує в негліже іспанською столицею, практично ніхто на неї не звертає увагу. Щось дуже вже метушливо і крикливо, режисер вирішував свої постановочні проблеми за рахунок емоційного тиску на глядача. «Втомився я від цих іспанців», — з цією думкою залишав я зал уже біля півночі (саме в цей час і завершується основний фестивальний час, потiм — ще додатковий).

Ще песимістичнішою вер­сією жит­тя є фільм «Коло» 50-річної португальської режисерки Терези Віллаверде. У центрі сім’я (чоловік і дружина, дочка-школярка), яка відчуває на собі всі «принади» економічної кризи. Безробіття чоловіка, намагання жінки врятувати ситуацію, а дочка занурюється у свої вікові проблеми. Картину знято довгими статичними планами, її темпоритм вочевидь уповільнено. Це ще більше посилює депресивний настрій у кадрі, який не розвіється до самого фіналу. Очікування якогось світлого горизонту виявляється марним, автор безжально констатує: персонажі стрічки розтікаються по своїх нішах, їх життя всуціль у тріщинах... Мимовільне некінематографічне питання: а що роблять у Португалії десятки тисяч українців, коли й місцевим жителям працювати ніде?

А от фільм «Білі ночі» Томаса Арслана (спільне виробництво Норвегії та Німеччини) — попри відчутну депресивну атмосферу — все ж дарує надію у фіналі. У Міхаела помирає батько, що жив на півночі Норвегії, і син мусить виконати заповіт — побувати в тих самих місцях. Із собою він бере сина-підлітка, з яким відносини дуже непрості: з матір’ю сина Міхаел давно розлучився. Класична історія — мандрівка, під час якої відбувається важкий пошук контакту двох близьких по крові і далеких по духу людей. Усе ж надія на духовну близькість стає реальністю. 

Народам знаходити спільну мову ще складніше. У позаконкурсному фільмі «Дім намісника» індійського режисера Гуріндера Хадха йдеться про події 1947 року — Велика Британія розпочинає процес демонтажу імперії і надсилає лорда Маутбаттена (Х’юдж Бонневіль) для здійснення необхідного реформування. Одначе починаються непередбачувані конфлікти, вир яких погрожує Індії неймовірними катаклізмами... Варто й українцям подивитись, та й свої катаклізми нарешті спробувати проаналізувати — бодай на екрані.

І «Повернення до Монтока» німецького кінокласика Фолькера Шлендорфа (на фото кадр із фільму). Так само класична драматургія (за твором Макса Фріша): письменник Макс Зорн (Стеллан Скарсгард) вирушає разом iз дружиною Кларою (Сюзанна Вольф) до Нью-Йорка для презентації своєї нової книги. А там зустрічає Ребекку (Ніна Хосс), iз якою колись трапився бурхливий роман. Спроба повернутися до минулого і його почуттєво-світоглядної гами завершується драматичним фіаско... Надто літературно й академічно вийшло в класика — на мій принаймні погляд. 

Отже, чекаємо суботніх підсумків Берлінале. 

Сергій Тримбач, «Україна молода», 17 лютого 2017 року, №21

21 листопада, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України ЛЕОНІДА АНІЧКІНА (з нагоди 80-річчя від Дня народження)

22 листопада, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ

22 листопада, середа,Синій зал ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ